Страница 48 из 54
Подив минув, коли Ігор побачив, як Колян схопив сумку і поспішив до дверей.
Зайшовши в будинок, Колян відразу кинув сумку на підлогу і замкнув за собою двері.
— Щось сталося? — запитав його Ігор.
Колян мовчки хитнув головою, помітивши в глибині коридору матір Ігора.
— Вибачте, що так пізно, — промимрив.
— Ну, я піду спати, — промовила мама.
— Принеси сюди стільці або табуретки, — прошепотів Колян. — Поговоримо!
— Ходімо, сядемо на кухні, — запропонував Ігор.
Колян заперечливо похитав головою.
— В мене тепер агорафобія… Мені краще там, де нема вікон…
Ігор не рухався з місця. Дивився, вражений, на свого приятеля, одягнутого надто дивно і надто тепло для осені. На ногах — зимові черевики, в які заправлені штани від лижного костюма. Тепла дута куртка з підтягнутою під саме підборіддя блискавкою. На голові — чорна лижна шапочка.
— Чого стоїш? — запитав Колян. — Чуєш?
Ігор кивнув. Приніс дві табуретки. Колян важко опустився на одну з них.
— Може, роздягнешся? — запропонував Ігор. — А я поки одягнуся, бо прохолодно.
Пішов у свою кімнату, одягнув спортивний костюм. Повернувся.
Колян так само сидів на табуретці. Тільки лижна шапочка тепер лежала в нього на колінах. Він дивився на лампочку, що світила з-під стелі.
— Вимкни, — попросив.
Ігор клацнув вимикачем, сів навпроти приятеля. Темрява осліпила його.
— То що? — запитав незадоволено. — Так і розмовляти будемо?
— Угу, — прошепотів Колян. — Так і будемо. Мені страшно… Ти не розумієш! Мене ледь не вбили!
— Хто? — запитав Ігор.
— Та ті самі, — Колян потягнув блискавку вниз, і в темряві цей звук пролунав зловісно, як сичання змії. — Я тобі розповідав, що мені пробачили… в обмін на файли і листування…
— Розповідав.
— Я все зробив, а цей, хто мені пробачив, взяв і здав мене! Це він, виявляється, над своїм колишнім партнером по бізнесу так пожартував…
— Бізнесмени не вбивають, — промовив Ігор, якому знову стало прохолодно, незважаючи на теплий спортивний костюм.
— Це дивлячись, який бізнес… В мене снайпер стріляв, коли я на кухні сидів… Жах! Я саме відхилився, щоб, не встаючи, з плити чайник взяти. А тут дірка в шибці, і залізна бджілка в кількох міліметрах від мого вуха «бжик!». Вухо аж наче обпекло!
Колян доторкнувся до лівого вуха.
— Торкнися, — прошепотів.
— Навіщо? — здивувався Ігор. — І що тепер?
— Не знаю, — з відчаєм промовив Колян. — Додому не можна. В Київ не можна… Нікуди не можна! Вони не заспокояться… Я ж ці файли переглянув перш ніж віддати. Там йдеться про гроші, про величезні гроші… Цей банкір, комп’ютер якого я хакернув, гроші свого ж банку перевів за кордон. Розумієш? Мені не жити!
— Ну, поки що в мене можеш пожити…
— Спасибі, — гірко промовив Колян. — Тільки будь-який із моїх знайомих, якщо притиснуть до стінки і запитають, де я можу переховуватися, відразу тебе назве!
— Може, не відразу?! — запитав з надією Ігор.
— До того ж голова болить, — Колян потер долонею праву скроню.
— Треба шукати вихід, — прошепотів Ігор. — Обов’язково!
— Шукай! Тепер я буду твоєю проблемою, — голосом безнадійно хворої людини промовив Колян.
— Ходімо в кімнату, — запропонував Ігор.
Колян не відповів і не зрушився з місця.
— Може, коньяку?
Ця пропозиція припала Коляну до душі. Ігор сходив на кухню, приніс пляшку «Коктебеля» і дві чарки.
Пили мовчки. Ігор бачив, що Колян хоче впитися, тому сам поволі цідив зі своєї чарки, натомість приятелю регулярно наливав повну.
Нарешті Коляну трохи попустило. Він погодився піти в кімнату Ігора, але попросив, щоб вони сіли на підлогу, якнайдалі від вікна.
— В тебе ще випивка знайдеться? — запитав він вже в кімнаті.
— Коньяку нема, є мамина полинова настоянка.
— Давай, неси!
Знову мовчки пили. Точніше, пив тільки Колян. Пив і не впивався.
— Що ж мені робити? — вкотре запитав після чергової чарки. Його язик вже трохи заплітався. — Ти навіть не уявляєш, як голова болить після лікарні…
— Після побиття, — виправив його Ігор. — В лікарні тебе не били, а лікували!
Колян пропустив слова друга повз вуха.
— Якби за кордон виїхати. Але як і куди?! Та вони можуть і там дістати… Скільки вже такого було…
— Тобі треба за такий кордон, за яким не дістануть, — промовив Ігор задумливо, відчуваючи, що десь зовсім поряд ходить підказка: як врятувати приятеля.
— Латинська Америка?! — пошепки спитав Колян. — Я там від нудьги помру. Або від текіли.
Ігор похитав головою.
— Ні, не Латинська Америка…
У кімнаті знову залягла тиша. З вулиці крізь відчинену кватирку влетіло далеке гудіння літака, що плив високо в небі.
Губи Коляна затремтіли.
— Не мовчи! — зашепотів він. — Вигадай що-небудь. В тебе кілька годин. Може, день. Розумієш, коли стріляють зі снайперської гвинтівки, це означає, що замовлення оплачене… Мене замовили…
— Давай я тобі постелю тут, на підлозі, — запропонував Ігор. — Ти поспиш, а я подумаю…
Колян погодився і відразу, не знімаючи лижного костюма, заснув на тонкому матраці, який зазвичай використовували для розкладачки.
Ігор переніс у свою кімнату сумку Коляна. Сам ліг у ліжко. Лежав, дивився в стелю, слухав нерівне дихання Коляна, що спав неспокійно.
«Може, попросити Степана, щоб Колян тимчасово пожив у новому домі? — розмірковував Ігор. — Він міг би там жити і допомагати, поки дім до ладу не доведуть…»
Уявив собі, як Колян виносить мішок з будівельним сміттям. У будинку Степан з Оленою щось фарбують. І в цей час до їх паркану під’їжджає чорний джип. А в машині — ті, хто Коляна шукають… Звідки вони дізнаються, що він саме там, у Степана?!
Чим більше напружував Ігор свій мозок, тим складнішою видавалася проблема. Від утоми і напруги заболіла голова. Він потер праву скроню пальцями і згадав, що й Колян скаржився на головний біль і також тер скроні.
— Що робити? Що робити? Думай, голово, думай! — повторював подумки Ігор, вже капітулюючи перед сном. Позіхав, проте намагався тримати очі розплющеними.
— Далекий закордон, — прошепотів він затихаючим голосом.
І очі заплющилися. В цей момент Ігор побачив руду Вальку, налякану Чагіним. Гарне, але перелякане обличчя. Відчай у великих очах. Ігор рідко у своєму житті бачив страх на обличчях, рідко чув страх у голосі. Але останнім часом страху стало забагато. І раптом його повіки відкрилися від несподіваної думки.
— Треба його відправити в Очаків, туди, в п’ятдесят сьомий, — сказав собі Ігор, і від цього раптового рішення чоло зросилося холодним потом. — Точно! Він одягнеться в форму, я йому все розповім…
Ігор підвівся на ліктях, подивився на Коляна, який спав на підлозі. Потім сів на ліжку, опустивши ступні на дерев’яну підлогу.
— Він же мені не вірить, — сумнів, що виник після рятівних думок, був слабким. — А які інші варіанти? — усміхнувся Ігор, відганяючи сумніви геть. — Варіантів немає!
Він встав, підійшов до Коляна. Присів біля його голови навпочіпки.
— Вставай, — прошепотів.
Але Колян спав міцно. Його сон був зміцнений коньяком і полиновою настоянкою.
Ігор поторсав його за плече. Колян промимрив щось у відповідь і відвернув голову в інший бік.
— Вставай, а то увімкну світло! — промовив Ігор твердо і впевнено.
Колян підняв голову. Глянув на друга.
— Що? — спитав пошепки.
— Вставай, є варіант!
Колян, сівши на матраці, слухав Ігора з роззявленим ротом. Його голова хилилася до лівого плеча. Очі, здавалося, ось-ось заплющаться.
— Я тобі все поясню, все розповім. Тобі треба в Очаків… Ти там влаштуєшся…
— Це ж цілковита маячня, — прошепотів Колян і важко зітхнув. — Ти мене заради цього розбудив?
— А ти по-іншому на це дивися, — нові думки додали голосу Ігора енергії і переконливості. — Вважай, що ти вже труп і вирушаєш у потойбічний світ. Вони ж там, з нашої точки зору, також всі мертві, з висоти дві тисячі десятого року. Вони ж всі там, унизу…