Садівник з Очакова

Ігор завмер. Уважно подивився в очі садівнику. Згадав, як ледь не заробив від матері ляпаса за те, що не розрізняє пропозиції різного роду. Цю пропозицію Степан назвав «серйозною».

— Ви пропонуєте мені посаду заступника директора кафе? — запитав Ігор не без іронії в голосі, зберігаючи при цьому абсолютно серйозний вираз обличчя.

— Ні, — спокійно відповів Степан, — помічника кухаря.

— Кому ж я там буду допомагати? — Ігор єхидно скривив уста, уявивши сусідку Ольгу, яка стоїть біля плити, а поруч — він сам в кухарському ковпаку.

— Олені, моїй доньці. Вона буде кухарем.

— Що, на трудову книжку візьмете? — настрій Ігора раптово змінився.

— Візьму, все по-чесному!

— І що там напишете? Помічник кухаря?

— А що ти хочеш? Можу написати «кухонний менеджер», — усміхнувся Степан.

— Ні, краще «садівник», — Ігор посміхнувся у відповідь.

— Кухонний садівник?!

— Ні, без кухонний, просто «садівник», — промовив Ігор абсолютно серйозно.

— Домовились! — Степан багатозначно кивнув, стиснувши губи.

Олена вийшла із спальні. За її спиною блищав вимитий паркет. Ігор та її батько міцно тиснули руки один одному.

— Чого це ви? — здивувалася Олена.

— Договір скріпили, — відповів Степан. — Залишилося тільки його підписати.

— До речі, а як кафе буде називатися? — поцікавився раптом Ігор.

— Кафе «Очаків», — просто відповів Степан.

— То що, за трудовою я буду «садівником з Очакова»?! — на обличчі Ігора заграла радісна посмішка.

— Виходить, так.

— Чудово! В мене, до речі, є фотознімки старого Очакова, великі… Можна буде на стіни повісити?

— Чому ні? Рецепти ж у нас будуть також «очаківські», з батьківського рукопису. Тільки корисна і здорова їжа!

Ігор замислився, уявив собі фотографії на стінах кафе, а на знімках — Валька, Іванко, Олександра Маринівна, батько Степана Йосип, та й сам він, Ігор. Ось буде цікаво, якщо Степан їх коли-небудь роздивиться і впізнає там Ігора! Впізнає і запитає: а що ж він робить у старому Очакові? Ось тоді Ігор і розповість йому все, розповість про всіх, кого знає на знімках. І про Йосипа також.

— Тобі мати говорила, що я їй освідчився? — несподівано запитав Степан.

— Говорила, — сказав Ігор.

— Ти не проти?

Ігор хитнув головою, мовляв, не проти.

— Мама до мене сюди перейде, — продовжував Степан, — а будинок тобі залишиться.

— Будинок з терезами? — задумливо сказав Ігор.

— Ні, — сказав Степан, — терези мама з собою забере. Та й навіщо вони тобі?

— Це я так, — махнув рукою Ігор.

Дорогою додому він купив пляшку коньяку.

— Твій друг довго буде на підлозі сидіти? — пошепки запитала мати, визирнувши в коридор.

— Недовго, — відповів син. — Сьогодні ввечері він піде.

— Я котлет і картоплі насмажила, — сказала Олена Андріївна, кивнувши на кухонні двері.

— Спасибі. Знаєш, ма, мені Степан також пропозицію зробив. Серйозну, — на обличчі хлопця з’явилася хитра усмішка.

— Що ж він тобі запропонував? — очі матері загорілися цікавістю.

— Буду помічником кухаря.

Новина захвату не викликала.

— А кухар хто? — запитала мати вже без особливого інтересу.

— Олена.

На обличчі Олени Андріївни з’явився подив, що змінився легкою задумою.

— А що? — запитала сама у себе. — Може, навчишся! Фах добрий, та й ситний…

Останню трапезу вони з Коляном розпочали о пів на десяту. Мати дивилася по телевізору чергову серію «Обручки». За вікнами панував морок. У Коляна в руці тремтіла виделка, але їв він жадібно, ніби наїдався наперед. Пив також жадібно.

— І чому я тобі вірю… — бурмотів Колян, простягаючи пусту чарку, щоб Ігор знову наповнив її коньяком. — Раніше в ці казки не вірив, а тепер вірю…

— Раніше в тебе не було «зечемете», ти був твердоголовим, як і більшість наших громадян. А тепер ти серед меншості, як і я…

— А хіба в тебе «зечемете» також була? — Колян зазирнув в очі приятеля з підозрою.

— Ще в дитинстві. Батько не додивився, і я поліз на карусель, що крутилася… Знаєш, я тобі грошей з собою дам. Багато. Дві пачки із запискою. Передаси Валі. Пам’ятаєш, я тобі її на знімках показував?

— Хо! — вигукнув Колян багатозначно. — Таких не забувають!

Ігор ледь помітно усміхнувся.

— Тільки грошима не розкидайся, там цього не оцінять…

Колян слухняно кивнув.

Близько одинадцятої Ігор допоміг Коляну одягнути міліцейську форму. Чоботи приятель натягнув сам. Його обличчя виражало дискомфорт.

— Малуваті, — промимрив він, скривившись.

— Спробуй пройтися кімнатою!

— Світло спочатку загаси, — попросив Колян.

У темряві Колян кілька разів пройшов кімнату по діагоналі, поприсідав.

— Дивно, — сказав нарешті, — щойно тиснули, а тепер не тиснуть… Як це?

— Ця форма, та й чоботи, — це минуле. А минуле змінює свій розмір залежно від того, хто його на себе приміряє…

— Ну, ти й сказанув, — Колян покрутивши головою, взяв з рук Ігора ремінь з кобурою. Відкрив кобуру, подивився на пістолет.

— Шкода, що не стріляє, — зауважив.

— Там стріляє, — Ігор переконливо кивнув. Почекав, поки Колян затягне на поясі ремінь. Простяг йому темну сумку, в яку переклав з білої торбинки пачки грошей і записку для Валі.

«А раптом Колян прочитає записку? — занепокоївся подумки Ігор. — Хоча… там немає нічого особливого, тільки прохання пожаліти його по-справжньому…»

— На ось, ще й це візьми! — Ігор передав другу золотий годинник.

— Дорогий подарунок, — прошепотів Колян.

— Будемо вважати, що обмінялися. Ти мені — ноутбук, я тобі — годинник. Він, до речі, тут стоїть, але там ітиме і точний час показуватиме.

На вулицю вийшли близько опівночі. Колян у старій міліцейській формі з темною шматяною сумкою в руці, а Ігор у спортивному костюмі та шкіряній куртці.

— Сміливіше! — спробував додати бадьорості своєму приятелю, обличчя якого виражало що завгодно, окрім бадьорості й упевненості.

Обабіч вулиці тягнулися будинки. Вікна в них не світилися. Ігор розглядав їх, ніби вперше побачив. Може, й справді вперше? Раніше він завжди дивився лише вперед, чатуючи на вогник перед ворітьми винзаводу, а будинки і паркани помічав лише бічним пасивним зором. Тепер ним оволоділа дивовижна свобода — він міг дивитися куди завгодно. А от Колян йшов, дивлячись перед собою, неначе загіпнотизований.

У якийсь момент Ігор помітив, що темрява погустішала і будинки пропали.

Він різко зупинився.

— Я далі не піду, — сказав приятелю. — Ти підеш сам!

Колян також зупинився, тільки трохи попереду.

— Я тепер сам? — перепитав він.

— Ну, не зовсім. Тебе скоро зустріне Іван Самохін. Передай йому від мене вітання. Так, і найголовніше: форму ніколи не знімай, це тепер твоя друга шкіра. Без неї пропадеш!

Не промовивши жодного слова, Колян рушив уперед, і за кілька хвилин темрява проковтнула його.

Ігор стояв, вслухався, вдивлявся. Потім обернувся і швидким кроком пішов назад. Йшлося йому швидко і зручно, і дивовижно легко. На ногах були невагомі китайські кросівки.

«Цікаво, китайці вміють і кирзові чоботи такими легкими робити?» — подумалося йому.

Обабіч знову з’явилися будинки. Світло в їхніх вікнах, як і раніше, не світилося.

***

Колян вийшов до освітленого майданчика перед зеленими воротами Очаківського винзаводу. Нерішуче зупинився. Озирнувся.

Ворота з рипом відчинилися, Колян позадкував у темряву. З воріт з шумом виїхала старенька вантажівка, розвернулася, виїхала на дорогу, яку можна було роздивитися тільки при світлі фар, і стала віддалятися від Коляна.

Ворота зачинилися. Кілька хвилин було тихо, та потім слух настороженого Коляна знову різонув скрип воріт. Тільки цього разу він був коротший. Вийшов хлопець з важкою ношею на плечі. Ворота зачинилися, хлопець опустив дивний, вочевидь важкий мішок під ноги, і він заворушився, ніби в ньому лежало живе порося.

Колян придивився до хлопця, до його мішка.