Переяславська Рада. 1654

С. Швець

Переяславська рада. 1654

Вступ

Якщо спитати в пересічної людини, що вона знає про українсько-російське зближення 1653–1655 pp., то після того, як буде названо ім'я Богдана Хмельницького (зазвичай перша асоціація), одразу ж прозвучить: «Переяславська рада».

Насправді все не так просто. Протягом 1653–1655 років відбулося чимало подій, і Переяславська рада 1654 року не перша і аж ніяк не найголовніша з них.

Утім в історії України, напевно, немає більш суперечливої в оцінках істориків події, ніж українсько-російський союз 1653–1655 pp. Ще М. С. Грушевський слушно зауважував, що ніхто ні тоді, в XVII столітті, ні пізніше й гадки не мав про те, якого значення набуде з часом ця подія для України. Та Грушевський мав на увазі лише прямі політичні наслідки, хоч насправді обмежити ними ці події не можна.

Українсько-російський союз, як і обставини, що передували йому, справді був тоді дуже актуальним. Однак уже наприкінці XVIII, в XIX і XX століттях ця подія, не втративши своєї актуальності, набула ширшого змісту, що ввібрав у себе як ідеологічні, так і наукові аспекти. Ця злободенна зовнішньополітична акція здійснила еволюцію в свідомості покоління, трансформувалася в символ, сповнений глибоких підтекстів.

Як не дивно, але всі ці відомі факти насправді дуже поверхово розглядалися дослідниками, і подія, про яку начебто все відомо, досі залишається найзагадковішою для тих, хто береться її неупереджено вивчати.

Ще В. Липинський зауважував, що питання українсько-російського договору 1654 року має щонайменше два виміри – переяславську угоду і переяславську легенду і що українсько-російські стосунки середини XVII століття («угода») та їх пізніше висвітлення в історичній (і не тільки історичній) літературі («легенда») – це зовсім різні речі, котрі потрібно розглядати окремо. Тож спробуємо розглянути події 50-х років XVII століття і подальше застосування теми договору 1654 року державниками, відштовхуючись від концепції В. Липинського.

Його величність документ

Сучасна історична наука з'явилася на світ значною мірою завдяки писемним джерелам. Ними оперують найчастіше автори, що пишуть на історичну тематику. Інші джерела теж мають дуже велике значення, і останнім часом їх стало набагато більше. Серед них – різноманітні актові матеріали. До цих матеріалів нам і доведеться звернутися.

Кожний дослідник, який вивчає проблему, що торкається дипломатичних стосунків між будь-якими суб'єктами зовнішньої політики, а тим паче, коли йдеться про створення військово-політичного союзу, шукає передусім текст договору, що його укладають між собою сторони. А ще – документів, які виникли під час його створення або ж передували йому. Шукати такі матеріали почали в XIX столітті. Досить часто це робили приватні особи.

Збір актових матеріалів відбувався й раніше, але він не мав системного характеру. У XVIII столітті цей процес більше нагадував колекціонування старожитностей. Свого часу М. С Грушевський назвав цей період дослідження української історії антикварним. Тоді частіше можна було зустріти твори описового характеру, що, у свою чергу, спирались здебільшого на наративні джерела. Приклади використання в них актових матеріалів були скоріше винятком, як, приміром, у літописах Г. Грабянки та С. Величка. Про видання збірок актових матеріалів у той час не могло бути й мови.

Найчастіше збирачами давніх актів виступали археографічні комісії, створювані при адміністративних органах, або ж товариства історії та старожитностей. Завдяки роботі цих структур суттєво розширилася джерельна база для дослідження історії як Росії, так і України.

Ентузіасти розшуку старожитностей, що зібрались навколо О. Максимовича, неодноразово пропонували київському генерал-губернаторові створити структури по розбору величезного масиву актів, що дедалі більше накопичувалися, залучивши до роботи людей з належною освітою. Але чиновництво до пори було глухе щодо цих пропозицій. І тільки після того, як вирішити проблему впорядкування давніх актів самотужки в державі не змогли, в 1843 році було нарешті-таки вирішено заснувати в Києві комісію з їх розбору.

Так з'являються спеціальні історичні навчальні заклади, що готують відповідних спеціалістів.

Справу цілеспрямованого збирання та публікації актових матеріалів з історії як Росії, так і України почав М. М. Бантиш-Каменський (1737–1814). З 1762 р. до самої смерті працював він у Московському архіві Колегії іноземних справ. За цей час учений опрацював і систематизував величезну кількість матеріалів – у тому числі і з історії України часів Визвольної війни середини й другої половини XVII століття. Ці матеріали він використав у своїх досить численних історичних працях. Серед них найвідоміші: «Обзор внешних сношений России (по 1800 г.)» в чотирьох частинах і «Переписка между Россией и Польшей (по 1700 г.)».

У 1813 році за сприяння тодішнього голови Міністерства закордонних справ М. П. Румянцева, почалася перша в Росії серійна публікація документальних джерел. Видання називалося: «Собрание государственных грамот и документов, хранящихся в Государственной коллегии иностранных дел» (далі – СГГ). Воно мало чотири томи. Матеріали, що стосувалися Визвольної війни, були надруковані у 3-му томі (вийшов 1822 p.). Документи, які до нього увійшли, збирались і опрацьовувалися в тому числі М. Бантиш-Каменським. В «Собрании…» вперше було опубліковано резолюцію Земського собору 1653 року про оголошення війни Речі Посполитій і прийняття Б. Хмельницького і всього Війська Запорозького «під високу руку» московського царя. Тут були опубліковані, хоч і фрагментарно, актові матеріали про хід Переяславської ради: Короткий звіт російського посольства про хід Переяславської ради і промови В. Бутурліна, що були виголошені ним до Богдана Хмельницького під час Ради. У цьому виданні міститься текст договору, що складається з одинадцяти статей (датовано документ 12 березня 1654 р., за старим стилем), а також жалувана грамота Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому. Тут уперше надруковано унікальний акт, що потім увійде мало не до всіх збірок документів, які стосуються подій Визвольної війни в Україні середини – другої половини XVII століття, а саме – універсал польського короля Яна Казимира до Війська Запорозького від 6 липня 1654 року (за старим стилем). Цей документ цікавий передусім тим, що він є першим прикладом використання українсько-московського союзу 1654 року як засобу ідеологічної боротьби проти України. У ньому Богдана Хмельницького оголошено зрадником за те, що він створив з Московією антипольський союз і цим (на думку короля) відірвав Україну від Речі Посполитої. Ян Казимир закликав Військо Запорозьке відступитися від Богдана Хмельницького і повернутися до свого «законного» володаря польського короля. Тож, як бачимо, українсько-московський союз 1654 року став засобом антиукраїнської ідеологічної війни з перших місяців свого існування.

Майже одночасно з «Собранием государственных грамот…», за ініціативою М. Сперанського (1772–1839), почалося видання законодавчих актів Російської держави за весь час її існування. Це видання дістало назву: «Полное собрание законов Российской империи». Актовий матеріал про події Визвольної війни в Україні містився в першому томі цієї праці. Саме тут були вперше надруковані так звані «Березневі статті» (комплекс документів назвали так через те, що були вони оформлені внаслідок переговорів українських послів з московським урядом у березні – квітні 1654 p.), a також царська грамота з оголошенням війни Речі Посполитій.

Крім вищеназваних документів там були листи Богдана Хмельницького з проханням про протекцію та військову допомогу проти Польщі, а також три царські грамоти, адресовані Богдану Хмельницькому.

Дуже багато джерел з української історії розглядуваного періоду було зібрано, розроблено та опубліковано завдяки діяльності «Общества истории и древностей российских при Московском университете», що діяло з 1804-го по 1929 рік, а точніше – завдяки діяльності О. Бодянського (1808–1877), який певний час (1846–1848 pp. і 1858–1877 pp.) обіймав посаду секретаря цього товариства. Завдяки йому «Общество» видало значну кількість джерел з історії України на сторінках «Чтений общества истории и древностей». Деякі з цих джерел потім, за сприяння того ж таки О. Бодянського, вийшли окремими виданнями. Саме ним були видані «Літопис Самовидця», «История русов», а також перші праці з історії України, що були написані в Російській імперії починаючи з 60-х років XVIII століття. З-поміж них – «Краткое описание о козацком малороссийском народе» (1765) П. Симоновського, «Летописное повествование о Малой России» (1785–1786) О. Рігельмана, ціла низка праць Г.-Ф. Міллера, що стосуються історії України, та ін. Що ж до нашої теми, то найціннішою є праця Д. Бантиш-Каменського «Источники Малороссийской истории», яка була видана 1858 року за сприяння О. Бодянського. Тут уперше були надруковані тексти договорів українських гетьманів з московськими царями від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи. Договір, датований 1654 роком, має чотирнадцять статей.