Страница 13 из 17
Насамкінець розділу слід розглянути також західний, «польський», напрямок зовнішньої політики українського гетьмана у даний період (до початку Північної війни, яка принесла чималі зміни). І цікаво: всупереч доносам до Москви ворогів Мазепи, які виставляли його великим прихильником Речі Посполитої, він у цей час вів стосовно Польщі політику, обумовлену «Вічним миром» 1686 року між Росією та Річчю Посполитою: військовий союз у рамках Священної Ліги проти Туреччини, збереження територіального status quo на Правобережній Україні (яка, за винятком Києва, належала полякам).
Польська сторона також намагалася перетягти українського гетьмана на свій бік, але ні спроби шляхтича Доморацького, ні таємна місія французького дипломата Фуа де ля Невіля в 1689 році не досягли мети – добитися розриву Мазепи з Москвою і його переходу на бік короля польського Я на III Собеського. Взаємини гетьмана з польськими владними колами залишалися підкреслено-офіційними, проте Мазепа не поривав дружніх контактів із багатьма представниками польського істеблішменту, які згодом, з початком зміни зовнішньополітичного курсу його держави, стали йому в пригоді.
Через умови «Вічного миру» і необхідність враховувати позицію Росії гетьман просто не міг узяти Правобережжя під своє покровительство, як не раз пропонував герой правобережної козаччини фастівський полковник Семен Палій. Мазепа з відома Петра І допомагав правобережним козакам амуніцією та провіантом, гетьманські й охотницькі (наймані) полки спільно ходили на турецькі і татарські укріплення, але, наприклад, план Мазепи переселити козаків Палія на територію лівобережного Переяславського полку російський уряд не прийняв як занадто небезпечний щодо перспектив російсько-польських відносин. Проте уважний читальник, можливо, захоче знати, звідки на понищеному війнами доби Руїни та відданому полякам Правобережжі взялася козаччина і вищезгаданий Палій?
Справа в тому, що досвід важкої війни з Туреччиною довів польському урядові доцільність відновлення козацтва як дійового способу військової самоорганізації місцевого українського населення прикордонного краю. Ще гостріше постало це питання у законодавчому плані після вступу Речі Посполитої до антитурецької коаліції і поновлення активних бойових дій проти Туреччини та Кримського ханства: останнє так само продовжило спустошливі набіги на Правобережну Україну, котра тільки-но почала заново заселятися. Крім того, як ми вже зазначали, польський уряд не припиняв будувати далекосяжні плани щодо повернення Лівобережжя та Києва, і в цих планах, як і за доби Руїни, правобережне козацтво під контролем польського уряду могло відіграти важливу роль. Останнім «офіційним» правобережним гетьманом доби Руїни, що визнавався польським урядом, був Остап Гоголь (предок Миколи Васильовича, котрий добре знав історію свого роду і, як вважають сучасні українські історики, використав деякі риси характеру та фрагменти біографії свого предка при творенні образу найвідомішого українського козака всіх часів – Тараса Бульби). Він помер в 1679 році. Залишки правобережного козацького війська в цей час перетворилися на те, чим колись були реєстровці до 1648 року, – невелике наймане військо на службі Речі Посполитої. Кількасот козаків у 1682 році були розквартировані на Київщині і отримували всього тисячу злотих платні на рік, перебуваючи в розпорядженні польської адміністрації Київського воєводства. На чолі цього загону стояв козацький полковник Мирон і польський комісар – шляхтич Урбанович. Проте на спустошеному, перетвореному знову на «дике поле» Правобережжі (сучасники не шкодували і більш гучних назв – «аравійська пустеля», наприклад) знову-таки почали з'являтися ватаги уходників, зокрема з числа запорожців, лівобережних козаків, міщан тощо. Ці представники добре знаної кожному, хто знайомий з історією виникнення українського козацтва, вольниці, за словами літописця Григорія Граб'янки, «без усякого указу, своєю охотою, ради защищенія от нападенія бесурманского християн и границ обороняючи, по диких степах кормячися от диких зверей мясом и криючися, татарские загони, с Полщи и з Россіи з людми набранними, в Крим и в Белоградщину в неволю проваженними розбивали и користей – з конми и оружием – татарських доставши, употребляли». У 1683 році сейм Речі Посполитої офіційно відновив наймане козацьке військо – його центром стало містечко Немирів, а гетьманами – спочатку український шляхтич Степан Куницький (невдовзі розгромлений татарами), а згодом – Андрій Могила та якийсь невідомий нам на прізвище Григорій (Гришко). Гетьман Мазепа, який уважно спостерігав за відродженням правобережного козацтва, зауважив з приводу здібностей вищезгаданих ватажків у тому дусі, що Куницький програв через пиятику, а Могила взагалі «не тилко пяний, але и тверезий розуму не маєть». Польський уряд пішов навіть на те, аби відновити територіальний козацький устрій на спустошеному Правобережжі. З його дозволу в 1684 – 1685 роках у межах Київського та Брацлавського воєводств виникли військово-адміністративні одиниці – козацькі полки – на чолі із полковниками Іскрою (Корсунський), Самусем (Богуславський), Абазином (Брацлавський), Палієм (Фастівський, після опанування козаками Білої Церкви почне називатися Білоцерківським). Найпомітнішою постаттю серед правобережних полковників був Семен Гурко (Палій), «полковник його королівської милості Війська Запорозького Український, Фастівський, стражник Український і Поліський».
Семен Палій, за найбільш розповсюдженою версією, народився у Борзні Ніжинського полку незадовго до початку Хмельниччини. Схоже, він здобув непогану освіту у Київському колегіумі. Тривалий час був звичайним реєстровим козаком Ніжинського полку, одружився, мав доньку Параскеву. Овдовівши і видавши доньку заміж за полковника правобережних козаків-найманців Антона Танського, Палій вирушив козакувати на Січ, де згодом прославився своїм військовим хистом (за легендою, саме тут Семен Гурко отримав прізвисько Палій – мовляв, за те, що випадково підпалив курінь). Можливо, загін Палія був серед перших козацьких формувань, узаконених вищезгаданою сеймовою постановою. Семен Палій фактично здійснив те саме, що й Іван Мазепа, тільки гетьман переселився на більш перспективне для свого політичного майбутнього Лівобережжя, а фастівський полковник – навпаки, з лівого на правий берег Славутича. У пошуках військової слави і здобичі Палій іде на службу до короля-лицаря Яна Собеського, який збирав військо на допомогу Священній Лізі. Є непідтверджені дані, що разом зі своїми козаками він міг брати участь навіть в епохальній битві християнського та мусульманського військ під Віднем в 1683 році. Полковником Палія вперше називають документи 1684 року, а наступного року спеціальна сеймова постанова дозволила українським козакам засновувати на Правобережжі свої полки. Семен Палій оселився разом із соратниками в околицях міста Фастова, укріпив свою «столицю» і згодом став таким собі українським козацьким магнатом, одним із найсильніших на Правобережжі. Формально він міг розпоряджатися всіма володіннями (окрім шляхетських маєтків) лише на території свого полку, але фактично територія «Паліївщини» увесь час розширювалася, охоплюючи землі від Полісся до Дніпра. В дещо меншому масштабі повторювалася історія 1648 року – знову цілі села покозачувалися і переходили «під захист» популярного полковника.
Відродження Правобережжя було надзвичайно швидким і вражаючим – у пустелі, вкритій попелом, щедро всипаній кістками, з'являлися десятки сіл та міст, відновлювалися потужні козацькі підрозділи. З одного боку, це сприяло захисту Речі Посполитої від татар, а з другого – перекреслювало умови того ж «Вічного миру» з Росією, за яким міста на Правобережжі вздовж Дніпра не могли відбудовуватися, і тут мала залишатися доволі широка територія «спаленої землі», фактично така собі «нейтральна смуга». Серце етнічної української території мало бути вічною пустелею на догоду державам-сусідам… Але український етнос, а зокрема ті його представники, що жили в XVII столітті, попри «милу» схильність до перегризання одне одному горлянок на радість «братам» і «друзям», завжди мали одну незбагненну рису – здатність надзвичайно швидко відновлювати свої сили після жахливих зовнішніх вторгнень і погромів та міжусобних воєн. Ця здатність всерйоз непокоїла кабінетних політиків Москви, Варшави та Стамбула, які мріяли про більш-менш спокійне володіння спустошеними українськими землями – скривавленими трофеями доби Руїни. В світлі цього стає зрозуміло, чому, наприклад, відомий російський воєвода Неплюєв так пишався результатами здійснюваного ним (з допомогою Самойловича) «згону» населення Правобережжя на лівий, підвладний Москві і Батурину, берег Дніпра. Проте переселенці продовжували стікатися на Правобережжя з Поділля, Галичини, Полісся, Волині, навіть з лівобережних полків. Селян і козаків приваблювали вільні землі, можливість утворення слобід і вільного господарювання на своїй землі, тому вони йшли на будь-який ризик, аби лише дістатися «обітованого краю» з його родючими чорноземами і відносно слабким визиском у вигляді поборів на користь козацького війська Палія.