Садівник з Очакова

— Так, — видихнув він розгублено.

Змучившись від відсутності відповідей на поставлені самому собі запитання, Ігор допив каву і обійшов будинок. Сарай, як і раніше, був замкнений. На дверях висів замок. Вочевидь Степана досі не було.

З похмурого неба накрапав дощ. Досить рясний. Ігор підняв погляд в небо і поквапився додому — чорна хмара, що нависла над Ірпенем, збиралася ось-ось розродитися черговою зливою.

Щойно забіг всередину, як по шиферному даху забарабанила негода.

— Отак! — розвела рухами Олена Андріївна, вдивляючись в миттю потемніле вікно. — Гроза, напевно, буде!

— Степана не було?

— Що тобі Степан? — здвигнула плечима Олена Андріївна. — Він людина вільна…

— Вільна? — перепитав з сумнівом в голосі Ігор. — Від чого вільна? Прижився тут, замок на наш сарай повісив, ніби це його житло! А ти — «вільний»!

— Знаєш, синку, — посміхнулася Олена Андріївна. — Воля — вона також різна буває. Ось і ти, коли говориш «вільний», щось зовсім інше маєш на увазі! Напевно, в сенсі «непотрібний»… Як там у ваших молодіжних серіалах один одному говорять: «Свабодєн, вали звідси!»

— Ти що, — здивувався Ігор. — молодіжні серіали дивишся?

— А що ж мені на старості років робити? Та й розумію я тебе краще після семи серій цього, як його… фільму… Згадала! «Дах поїхав!» Так здається, називається…

— Ну ти даєш! — Ігор вражено подивився на матір. — Це ж серіал для тінейджерів! Я тут до чого? Чи для тебе я також «тінейджер»? Тоді скоро і в мене дах поїде, якщо ти різну… — він розвів руками, не знаходячи відразу відповідного слова, — якщо ти нісенітниці дивитися будеш.

— Чого ж твоєму дахові їхати? — спокійно заперечила Олена Андріївна. — Тобі роботу треба шукати, тоді буде порядок, відчуєш себе потрібним суспільству, а не якимось там «вільним»! А потім можна й одружитись…

Згадка про необхідність пошуків роботи різко зменшила бажання Ігоря продовжувати цю несподівану і кумедну розмову з мамою.

— Добре, — кивнув він. — Ось зараз візьму й піду шукати роботу!

— У дощ? — здивувалася Олена Андріївна.

— Чом би й ні? — посміхнувся Ігор. — Так більше шансів знайти! Хто ще, крім мене, буде шукати роботу під дощем?

Побачивши єхидну усмішку на синовому обличчі, Олена Андріївна зрозуміла, що він її просто дражнить, і вийшла у вітальню, де відразу ввімкнула телевізор.

Ігор залишився на кухні. Випив горнятко розчинної кави і знову задумався про загадкового Фіму Чагіна.

10

Злива, що почалася опівдні, затяглася на кілька годин і, раптом припинившись, поставила мешканців Ірпеня перед простим і невідворотнім фактом — настав вечір. Осінній вечір довгим не буває, за ним швидко, майже непомітно приходить ніч. І ця вкрита беззоряним свинцевим небом ніч, що наближалася, обіцяла бути глухою і непроникною.

Ігор відклав книжку, над якою просидів три години поспіль, подивився у вікно, а потім на годинник. Йому хотілося вийти надвір і глянути на двері сараю, щоби перевірити: на місці замок, чи, можливо, садівник вже повернувся зі своїх незрозумілих мандрів. Та не настільки сильною була його цікавість, щоб змусити вийти в дощ з теплого затишного будинку.

І раптом знов пригадався Очаків 1957 року: нічний, темний, насторожений. І знову задумався Ігор, знову запитав себе: чи був то п’яний сон, чи якась особлива потойбічна дійсність? Згадав вчорашній вечір, події напередодні дивних подій. Згадав, як коньяк пив перед тим, як Колян зателефонував. А що, подумав, якщо ще раз те саме зробити? Що, якщо випити кілька чарок коньяку, а потім надягти міліцейську форму і прогулятися до автостанції? Людей в таку погоду і в такий час на вулиці не буде, та й хто на нього увагу звертатиме?!

Ігор пішов на кухню. Налив собі коньяку. Випив неквапом, а потім відразу — другу чарку. Помітив, що в піднятій шальці маминих терезів стоїть склянка з серцевими краплями. З третьою чаркою коньяку повернувся до спальні. Пригубив, відставив. Перевірив — чи на місці дві пачки радянських рублів.

Пачки лежали в кишенях галіфе. Відпив ще ковток. У роті потепліло, і це тепло вище пішло, в ніс, в чоло. На лобі виступив піт. Ігор знову потягнувся до чарки, а вона вже пуста. Сходив на кухню, наповнив.

Хвилин за тридцять у думках Ігора заграла азартна відвага. Він посміхнувся сам до себе, сміливіше підійшов до міліцейської форми. Надягнув її, натягнув чоботи, підперезався ременем, цього разу й кобуру з пістолетом не забув. Прилаштував кашкета на голову і взяв до рук кругле настільне дзеркало. Глянув на себе, і ще веселіше йому стало. «Хвацький хлопець!» — подумав.

Щойно за ним закрилася хвіртка рідного двору, щойно він повернув до автостанції, як відразу ще темніше стало довкола. Темрява була ніби жива і намагалася огорнути собою Ігора з головою. Але підошви шкіряних чобіт звично стукотіли по асфальту, і ноги самі йшли вперед, ніби не потребували зрячого поводиря.

Страх кілька разів підкрадався до Ігоря. То ззаду, то збоку, тому він зупинявся і роззирався на всі боки, більше покладаючись на слух, аніж на зір. Проте довкола було тихо.

Через деякий час спереду з’явився і став орієнтиром ледь помітний вогник. А ще хвилин за двадцять упізнав Ігор освітлені ворота Очаківського винзаводу. Зупинився вже під деревами, метрах у двадцяти від них. Замислився. «Що ж це виходить? Невже все повториться? Як у тому американському фільмі, де один і той самий день повторювався безкінечно, зводячи героя з розуму?»

І справді, ніби знущаючись над побоюваннями Ігоря, відчинилися зелені ворота. Він почув гуркіт двигуна і побачив, як з території винзаводу виїжджає старенька вантажівочка, яку він вже бачив раніше. Виїхала, звернула направо і поїхала далі, геть від Ігоря, освітлюючи собі дорогу фарами. Ворота зачинилися, і тиша знову огорнула освітлений заводськими потужними лампами простір. Лампи, власне, добре освітлювали все, що було за бетонним парканом і зеленими ворітьми, а майданчик перед ворітьми освітлював ліхтар на стовпі.

Раптом знову скрипнули ворота, ледь прочинилися, і з них визирнув, як і вчора, хлопець з дивним мішком на плечі.

«Зараз вийде, махне рукою сторожу. Потім ворота закриються і лунко дзвякне металевий засув! — підказав сам собі Ігор. — Потім я вийду з-за дерев і підійду до хлопця, а він перелякається, кине мішок під ноги і проситиме не заарештовувати його…»

І справді, хлопець махнув рукою сторожу, дзвякнув засув, замикаючи ворота. Ігор у міліцейській формі вийшов з-за темних дерев. Рушив удавано суворим рішучим кроком до хлопця.

— Ой! — несподівано зрадів той, і посмішка освітила його обличчя. — А куди ж ви вранці пропали? Я вам чай приносив з ковбасою!

Ігор зробив ще три кроки назустріч хлопцеві, тільки ці кроки вже не були суворими і рішучими. Зупинився перед ним, потиснув простягнуту руку.

— Чи вам треба було на завдання? — припустив хлопець, поправивши міх з вином, що сповзав з плеча.

— А ти що, знову? — Ігор кивнув на вино.

— Ну… Ми ж з вами ніби… домовилися… я розписку хоч зараз…

— Та нехай! — махнув рукою Ігор, розгублений і спантеличений і цією дивною паралельною реальністю, і своїми сподіваннями, що не зовсім виправдалися.

— Ходімо до мене, я для вас щось цікаве знайшов!… — продовжував, приязно всміхаючись, хлопець.

— Ти ж Іван Самохін? — запитав Ігор, щоб точно пересвідчитися, що те, що зараз відбувається з ним, є прямим продовженням того, що відбувалося минулої ночі.

— Він самий! Ходіть!

Вони йшли в темряві, як минулого разу. Тільки Ігор не оглядався більше довкола, а спокійно крокував за Іваном, що легко ніс на плечі міх з краденим вином.

Намагаючись не шуміти, вони зайшли в будинок Івана. Той провів Ігоря в ту саму кімнату з тим самим старомодним диваном.

— Ви роздягайтесь, влаштовуйтесь, а я зараз, — прошепотів він.

Хвилини за дві повернувся зі склянкою вина, знову налитою по вінця.

— Ось, на ніч! — сказав тихо. — Щоб краще спалося!