Страница 15 из 17
Загалом, підбиваючи підсумок огляду першого етапу дипломатичної та військової діяльності Івана Мазепи, можна твердити, що за своїми конкретними досягненнями період цей був не надто результативним: Гетьманщина залишалася васалом Російської держави, в якій саме розпочинався процес докорінних петровських перетворень, союз Москви і Варшави робив неможливим (до певного часу) розв'язання болісного питання про приєднання Правобережної України – колиски козацтва, ціла низка об'єктивних та суб'єктивних чинників стала на заваді вирішенню чорноморської проблеми. Адже за Константинопольським миром 1700 року Росія отримала Азов із прилеглою територією, зруйновані ж нижньодніпровські фортеці було повернуто Туреччині – усе це явно не виправдовувало колосальних збитків, що їх зазнала насамперед Гетьманщина в ході воєнних дій. Але принаймні на цьому етапі зовнішньополітичні інтереси васала (Української козацької держави) і сюзерена (Росії) хоча б частково збігалися. Проте така ситуація існувала лише до початку нового великого європейського конфлікту – Північної війни (1700 – 1721 роки).
Розділ 3
«Всі спокою щиро прагнуть…»
Гетьман і економіка
На відміну від зовнішньополітичних перипетій і таємної дипломатії гетьмана, питання, пов'язані з внутрішньою політикою уряду Івана Мазепи рідко привертали увагу дослідників. Винятком тут є хіба що відносно добре досліджена меценатська діяльність Мазепи в сфері культури. Тому читачі, яких цікавлять битви і брязкіт козацької зброї, далекі походи, хитросплетіння дипломатичних інтриг або шедеври українського бароко мазепинської доби, можуть сміливо пропустити два наступних розділи.
Проте слід мати на увазі – саме з початком доби Мазепи історики говорять про кінець тривалої, затяжної епохи, що недаремно дістала в історії України зловісну назву «Руїна». Руїна була позначена не лише постійними спалахами жорстокої громадянської війни між українськими козаками та інтервенції сусідніх держав, але й руйнуванням самих засад ще недобудованої української державності, занепадом сільського господарства, торгівлі та ремесел. Парадоксально, але хоча гетьманування Мазепи теж не було мирним, спокійним періодом (за підрахунками О. Оглобліна, з цих 22-х років суто мирним був один місяць), саме цей час чимало дослідників вважають «срібним віком» (чи то пак – «золотою осінню») Української козацької держави. Справа в тому, що гетьманові Мазепі вдалося зміцнити державу зсередини, дещо нормалізувати загострені соціальні відносини, покращити стан економіки, не забуваючи сприяти розвиткові культури і мистецтва.
Згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 року, Бахчисарайським (1681-го) та «Вічним миром» (1686 року) Дніпро-Славутич став рікою, що мала роз'єднати єдинокровних братів-українців на догоду політичним інтересам Росії, Речі Посполитої та навіть Туреччини, яка аж до кінця XVII століття володіла Поділлям і значною частиною Правобережжя. В останній чверті XVII століття козацька державність на Правобережжі остаточно занепала і загинула, хоча спроби відродити її час від часу робилися. Регіон лише відновлювався після страхітливого спустошення доби Руїни.
Лівобережна ж Гетьманщина (що фактично була вцілілим уламком значно більшої за територією та населенням Української козацької держави Б. Хмельницького; саме гетьманом Лівобережжя став у 1687 році Іван Мазепа) в останній чверті XVII століття розвивалася під впливом досить своєрідної комбінації сприятливих і несприятливих чинників. Відомо, що Лівобережна Україна не зазнала такого жахливого спустошення в роки Руїни, як це було з Правобережжям – серцем колишньої козацької держави Хмельницького. Спочатку досить периферійний регіон, десять лівобережних козацьких полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський) почали активно розвиватися економічно і соціально, зокрема й завдяки чималій кількості переселенців з Правобережжя (одним із них був і сам головний персонаж цієї книги). Самійло Величко писав про характер переселення українців на лівий берег Дніпра – під владу гетьманів Брюховецького, Многогрішного, Самойловича, а згодом Мазепи: «Остаток народа в городах и поветах тамошних на сюю Днепра сторону перебирался и где улюбя, по разных сегобочных [лівобережних, бо сам Величко – з Полтавщини. – Д. Ж.] полках украинно-малороссийских для жития своего избирал и заседал месца… и вся сегобочная Украина, пред тем малолюдствовавшая, от того времени тогобочными людми украинскими наполнилася и умножилася». Це переселення не завжди бувало добровільним – за часів Самойловича російські війська та лівобережні козаки навіть провели так званий «великий згін» мешканців Правобережжя на лівий берег Дніпра, аби позбавити Дорошенка підтримки людей. У результаті всього цього населення Гетьманщини на межі XVII – XVIII століть становило вже 1 – 1,5 млн чоловік.
Значним негативом для соціально-економічного розвитку Лівобережжя були постійні війни, часті неврожаї та епідемії, котрі нерідко спустошували край, особливо в останні двадцять років буремного для України XVII століття. У 1688 та 1690 роках Україна вперше зазнала лиха небувалих масштабів – урожай знищила сарана (колоритний опис цього стихійного лиха міститься в літописі Величка). Але навіть попри все це, економіка Лівобережжя переживає за доби Самойловича та Мазепи справжнє піднесення.
Очевидно, гетьман був знайомий із західноєвропейськими досягненнями економічної теорії, зокрема – із вченням французьких вчених-меркантилістів. Він ніколи не обминав важливих економічних справ ні в своїх (чималих у цей час) маєтностях, ні в державі у цілому. Ми маємо цікаві гетьманські універсали та листи до Москви, що містять інформацію про господарські питання, інструкції місцевим старостам і дозорцям гетьманських маєтків. Усе це цілком логічно вкладається в образ дбайливого й пильного господаря, який серйозно займається різними справами. 1691 року, наприклад, гетьман писав почепівському старості Іванові Білозерецькому, аби його люди належно заплатили якимось найманим робітникам за їхню працю, а також боронили села навколо Почепа від зазіхань ігумена місцевого монастиря: той намагався прибрати їх до рук.
Предметом особливої уваги Мазепи була зовнішня і внутрішня торгівля, що давала чималий прибуток гетьманській скарбниці. Українська козацька держава традиційно торгувала з європейськими країнами, Росією, Кримом та землями донських козаків сільськогосподарською сировиною (зерном, горілкою, тютюном, поташем, прядивом, шкірами, воском, салом, худобою), а також селітрою, виробами з вовни, скла тощо. Імпортувалися ж здебільшого предмети розкоші (вина, коштовні тканини, дорога зброя, прикраси), промислові товари тощо. Основним торговельним маршрутом для операцій із європейськими купцями залишався шлях через Польщу, порти Данціг (Гданськ), Ригу та Кенігсберг і Балтійське море, який активно використовувався в останній третині XVII століття, але був фактично перекритий для українських купців з початком Північної війни Росії зі Швецією, коли великі території в Польщі та Прибалтиці контролювали шведські війська. Українським купцям не треба було «прорубувати вікно до Європи» – вони вже давно торгували з нею, використовуючи згаданий маршрут, і спроби Петра І (1701 рік) запровадити обов'язкове вивезення деяких товарів (наприклад, прядива) лише через далекий і незручний і для українців, і для більшості російських торговців Архангельськ вели тільки до економічних збитків та незадоволення в середовищі купецтва. Ще один, південний, маршрут використовувався для торгівлі з Молдавією, Валахією, Кримом та Туреччиною в періоди між війнами. Він став активніше використовуватися українськими та російськими купцями після підписання Константинопольського миру Росії з Османською імперією в 1700 році.
Важливе місце в балансі козацької України посідала торгівля з Росією. Слід нагадати, що в цей період між двома державами, попри васальний, залежний статус України, існували митні кордони, і російський уряд бачив в українських товарах небажану конкуруючу продукцію, перешкоджаючи реалізації якісної і недорогої української горілки і тютюну на російському ринку. Гетьмани Самойлович і Мазепа робили все, аби усунути ці перешкоди (зокрема і шляхом підкупу російських чиновників, як і польських магнатів або членів магістрату Данціга), але остаточно здійснити це їм не вдалося. Проте українська продукція все ж знаходила свої ринки збуту, зокрема і в Росії. Важливим було встановлення і зміцнення торговельних контактів Гетьманщини з різними українськими землями – Правобережжям, новозаселеною Слобідською Україною, Галичиною тощо.