Страница 2 из 5
Здолавши понад три десятки кілометрів, Ю. Кобилянський опинився спочатку в місті Коломия. З 8 листопада 1841 року до 24 травня 1842 року був домашнім учителем у родині місцевого жителя Цісельського, що засвідчено виданим хлопцеві листом-рекомендацією для подальшого працевлаштування: «Юліан Кобилянський давав моїм дітям уроки за програмою нормальної школи, навчав порядно поводитися, перебуваючи у мене, проявив себе скромним і людяним».
Відтак шлях повів Кобилянського на Буковину, де в той час навіть з такою освітою, як у нього, була можливість влаштуватися принаймні дрібним канцеляристом. У місті Серет (Румунія), що за 120 кілометрів од Коломиї, ним заопікувався відомий «далеко й широко з своїх великих духовних здібностей і також образования», як згодом писала О. Кобилянська, місцевий священик Ігнатій Бучацький. Він щиро перейнявся долею хлопця, допоміг улаштуватися на роботу спочатку домінікальним писарем, спонукав його підвищувати свій освітній рівень, зокрема, досконало вивчити німецьку мову, якою обов'язково послуговувалися працівники адміністративних установ Австро-Угорської імперії (згодом Ю. Кобилянський вільно володів українською, німецькою, польською, румунською мовами).
Зі збереженого донині, датованого 29 червня 1889 року, «Службового листка» батька О. Кобилянської довідуємося: 29 травня 1842 року він став присяжним домінікальним писарем у кількох буковинських селах. Ці функції виконував по 9 вересня 1849 року. Згодом, склавши попередньо відповідні «правничі іспити», понад 4 роки – мандатор і суддя в буковинських селах Станівці, Теодорешти, Солонець, Захарешти і Банилів. 30 вересня 1855 року Кобилянського призначають повітовим канцеляристом при повітовому управлінні в місті Гура-Гумора. Цю ж посаду він обіймав з 3 вересня 1868 року по 30 березня 1873 року в Сучаві (повітове місто в Південній Буковині, нині на території Румунії), після чого понад два роки був повітовим судовим секретарем повітового суду в Садгорі (нині – район міста Чернівці) та Кімполунзі (Румунія). 26 травня 1873 року декретом № 4012 Вищого крайового суду у Львові йому надають звання судового секретаря одинадцятого рангу, а з 13 червня 1875 року за вказівкою Чернівецької крайової президії призначають повітовим секретарем при старостві в Кімполунзі, де він працював аж до виходу на пенсію в липні 1889 року. Загальний трудовий стаж Юліана Яковича становив 47 років, 1 місяць і 2 дні.
Звертаємо увагу на службові переміщення не тільки для того, щоби знати, коли і на якій посаді працював глава родини, але й для з'ясування того, де після народження мешкала майбутня письменниця, адже, крім часу виконання Ю. Кобилянським службових обов'язків у Садгорі (дружина й діти залишалися у Сучаві), із ним постійно перебувала і його сім'я.
По материнській лінії, читаємо в автобіографії «Про себе саму», дід письменниці – Йосип Вернер – був далеким родичем німецького драматурга-романтика Захари Вернера (1768—1823). У 18-річному віці Йосип зі своїм батьком, колишнім фабрикантом, потрапив у Галичину. Згодом разом з одним своїм товаришем став орендарем невеличкого буковинського села Димка (нині село Глибоцького району Чернівецької області). Батько ж його, тобто прадід О. Кобилянської, повернувся додому, як пише письменниця: «Здається, до Познані, звідки відвідував ще раз або й два свого сина Йосифа». Незабаром спільник И. Вернера, «ошукавши його славно, втік до Галичини, а він купив собі за чесно запрацьований гріш невеличкий шматок землі й розґаздувався на ній тут же, в Димці, де й жили з жінкою до кінця життя свого».
Родина бабусі О. Кобилянської – Луції Кучмаєвської – походила з Польщі. Її батько, «дідич поляк-емігрант», перебрався до Галичини під чужим іменем «через польське повстання з Росії» й, «поживши недовго там з родиною, помер нагло з жінкою на холеру, оставивши три доньки-сироти, котрі порозбирали заможніші поляки між себе. Так, приміром, виховувалася Луція, пізніше жінка Иосифа Вернера, в домі графа Голуховського, будучи товаришкою дитячих забав гр. Агенора Голуховського». Ідеться про Польське повстання (інша назва – Листопадове) – національно-визвольне повстання поляків проти Російської імперії. Розпочалося воно в листопаді 1830 року у Варшаві, охопило Королівство Польське й поширилося на землі Правобережної України та Білорусії. Європейська громадська думка ототожнювала його зі справою боротьби проти реакції та абсолютизму за свободу і демократію в Європі, а західноєвропейські країни прийняли численну польську еміграцію, яку незабаром назвали «Великою еміграцією». Згадка про дитячі забави в товаристві Агенора Голуховського, який із 1849 року упродовж десятиліть очолював Галицьке намісництво – вищий орган австрійської влади в Галичині, тобто був особистим представником цісаря в цій провінції, свідчить, що родина бабусі письменниці справді належала до знаних польських аристократичних родин. У тих колах, загальновідомо, домінували польські звичаї, устрій, мова. Але звернімо увагу на твердження О. Кобилянської про те, що в Галичині її бабуся вийшла заміж за молодого німця Вернера, «котрий навчився вже не лиш польської, але й української мови, а котрою володіла не менше, як муж, і його жінка Луція». Отже, і дід, і бабуся знали й шанували мову народу, серед якого жили (И. Вернер постійно спілкувався із селянами, адже був помічником управляючого маєтку графів Чижів).
У Йосипа та Луції Вернерів було двоє дітей – син Станіслав (у листах його часто називали Сяхо), який жив разом із батьками в Димці, «вдався, на жаль, у свого діда, колишнього фабриканта Вернера, розпившися доволі вчасно; він не дав працьовитим і чесним батькам сподіваної розради й помочі на старість, помер, переживши родичів, у бідності, ба майже в злиднях», і донька Марія. Народилася вона 20 липня 1837 року в селі Юрківцях (нині село Заставнівського району Чернівецької області), де тимчасово мешкали батьки, а виховувалася переважно в сім'ї доброго знайомого Вернерів, українського священика Миколи Урицького, який жив у сусідній із Димкою Глибоці (нині райцентр Чернівецької області), «де була численна родина й для доньок держано гувернантку».
20 липня (тобто в день свого народження) 1856 року Марія Вернер вийшла заміж за Юліана Кобилянського. 31 січня 1858 року в них народився син Максиміліан (Максим, Макс), 26 грудня 1859 року – син Юліан (Юлько), 17 грудня 1861 року – дочка Євгенія (Генця), 27 (у довідці про день народження записано 26) листопада 1863 року – Ольга, 8 січня 1866 року – Степан (Стефан, Стефко, Стефцьо), 16 червня 1875 року – Олександр (Сясько, Алекс), 10 червня 1877 року – Володимир (Власько).
По закінченні Сучавської гімназії Максим Кобилянський вивчав право в Чернівецькому університеті, а потім працював секретарем суду в буковинських містечках і Чернівцях. 24 червня 1886 року він одружився з чернівчанкою Анелею Грібовською, у них було дві дочки – Константина (Констанція) і Марія. Його сім'я вирізнялася москвофільськими поглядами, а під час Першої світової війни дочка Марія навіть зустрічала хлібом-сіллю російські війська в Чернівцях. У 1917 році, боячись переслідувань австрійської влади за такі симпатії, М. Кобилянський з дружиною та сім'єю Марії Бондюк (прізвище за другим чоловіком, колишнім офіцером царської армії) переїхав до Одеси. Помер він там 27 серпня 1922 року. Про останні дні життя свого батька в листі до О. Кобилянської від 20 травня 1927 року Марія писала: «Бідний батько помер в 1922 році в Одесі. Лікар вважав, що на серцеву недугу, але навряд чи це так. Він схуд так, як покійний дядько Власько, безперервно кашляв, ставав усе слабшим, аж поки спокійно не заснув навіки. Весь свій вільний час присвячував він студіям музики і залишив велику кількість композицій. Чи вони мають якусь вартість, я не знаю».
З юних років і, як видно з цитованого листа, до самої смерті М. Кобилянський дуже любив музику, грав на скрипці й сам компонував музичні твори. Щоправда, про їхню вартість сьогодні судити важко, бо вони не збереглися, але про музичну освіту брата, про гру Максима на скрипці є згадка в невеличкій рукописній книжці, названій «Спогадами», сестри письменниці Євгенії: «Кілька місяців навчався Макс гри на скрипці. Але далі продовжувати навчання йому не дано можливості, і ми вдвох грали все тільки по слуху, як два цигани». А на сторінках, які стосуються подій 1881 року, зазначено, що влітку до брата в Кімполунг приїжджав Ераст Мандичевський і вони разом із ним виконували різні музичні твори. А незабаром, за словами Євгенії, вже в Чернівцях Максим, вона і Мандичевський відповідно на скрипці, фортепіано та віолончелі «грали на двох вечорах тріо Бетховена».