Пустоцвiт

– От Гафія, от розумниця! І зміну поклала…

Всупереч очікуванням Григорія, лазня справила на Кирилка доволі несподіване враження: юнак не розумів, навіщо влітку йти у натоплене приміщення, якщо поруч є досить глибокий ставок із чистою прозорою водою?! А ці замочені в тазах березові віники взагалі навіювали думку про тілесні покарання… Від усього цього юнак аж знітився. Тим паче, що уникнути екзекуції не вдалося: за наказом Теплова Кирилко приречено ліг на прогріту полицю й мужньо віддав тіло катові на розтерзання. Втім, після перших же хльостких ударів добре розмоченого віника й вигуків: «З віника вода, а з Кирилки худорба!..» – юнак з головою поринув у приємні відчуття.

І треба ж статися такому горю: вийшовши у передбанник після миття, втомлений і розслаблений Кирилко… не знайшов своєї одежки!!! Юнак і припустити не міг, що доки його будуть шмагати віником, хтось украде його речі! Від такої образи хлопчина гірко розридався.

На щастя, тут у передбанник вийшов Теплов і застав Кирилку в повному розпачі. Він не зрозумів, що трапилося, коли ж нарешті домігся від юнака хоч якихось пояснень суті проблеми – то голосно розреготався, чим ще більше налякав підлітка. Однак одержавши зовсім нову, нещодавно зшиту Гафією лляну сорочку й штанята, Кирилко прийшов у повний захват, порівнянний хіба що з почуттям, коли після приїзду матері в Леміш йому видали зі скрині батьківські чоботи!

Спостерігаючи за його реакцією, Григорій був щиро розгублений. Ой, як же йому пощастило потрапити в монастир на виховання до отця Феодора й до жалісливої куховарки!..

До Олександро-Невської лаври прибули саме до обідні. Гафія не хотіла відпускати ні свого «Гришутку», ані «бідолашне дитятко Кирилка», просила Теплова залишити юнака в неї хоча б на тиждень, щоб відгодувати сяк-так, за її поняттями. Однак Григорій був невблаганний: материнська увага з боку Гафії приводила хлопця в стан крайнього засмучення, він явно намагався втекти від неї подалі. От нехай і відправляється в монастир!..

Як і передбачав Теплов, урочиста атмосфера лаври одразу заспокоїла й мобілізувала Кирилка. Юнак з великим задоволенням молився, співав у церковному хорі й виконував усі завдання монаха-куратора. Незрозуміло, звідки в його худому тілі бралося стільки енергії: він граючи колов дрова, просапував капустяні грядки, виконував багато такої роботи, що її інший послушник просто не в змозі був зробити за один день! Григорій щиро радів за хлопця: якщо в нього не вийде стати царедворцем, то принаймні відданий вірі чернець із нього точно вийде… а можливо, згодом навіть відмінний архімандрит! Такий у монастирі не стане ледарювати, більше того – особистим прикладом змусить працювати всю братію на славу Божу!

Минуло три місяці. Попри вбогий монастирський раціон, юнак підріс, зміцнів, роздався у плечах – загалом, виглядав набагато крупнішим і міцнішим від своїх однолітків. Під сорочкою вигравали відмінні м'язи. Над верхньою губою й на підборідді пробивався світлий пушок. Фізична праця й молитви змінили підлітка на краще. Навіть хода його стала впевненішою.

Кирилко вже не лякався ошатно вдягнених співрозмовників, сміливо дивився в очі кожному. Юнак встиг потоваришувати з дяком, із задоволенням освоював начатки грецької й латини, годинами просиджував у монастирській бібліотеці.

Григорію подобалися зміни, що відбулися з вихованцем. Теплов навчав хлопця всьому, що колись засвоїв від отця Феодора: математиці, філософії, мистецтву самооборони. Вже до кінця четвертого місяця перебування в лаврі юнак абияк розумів німецьку, розв'язував найпростіші завдання, обстоював свою думку у філософських диспутах і доволі вправно фехтував на кийках.

Григорій розписав для нього подальший курс занять і почав дедалі частіше відлучатися до Санкт-Петербурга. Він зрозумів, що експеримент удався: перший крок у перетворенні хуторянина в царедворця (або, в крайньому разі, в архімандрита) зроблено, потенціал у Кирилка справді достойний. Тепер необхідно підготувати ґрунт для наступних кроків… а заразом і про себе подбати! Теплов дедалі частіше вертався в думках до заповітної мрії, у якій інколи навіть боявся зізнатися собі самому – до керівництва Академією!

Тому по завершенні четвертого місяця перебування Кирилка в Олександро-Невській лаврі він відправився до столиці й випросив аудієнцію в обер-єгермейстера. Олексій Григорович відгукнувся миттю, жадібно вислухав останні новини про досягнення молодшого братика й одразу ж погодився із пропозицією Теплова відправитися в подорож по Європі, щоб ознайомитися з тамтешніми університетами, набратися необхідного досвіду й організувати належним чином роботу в Петербурзькій академії наук…

Ідею з ентузіазмом підтримала государиня імператриця Єлизавета Петрівна, з радістю благословивши свого фаворита і його помічника на таку славетну місію.

Олександро-Невсъка лавра поблизу Санкт-Петербурга, осінь 1743 року

Кирилко колов дрова й акуратно складав їх у стос. Могутнє юне тіло при кожному русі грало відмінними м'язами. Настрій був прекрасний. Учора сам архімандрит Феодосій запросив його до себе в келію, де повідомив, що радіє виявленій юнаком старанності… а заразом запропонував залишитися в лаврі послушником. Від захвату Кирилко ледь не виявив негайної згоди: ще б пак, хоч монастирське життя й було по-своєму непростим, зате обіцяло повну певність становища, гарантувало їжу, дах над головою й шанобливе ставлення мирян!!!

І все ж таки якийсь внутрішній голос зупинив Кирилка. Він чомусь згадав матінку, сестер, брата Олексія і, опустивши очі, смиренно прошепотів:

– Я подумаю.

Архімандрит щосили намагався не показати, наскільки засмучений отакою стриманою відповіддю – попри вогник ентузіазму, що затанцював в очах юнака. Тож не сказавши більше ані слова, отець настоятель відпустив Кирилка одним помахом руки. По тому ж зайнявся звичною справою – полум'яною молитвою.

Архімандрит нездужав. Він був не такий уже і старий, та останнім часом почастішали напади різних хвороб. Доки був живий отець Феодор, той готував пастиреві дивної сили трав'яні відвари – і ніяка хвороба не турбувала настоятеля довгі роки. Тепер же неміч надолужувала своє, мучачи тлінне тіло. Тому архімандрит усе частіше думав про спадкоємця.

Тим часом, у лаврі не залишилося людей, на яких можна було беззастережно спертися й передати їм піклування над монастирською братією. Від дня приїзду в лавру Кирила архімандрит спостерігав за юнаком і незмінно переконувався, що кращого кандидата на роль спадкоємця не знайти. Отрокові мав виповнитися шістнадцятий рік, він цілком міг стати послушником – а вже тоді архімандрит спробує виростити з нього прекрасного настоятеля Олександро-Невської лаври…

Найбільше у світі Теплов мріяв про керівництво Академією наук. Щоправда, реалізувати цю мрію не видавалося можливим. От якби Григорій мав дворянський титул – тоді зовсім інша річ! Тоді він запросто міг би претендувати на жадану посаду…

Саме з цієї причини Теплов посилено переорював архіви в пошуках будь-яких відомостей про польський рід Рожинських – але все було марно. Григорій уже готовий був повторити слідом за безсмертним поетом: «Lasciate ogni speranza voi ch'entrate»[1], – як раптом фортуна змінила гнів на милість. Перебуваючи проїздом у Москві, він наштовхнувся в бібліотеці тамтешньої Академії наук на дуже цікавий документ. Ішлося про якогось гетьмана: малорос, католик, особистість досить загадкова, пов'язана з повстанням Лжедмитрія II, – у документі майнуло майже знайоме прізвище… щоправда, трохи перекручене, але все ж таки!.. Втім, і володіння того вельможі виявилися чомусь не зовсім у Польщі, як споконвічно припускав Теплов, а… скоріше, в Украйні?! А кровей він був і справді царських – чи то Рюрикович, чи то Гедемінович…

Отже, отаким був його предок!

Цікаво, що все це означає?..

1

«Облиште надію ті, хто входять сюди»: напис над воротами Пекла в «Божественній комедії» Данте Аліг'єрі.