Лагідний янгол смерті

— Даш, а там що, завод причалювати буде? — запитав я.

— А чого йому там причалювати? Ні, рибу приймемо від тралерів, покрутимося день-два — і далі.

— То як же я зійду?

— Домовимося з якимось судном, — упевнено пообіцяла Даша. — Гаразд, сиди тут, якщо захочеш — горілка в тумбочці під столиком, вода в крані. Там-таки в тумбі консерви, якщо зголоднієш. А мені на літучку треба.

Плавно відчинилися й зачинилися важкі овальні двері. Я лишився сам. Присів на своє ліжко. Потягнувся до віконечка, відсунув саморобну салатову фіраночку і визирнув на волю. Перед віконцем, метрів за два, виднівся бортик, пофарбований сірою фарбою, за яким пропливав повз невидимий берег. Тільки смужка блакитного, розжареного сонцем неба — ось і весь краєвид на знамениту волзьку природу.

Я приліг на ліжко і прислухався до тиші. Тиша виявилася досить гучною — якісь глибинні гудіння і шуми, здавалося, звідусіль потрапляють до каюти. Але відсутність різких звуків робило ці шуми мирними, ненав’язливими, наче шум природи. Все це було хорошим фоном для роздумів.

Мені згадалося місто Астрахань, яке щойно відчалило. Згадалося з вдячністю. Я підніс праву руку до носа, понюхав долоню і всміхнувся стійкому запаху чорної ікри. Потім автоматично підставив під ніс другу долоню — і миттю міцний запах кориці переміг солоний аромат ікри. Це мене не засмутило, навпаки — я наче отримав іще один доказ різноманітності життя та його запахів. І пригадав Київ, Пущанський цвинтар, течку з рукописом, яку витягнув із могили. Далі пригадувати Київ не захотілося, і я знову понюхав долоню правої руки. Мене потішило, як запах міг перемикати спогади і думки. Я усміхнувся нещодавньому минулому лінивою, трошки сонною усмішкою. І задрімав.

17

Увечері, повернувшись із роботи, Даша відпустила мене «погуляти». Щоб дійсно не заблукати, — були в мене такі побоювання, — я гуляв своїм поверхом. Вийшов на палубу і хвилин за двадцять повільно, зупиняючись, щоб роззирнутися, обійшов по периметру всю махину плавучого рибзаводу. Обабіч нього рухалися назад, у бік Астрахані, далекі, але все ж помітні береги, мізерно посипані зеленню. Почервоніле сонце зависло праворуч, і видно було, як відступає воно під потужною повітряною хвилею вечірньої прохолоди. У повітрі пахло рікою, вітерець куйовдив волосся. Вечірня свіжа вологість бадьорила. І бадьорила, вочевидь, не одного мене. Всередині рибзаводу кипіло життя. Із його надр на довгі залізні коридори через завішені вікна кают просочувалися на палубу голоси, регіт, вигуки. І що більше сонце, скочуючись під тягарем вечора, наливалося багрянцем і слабшало, то голосніше долинали з надр рибзаводу ці голоси та шуми, й уже не виникало жодного сумніву, що вони ось-ось виринуть на палубу, вихлюпнуться за борт і десь оддалік, на одному з берегів, невідомий рибалка, сидячи біля багаття, озирнеться на далеке плавуче чудовисько, що світиться десятками квадратиків вікон і розливається по вечірній Волзі безліччю голосів.

Сутеніло швидше, ніж я очікував. Якось раптово мене обступила темрява, і цю темряву миттю підкреслив квадрат жовтого світла, що випав із вікна чиєїсь каюти. Я ще стояв, звикаючи до темряви. А поруч уже хтось зупинився — два силуети, два вогники сигарет. Ці сигаретні світлячки то завмирали, то викреслювали дугу — чітку й багато разів повторювану — від бортика палуби до рота й назад.

Я прислухувався, очікуючи впізнати за голосами, хто це був. Але вони мовчали. Мовчали хвилин п'ять. Раптом один вогник сигарети падучою зіркою полетів за борт, і жіночий приглушений голос сказав: «Так цьому козлу і треба!» Другий голос, теж жіночий, але дзвінкіший, промовив: «Ага!» — і обидва силуети почали віддалятися від мене, лишивши позаду на поруччі бортика вогник, що слабнув. Я підійшов до нього і пальцем зіпхнув тліючий недопалок за борт. Подивився їм услід. Скреготнув залізний овал дверей, що вели на палубу з загального коридору.

Я вирішив іще постояти. Номер каюти я пам’ятав і, перебуваючи на своєму поверсі, заблукати вже не боявся.

Хвилин за двадцять повернувся до каюти. Даша сиділа на своїй койці, перевдягнута в ситцевий халат. На столику стояла надпита пляшка горілки, два гранчаки і велике горня з холодною водою.

— Нагулявся? — запитала жінка.

— Так.

— Вип’єш?

— Трохи...

Вона налила у склянки грамів по п’ятдесят.

— Паскудний день сьогодні, — поскаржилася вона, простягаючи мені склянку.

Я взяв склянку, всівся на своє ліжко в узголів’ї, ближче до столика. Подивився на Дашу — в який одяг вона не вбиралася, однаково дивовижна округлість її тіла неначе випирала з цього одягу. Округлість ця була ніби повздовжньою, тільки великі підняті груди порушували відчуття всебічної гладенькобокості.

— Ти чого вирячився? — з посмішечкою запитала Даша. — Вродливої баби не бачив? Пий давай!

Почаркувалися і випили. Даша схопила горнятко з водою, запила. Потім протягнула його мені. Я теж відсьорбнув.

— їсти хочеш? — запитала Даша. Я кивнув.

Вона нахилилася, клацнула дверцятами тумбочки під столом і витягнула звідти бляшанку рибних консервів.

— Це наші, — не без гордості сказала вона. — В олії.

Жінка вміло відкупорила бляшанку коротким саморобним ножем, яким зазвичай працюють шевці. Дістала з тумбочки дві виделки і передала одну мені.

Їли ми шумно і з задоволенням. Спорожнили бляшанку за кілька хвилин. Потім Даша запитала:

— Ще?

Я кивнув, й історія повторилася. Після другої бляшанки на душі запанував мир і спокій. Ми випили ще грамів по п'ятдесят.

— Паскудний день сьогодні був... — протягнула вона, поставивши на стіл горня з водою. — Спочатку конвеєр не запускався, тоді замикання в автоклавному цеху, потім цей козел Мазай... інженер з охорони праці... з самого ранку п'яний і всіх підряд лапає... Ні щоб по-людському — ввечері, на палубі, а то просто в цеху! І чого ти лапаєш, якщо він у тебе висить, як небіжчик? Га? Чого лапати? Тьху!

Я слухав Дашу, й хоча горілка трошки розслабила мене, але її слова примусили напружитися, наче я опинився перед левицею, яка готова стрибнути. Але хвилини за три я збагнув, що мої побоювання марні. Даша перескочила з Мазая на укладання каспійського оселедця в діжки й тепер з азартом говорила про смак риби слабкого засолу.

— Я тебе туди вночі відведу, коли всі п’яні. Візьмемо із хованки і просто біля бочки, це — як у раю! Ніколи не забудеш! Ти ще вип'єш?

Я кивнув. Вона дорозлила горілку по склянках.

— Більше сьогодні не будемо, — сказала Даша, ховаючи порожню пляшку під стіл. — Економіка повинна бути економною. Ненавиджу ходити, як тут заведено, по каютах під ранок і випрошувати по сто грамів!.. Своє повинне бути своїм!

Ми випили. Вона знову запила з горнятка, потім відійшла до умивальника, набрала ще холодної води і повернулася до столика.

— Ти не думай, я — не запійна, це так, для гарту і боротьби з часом... Робити тут нема чого. Пливеш, працюєш, п’єш. А як додому прийдемо чи десь стоїмо — тут уже можна й культурно пожити. Книжку купити, в кіно... Ти от сам книжки читаєш?

— Так.

— Хороше це діло — книжки читати... — Даша кивнула і замовкла, замислившись.

— Тільки одного цього мало, — хвилини через дві додала вона, виринувши зі своїх розумів і втупившись мені в очі.

Очі в неї були карі.

У віконце каюти хтось постукав.

— Чого? — гукнула Даша.

— До тебе можна? — запитав хрипкуватий жіночий голос. — Поговорити...

— Ні, не можна, Катько. Завтра в цеху набалакаємось.

За вікном пролунали не по-жіночому важкі кроки, що віддалялися.

— Побалакати їй захотілося! — незадоволено смикнула підборіддям у бік вікна Даша. — Як Ваську в мене відбила — то балакати не хотілося, а як він її на хрін послав, то зразу: «До тебе можна?» Ти якщо спати хочеш, не соромся мене, можеш роздягатися і лягати. Я зараз теж, хвилин за п’ять... Вийду, папіроску ще курну...

Вона підвелася з ліжка.