Іван Франко

Хоча між батьком, у якого це був другий шлюб, і досить молодою матір’ю Мирона (так у дитинстві називали в сім’ї Івана) була велика вікова різниця (33 роки: батькові було 53, а матері – 20 років), подружжя жило у злагоді. Перша дружина Якова Франка померла від холери. Син Іван був його первістком, а тому Яків покладав на нього всі надії. Звичайно, не ковалем хотів він бачити свою розумну дитину і не хліборобом, а вченим паном, шанованою людиною. Про освіту для найстаршого сина коваль дбав досить старанно. Яків Франко був людиною неписьменною, але обдарованою природним гумором, вмінням чудово оповідати. Він знав багато притч, казок, легенд, його мова була дотепною, барвистою. Яків був доброю людиною й не шкодував для сина душевного тепла, не кажучи вже про матеріальне забезпечення. Батькова кузня залишилась у пам’яті Івана на все життя: він сидів, приглядаючись до ковальської праці і слухаючи розповіді подорожніх людей. Батько дбав, щоб сина не зачепили ані іскри від розжареного заліза, ані непристойні розмови. У батьківській кузні завжди було людно – «йшлося до коваля, як у гості, як до сусіди, а не як до ремісника». Це й була перша школа людського спілкування, краси та величності людської праці, ворота в широкий світ, що розкривався перед здивованими очима дитини, охочої сидіти десь у куточку кузні та слухати розмови й оповіді старших. Величність, могутність і статечність ковальської справи, цього стародавнього ремесла, безпосередньо пов’язаного з корисністю самої праці («Батько був славний коваль, на всі околишні села, особливо його сокири мали велику славу», – наголошував І. Франко в оповіданні «У кузні»), були споріднені з патріархальною традицією селянського побуту.

Іван Франко присвятив батькові поему «Панські жарти», у передмові до якої написав:

У шлюбі з Марією Кульчицькою у Якова Франка, крім Івана, народилося ще четверо дітей: дочки Тетяна (1858) і Юліана (1863) та сини Захар (1859) і Онуфрій (1861). На жаль, дочки померли малими.

Про матір Івана Франка відомостей мало. Вона походила зі старого й великого шляхетського роду Кульчицьких. (З цього роду походив Юрій Кульчицький, герой Віденської облоги 1683 року.) Батько Марії Кульчицької помер ще до народження онука Івана, а мати – Людвіка Кульчицька – була овдовілою, заможною шляхтянкою з Ясениці-Сільної, у неї було шестеро дітей.

Мабуть, Марія була дуже вродливою жінкою, бо Яків Франко вирішив одружитися з нею одразу ж після першої випадкової зустрічі. Мати дуже любила співати, знала багато пісень, переймаючи їх від односельців і заїжджих жінок. Вона багато співала Івасеві, а син володів унікальною пам’яттю, то й запам’ятовував пісні. Так само як уособленням духовного шляху для І. Франка став батько, образ матері нерозривно пов’язаний у його художньому світі з піснею, поезією, творчістю. Сердечними словами згадав поет у вірші «Пісня і праця» матір та її співанки, які заронили в його душу перші зерна поезії, що проросли художніми шедеврами:

Пізніше саме завдяки материнським пісням і спогадам про матір Іван почне цікавитися фольклором, збирати, записувати, видавати фольклорні збірники. М. Возняк стверджував, що Іван Франко «почав і закінчив фольклором». Сучасники розповідали, що І. Франко був добрим виконавцем і щедрим носієм української народної пісні. Голос у співця не був сильний (баритон), трохи сипкуватий, але сповнений яскравої виразності, почуття й тонких нюансів. Він співав, як співають селяни: без афектації, концертної манери, але спів його глибоко зворушував слухачів. Від І. Франка записував пісні М. Павлик, а мелодії – М. Лисенко. Окремі мелодії перейшли з його голосу до репертуару Лесі Українки, коли вони відпочивали разом у карпатському селі Буркуті; тоді чоловік Лесі Українки Климент Квітка записав їх за допомогою нот.

Чому й звідки з’явилося в Івана друге (домашнє) ім’я Мирон, досі залишається загадкою. Але частково пролити світло на це питання може родинний переказ. Івана назвали вдома Мироном, щоб уберегти дитину від ранньої смерті. Дитяча смертність у той час була дуже високою, батьки боялися втратити первістка, тому в сім’ї вирішили зробити спробу ошукати смерть. Цей трюк був поширений у східних християн. Дитину вдома називали не так, як було записано в церковній метриці, щоб смерть, коли прийде по дитину, не могла її знайти. Відомо, що Іванового брата Захара вдома називали Михайлом. Як бачимо, традиція давати дітям друге ім’я існувала в родині Франків.

Іван був єдиною дитиною в сім’ї, яка отримала повну вищу освіту. Односельці Якова Франка розповідали, що всі сини коваля були кмітливими й здібними хлопцями, однак батько дбав про серйозну освіту саме свого старшого сина. Мабуть, така його доля була запланована батьком з перших днів життя сина. Первісток у сім’ї, улюбленик батька й бабусі Людвіки Кульчицької, дитина трохи дивна (на думку односельців), – він був приречений на навчання та інше, краще й цікавіше життя від того, яке знали його рідні й близькі. Відомо, що брат Івана Онуфрій також був дуже здібною дитиною. Як казали близькі до родини люди, він мало чим поступався братові, але… про серйозну освіту Онуфрія не дбав ні батько, ні пізніше вітчим. Хлопець залишився працювати в селі. Його доля, як і доля Івана, була передбачена, заздалегідь спланована. А якби Іван не був першою довгоочікуваною дитиною коваля Якова? Якби він опинився на місці Онуфрія? Чи знайшов би його талант, чи допомогла б йому неймовірна жага пізнання знайти вихід з майже безвихідного становища? Чи пишалися б ми сьогодні генієм Івана Франка?

Навчання

«Школу Франко перейшов довгу і хорошу», – зазначав Микола Зеров. Спочатку шестирічного Івана віддали вчитися до початкової (так званої тривіальної) школи в Ясеницю-Сільну, звідки родом була мати Франка. В Нагуєвичах також була двокласна школа, але знаходилась вона далеко від хати Франків, аж на другому кінці села, до того ж вважалася гіршою. Напередодні дядько Івана, Павло Кульчицький, трохи більше ніж за тиждень навчив племінника всього, що сам умів: розпізнавати букви й читати, отже, хлопець уже з перших днів знав і вмів значно більше за інших учнів. Між однокласниками малий І. Франко відрізнявся кмітливістю, рухливістю й любов’ю до походеньок. Хлоп’ячий гурт під орудою найменшого на зріст, але найавторитетнішого з-поміж усіх рудоволосого Івася бачили то на горі Магурі, де хлопчиська обривали достиглу черешню, то на річці, де вони голіруч ловили рибу, то в лісі, де водилися гриби, то в кузні коваля Якова, куди Ясь приводив їх на своєрідну екскурсію.

Початкова школа давала неабиякі знання, і вже за два роки Іван бездоганно читав українською, польською й німецькою, добре рахував, розв’язував задачі. В автобіографії 1890 року І. Франко зазначав про початкову школу: «Там я пробув два роки і вивчив читати по-руськи (під проводом вуйка, через 10 днів), по-польськи і по-німецьки (се ще були часи германізації), писати, рахувати (чотири операції) і співати до служби Божої». У школі в Ясениці-Сільній, на відміну від нагуєвицької, навчання віддавна було поставлено краще (в Нагуєвичах у школі тоді «вчили тільки руського та потрохи церковнослов’янського язика й церковного співу»). Священик Йосип Левицький запрошував здібного й зацікавленого в навчанні І. Франка до себе в гості, давав йому додому читати книги, а потім у заповіті й відписав Іванові всю власну бібліотеку.