Шості двері

Анна-Марiя нарештi усвiдомлює її слова, вона дивиться на подругу розгубленими очима i раптом зауважує те, про що нiколи не здогадувалася, адже Ада завжди видавалася такою впевненою, незворушною. Тепер вона з подивом розглядає її скуйовджене, як сухостiй, волосся, розсипи ластовиння на кирпатому носi, важкi стегна, короткi повнi пальчики… Гострий жаль охоплює її. Вона ще не спроможна вимовити жодного слова, але сльози вже течуть по її обличчю — вiд цього легшає… Анна-Марiя немов повертається в той день, коли вони так само сидiли у своєму дворi пiд таким самим грибком, i Ада була єдиною, хто виявився поруч.

Анна-Марiя гладить Аду по плечу, i та ще бiльше заливається сльозами.

— Я знала, я знала, що ти пробачиш менi… Тепер усе буде добре!

— Ходiмо, — рiшуче говорить Анна-Марiя. — Час…

Ада покiрно пiдводиться.

— Тiльки не треба бiльше плакати. Припини. Нiхто не вартий нiчиїх слiз. А я — менше вiд усiх.

Ця нова iнтонацiя лякає Аду. Але вона розумiє, що все найгiрше вже позаду, i тепер необхiдно дiяти.

— Марi, я знала, що ти свята, — шепоче вона. — От побачиш, далi все буде гаразд…

Тут менi хочеться перервати розповiдь. Тому що наступного разу я зустрiлася з нею через багато рокiв. Тодi я працювала в районному судi. Вiрнiше, менi потрiбно було написати статтю про який-небудь побутовий судовий процес. Для цього я влаштувалася на кiлька днiв попрацювати секретарем суддi — милої жiнки, котра (заради гарного знiмка в глянсовому журналi) погодилася розкрити менi деякi секрети судочинства. У день, коли я «вийшла на роботу», на порядку денному стояло кiлька процесiв щодо розiрвання шлюбу.

— Що я повинна робити? — запитала я суддю.

— Вдавай, що ведеш протокол, — вiдповiла та й дала менi теку зi справами.

У нiй я вiдразу ж побачила знайоме iм'я, котре не можна було не запам'ятати, i прочитала скупе мотивування: «Не зiйшлися характерами»…

Кiмната, в якiй мала слухатися справа, була вузькою й убогою — синi стiни й два дерев'яних стiльцi навпроти суддiвської кафедри. Рiвно о десятiй дверi вiдчинилися. Я побачила її. Вона мало змiнилася, а якщо бути зовсiм точною — вона навiть покращала. Її обличчя вже не було так рiзко загострене, очi здавалися неприродно свiтлими — якогось дивовижного фiалкового вiдтiнку, гарний макiяж був ледь помiтним, i волосся, ця попеляста густа хвиля, було вдало колороване, вiд чого виникало вiдчуття, що жiнка в перуцi. Образ завершував свiтло-кавовий костюм i туфлi на височеннiй шпильцi. I все-таки, незважаючи на респектабельний вигляд, у глибинi очей ховалася якась зацькованiсть.

Слiдом за нею в кiмнату ввiйшов чоловiк. Його я роздивлялася з не меншою цiкавiстю. З першого погляду було зрозумiло: це не пара. Вираз його обличчя був замкненим, немов наглухо застебнутим на невидиму «блискавку». Вiд того воно видавалося пiсним, як чистий аркуш паперу, на якому нiчого прочитати… Тiльки коли вiн глянув на синi стiни й такий самий синiй костюм суддi, в його очах промайнула легка бридливiсть. Обоє сiли на стiльцi. «Як у дитячому садку!» — подумала я.

Суддя швидко зачитала заяву, називаючи їх «позивачем» i «вiдповiдачкою».

— Суду недостатньо вашого формулювання, — звернулася вона до чоловiка. — Пояснiть, що вас не влаштовує у вашому шлюбi.

— Вона, — чоловiк кивнув у бiк дружини, — зовсiм не займається хатнiми справами. Приходить пiзно. I… — вiн затнувся, — прохолодно ставиться до виконання подружнiх обов'язкiв.

Я помiтила, як при словi «обов'язкiв», плечi її здригнулися.

— А якби ваша дружина бiльше придiляла уваги господарству, ви б погодилися не розривати шлюб?

— Так, звичайно. Але це нереально…

— Вона зраджувала вас?

— Гадаю, нi.

— «Гадаєте» чи все ж таки «нi»?

— Нi… Але це не змiнює справи! Ми стали чужими людьми.

— У чому це виявляється? Ви ведете роздiльне господарство?

Запитань було ще багато. Я навiть утратила нитку розмови й перестала розумiти суть того, що вiдбувалося. Мене дивувало те, що хтось стороннiй мiг ось так просто втручатися в чуже життя. Суддя нагадувала менi рибалку, що закидає вудку в каламутний потiк чиїхось взаємин.

I ще я не розумiла, чому жiнка весь час мовчить — не заперечує, не обурюється, не намагається виправдатися. Вона не зронила жодного слова навiть тодi, коли «позивач» розповiв, що рокiв дванадцять тому навiть прилаштував її в «дурку», що рiд її дiяльностi не збiгається з його життєвими принципами, i взагалi — вона «розпаровує сторiнки щотижневої газети, яку пiсля того зовсiм неможливо читати» i робить iще безлiч дурниць, якi неймовiрно дратують…

— Ви нiчого не хочете заперечити чи додати? — звернулася до неї суддя.

Жiнка знизала плечима:

— Напевно, я була поганою дружиною…

— Це не вiдповiдь.

Менi було неприємно, що хтось — нехай навiть ця мила стомлена жiнка в старомодному синьому костюмi — має право говорити з нею, як iз школяркою, яка чимось завинила. Я бачила, що вiї в неї тремтять, що вона починає задихатися, занурена в цю синю кiмнату, як в акварiум.

— У позивача є до вас серйознi майновi вимоги. Якщо ж ви вирiшите це питання мiж собою — надалi можете звернутися до вiддiлу рагсу, а я даю вам три мiсяцi для примирення! — винесла вердикт суддя й «застебнуте» обличчя чоловiка опромiнилося самовдоволеною посмiшкою. Очевидно, розлучення вiн улаштував як профiлактику.

— Панi суддя, — цього разу в голосi вiдповiдачки зазвучали начальницькi нотки. — У цьому немає потреби. Давайте поставимо крапку зараз. Наступного разу в мене просто не буде часу… Я згодна задовольнити всi майновi претензiї свого чоловiка.

— Що ж… — зiтхнула суддя, — будемо вважати, що справа закрита…

Далi вона пояснила їм, як оформити розлучення офiцiйно. Процес тривав не довше пiвгодини. Я вдавала, що заповнюю протокол, а насправдi… продовжувала писати цю iсторiю.

Потiм, виглянувши у вiкно, я побачила, як жiнка вийшла з будинку суду, до неї пiдбiгла вогняно-руда товстуха, обiйняла за плечi й повела до автомобiля, за кермом якого сидiв смаглявий юнак. Вiн запобiгливо вискочив, вiдчинив дверцята й сказав кiлька, очевидно, пiдбадьорливих, слiв. Вона скуйовдила йому волосся й подивилась у невiдомiсть — поверх голiв, поверх дерев, туди, де теплий лiтнiй вiтер полоскав у небi крони висаджених у ряд високих тополь.

Я подумала, що її руки, вiї, волосся i навiть тоненькi «шпильки» туфель розповiли менi бiльше, нiж могла б переповiсти вона сама…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

— Куди поїдемо вiдзначати подiю? — запитала Ада, плюхнувшись на сидiння. — У «Сорок чотири»? У «Корону»? У «Нобель»?

— Пропоную — в «Омнiбус»! — юнак повернув ключа запалювання й запитально подивився на обох жiнок.

— Ларушка, помовч, коли говорять дорослi! — фиркнула на нього Ада. — Отже?…

— Давай i правда — в «Омнiбус». — Аннi-Марiї хотiлося побадьорити сина подруги. — Я там сто рокiв не була…

Ларiон радо кивнув i натиснув на газ. Машина виїхала з майданчика перед будинком суду.

— Ну, от i все, подруго! — Ада дiстала сигарету, клацнула запальничкою. — Тепер ти вiльна, як птах…

Анна-Марiя спiймала на собi в дзеркальцi заднього руху стривожений погляд Ларика й вiдповiла на нього легкою напiвусмiшкою.

— Так… Напевно, все на краще…

— Звичайно! — Ада випустила дим у ґрати кондицiонера. — Влад для тебе занадто дрiбний. I як ти жила з ним стiльки рокiв?

Запитання було риторичним. Проте Анна-Марiя задумалася — i справдi, як? I… навiщо? I чи можна було назвати любов'ю те, що вiдбувалося з нею всi цi роки? I що таке взагалi — любов? Коли люди читають тi самi книжки, розчулюються вiд однiєї i тiєї ж мелодiї, пам'ятають i люблять тi ж епiзоди з фiльмiв, вiддають перевагу театру, а не бiльярду, тверезостi, а не сп'янiнню?… I все це — не змовляючись? «Неправда, неправда… — Анна-Марiя кинула швидкий погляд за вiкно: авто стояло в заторi на мосту, й Ларик знову дивився на неї в дзеркальце незрозумiлим поглядом. — Менi завжди здавалося, що кожна людина — неповторна, як вiзерунок шкiри на пальцях. Чому ж iз таким диким егоїзмом нам хочеться вiрити у схожiсть?» Вона раптом пригадала, як чоловiк (тепер уже — колишнiй) старанно читав її улюбленого Камю. Занадто старанно. А згодом жартома називав її снобкою…