Хрест: постбіблійний детектив

Якби вона пішла до колгоспу, жити було б легше. Він пару разів нагадував їй про це. Не дорікав, а так – констатував. І не тільки копійчина навіть за вошиві трудодні не завадила б – було б право на присадибну ділянку не лише коло хати, а й у полі. Земля – це харч, без якого людина не проживе. Але вона мовчки сприймала ці докори. Від усіх, хто час від часу пробував напоумити її. Минали роки один за одним. Надія на те, що другі москалі пробудуть тут не довше, ніж перші, розтанула, як роса на сонці. Бо вже в кільканадцятеро довше сиділи вони тут, у цій крайній західній від Москви колонії. Її неможливо було напоумити, бо це означало змиритися. А вона заприсяглася перед собою – із владою, що не визнає Бога, немає й не може бути в неї миру. Доки вони не впокоряться Всевишньому, вона не впокориться їм.

Перший її бунт просто приголомшив село. Десь лише по війні приїхали енкаведисти робити облаву на бандерівців. Над вечір розбрелися, як водиться, по хатах і звеліли ґаздиням готували їм вечерю.

До Крап’яків прийшов сам командир Афанасьєв. Марія наварила повний казан бараболі, а прибульці мали завше при собі флягу зі сталінськими ста грамами. Коли, розпашілі від теплої хати і гарячої сивухи, пустилися в балачку про «преимущества социалистического строя», Афанасьєв за всю свою кількарічну службу взявся повторювати одне й те ж. Запитав, як усюди це робив раніше, хазяйку, що саме витягала квашені огірки з глибокої бутлі:

– Вот ты, я вижу, интересная женщина. Не простая, – перевів він враз розмову про сорти картоплі і види ґрунтів на політику. – Мы же с вами братья и сестры, русские и украинцы. С Гитлером мы воевали четыре года и победили, а с вами воюем уже восьмой год, а победы пока не видно. Почему вы так упрямо нас ненавидите?

У районі вже знали звичку цього капітана, який спочатку вихвалявся форсуванням Вісли й Одера, а потім брався за промивання мізків упертим бандерівцям. І коли під п’яну руку саратовського вовкодава потрапляли якісь нерозсудливі балакуни, які піддавалися щирості його сп’янілих теревенів і радили москалям забиратися додому й дати їм спокій, товариш капітан полюбляв здіймати стрілянину. Домочадці ховалися під стіл від сліпих куль рвучкого визволителя. Поки що обходилося без жертв, але кілька рикошетів таки поранили безневинних ґаздинь, які не встигали плигнути під припічок у ході енкаведешних уроків політичного всеобучу.

Настала черга складати іспит на лояльність і Крап’якам, до яких занесло непрошеного гостя.

– Ви, пане Афанасьєв, чоловік воєнний, але культурний. Якщо ви хочете знати, що зробити, аби всі повстанці повернулися з лісу, то я вам скажу, що на те треба. То є дуже легка справа.

– Неужели все вернутся и нам не надо сейчас шастать по лесам? Ведь я знаю, что половина моих ребят к утру не вернется из этого леса. Да и к вам в клуб опять привезем целый грузовик трупов ваших бандитов для опознания. А ты говоришь, что эту войну можно остановить? Если скажешь как, как это сделать, я тебя завтра представлю к званию Героя Советского Союза.

– Справа є легка, бо влада ваша є добра. Я би сама була за таку владу, – Марія почала здалеку свій маневр.

– Иди скажи это твоим бандеровцам! – зареготався Афанасьєв. – Да за такие слова они бы тебя повесили на твоем же этом столбе посреди хаты.

– Я вам кажу, що коли влада народна, то є добре, – стояла на своєму Крап’ячка. – Я от кравчиня. І коли роблю примірку, потім поправляю там, де вшила зле. Так і ваша влада. Її треба трохи поправити. Як би вам сказати – у двох місцях змінити той шов, за яким вона зшита.

– Только два шва кривых заметила портниха. Молодец! – наче в безневинну, але смертельно небезпечну дискусію втягнувся енкаведист. – Выкладывай побыстрей. Сейчас же телетайпую на Лубянку.

– Зробіть дві справи в нашім селі й по всій Україні, – із трепетом у голосі, але з металом у словах промовила вона. – Віддайте людям землю і відкрийте церкви.

Її нагородили за Польщі безкоштовним навчанням у гімназії. Але батько не пустив: за науку не треба платити – то ще півдобра, але утримувати дівку там, у місті, – то не малий кошт. А де його взяти, коли в хаті ще таких сім голодних ротів?

Вона зі своїми чотирма класами вміла читати й писати, але не мала де й коли прочитати Іммануїла Канта про два найграндіозніших дива людської сутності – зоряне небо над нами і совість, Божий голос, усередині нас. Той голос ніколи не змовкав у ній і провадив її по землі, яку вона обертала своїми босими ногами, а небо звисало запитально над головою, примушуючи схилятися у вічній задумі цього вічного мандрівника на ймення земний чоловік, який бродить у пошуку вселенської сутності міріадами галактик. Випростуючись у своїй незбагненній величі між небом і землею, людина прагне возз’єднувати собою ці двоєдині полюси, між якими пролягає її величальне покликання. І витягнути, яко струну всесвітньої гармонії, на весь вселенський зріст її може єдина сила, що мно житься безупинно, – віра. Віра в те, що ти лише богоподібний атом всесвітнього космосу. Усвідом себе цим атомом віри – і ти осягнеш велич цього космосу.

Для неї ця іпостась – вірити, що є Бог, який усюди є й усім управляє, – стала рівнозначною іпостасі життя, якого немає там, де немає віри. Як дихати дано людині, так само їй дано вірити. Тому її нестерпно гнітили мутанти духу, яким бракувало повітря віри, а надто ті, які позбавляли себе озону.

Про підмосковську велику Україну вона знала змалку. Там ті, що розмовляють так само, як і ми, розвалюють церкви. Якась страшна, пекельна бувальщина, не ближча, ніж із чужої галактики. Здавалося, що відстань до них не може бути меншою, за мільйони сонячних літ, і ця духовна віддаленість рівнозначна географічній, просторовій. Вони, ті, із диких жахітливих книжок, ніколи не прийдуть сюди. Бо вони дуже далеко, бо ніщо не може бути так далеко одне від одного, як віра і невіра. А от вони прийшли. Однорогі чорти на броньованих гусеницях повиповзали із геєни вогненної просто на гостинець сільської округи. Будьонівці. За городами нашого села. Вони справді говорили по-нашому, але полізли до церкви, не знімаючи рогатих картузів, голосно ґелґочучи, як динозаври: «А Бога-то нєт!»

Коли вони таки повісили замок на церковні двері, вона опинилася у стані божевілля. Сумнівне за своєю всюдисущою гріховністю життя втратило сенс ураз і вщент. Ночами їй снилося, як небо падає на землю і вся ця мудра, Богом виплекана хата сиплеться й валиться. Усе в одну мить полетіло шкереберть. Кінець світу. Так, настав час. Тоді їй уперше здалося, що земля захиталася, як би пояснили вчені мужі, задрижала, сповзаючи зі своєї осі. Вона марила від шоку перевернутого світу, але вчені до неї й після неї саме так пояснюють імовірність кінця – сходження планети Земля з осі. Науково обґрунтоване завершення життя на Землі.

Оракули кажуть, що це має статися у 2012-му, коли вже напевно її тут не буде, але тоді, у 1939-му, вона пережила оте сповзання з орбіти, коли зі стану всесвітньої рівноваги планету вивів замок, повішений більшовиком на вході до храму, під омофором якого її хрестили.

Тепер вона сказала просто в очі цьому титулованому антихристові, у якого від її слів гарячий бульбан застряг у горлі. Він оскаженіло заревів чи то від опіків у горлі, чи то від опіків у тій його порожнині, у якій у богоподібної істоти має міститися душа.

– Отдать вам все? – скочив він з місця, на льоту хапаючись за кобуру. – Вернуть вам Бога? Отдать вам землю?

Хвороблива гримаса скривила йому вилицю. Афанасьєв пішов у напрямі цього прозорого, майже бездуховного жіночого тільця, яке пломенилося сліпучим сяйвом й освітило понурі під нічним каганцем ці ясла Христового духа.

– А ху-ху не хо-хо! – загарчав він на всю хату нелюдським голосом, показуючи відомий національний жест, універсальний на всі випадки російського норову.

Він враз опустився на лавку, неначе спустив дух, якого в атеїстів, на їхнє глибоке переконання, немає. А далі вже якось благально й винувато: