Хрест: постбіблійний детектив

Есесівець щось прошпаркотів по-своєму, а той бовдур в уніформі показав Семкові дулю:

– Він каже, що нині ти зрадив своїх, а завтра зрадиш їх. Каже, аби я тебе шльопнув тут на місці, але мені шкода твоїх дітей.

Семко затамував лють на окупантів, і він конче хотів зробити їм щось зле. Правда, не так та помста, як заробок привів його до міста. Там він потинявся кілька тижнів і приплентав додому не один.

Паші було тоді лише кілька місяців. Мати дуже важко розлучилася з ним. Лежала вже ціле літо при смерті. Тато привів додому такого ж, як і він, його Павлусь, дітвака. Приніс, як телятка, у мішку й висипав посеред хати. Чорняве. Кучеряве. Із гострим носом і ще з гострішими очицями. Немовлята неначе потоваришували. Махали ручками одне до одного. Але коли хтось заходив до хати, Семко ховав це циганча до пивниці й затикав писок ганчіркою, аби не подавав голосу.

За тих кілька днів, коли вони тіснилися на печі, міцно обійнявшись уві сні, як близнята, зовні дітлахи виглядали як малі кошенята, що граються в кошику. Стефка час від часу приходила до пам’яті. Говорити ще не могла, але раділа, що в неї аж двоє приплоду. Материнське серце – воно безмежне. Готове пригорнути і пригріти будь-яке дитинча. Хіба ж то будеш дошукуватися, твоя це кров чи чужа, коли перед тобою отаке красиве й безневинне юне створіння, для якого в ці перші місяці перебування на землі не буває й хвилини без щастя?

Коли вона зміцніла й уже могла годувати немовлят материнським молоком, пригортала до грудей і Петрика (як вона встигла назвати другу, знайдену – ну то й що? – дитину), як рідного. Стефці здалося, що від такої оказії наче посвітліло в хаті. І додалося не просто живих душ, а радості людської, бо з перших хвилин вона вже не могла робити різницю між ними обома – своїм і знайденцем.

То мама назвала його циганчуком.

– Сама ти циганка, дурна Стефко. Ти що, не видиш, що то жиденя? Пам’ятаєш того Абрама, що продавав м’ясо на базарі? Я їду по торговиці, а він мене кличе за лаштунки. Так і так… «Нас, жидів, усіх мають нині вночі забрати й розстріляти за містом. Візьми й сховай мого отрока, скажеш, що то твій. Він, – каже, – у мене наймолодший – найлегше сховати. А я дам тобі все, що треба. Будеш мати чим і своїх, і моїх дітей та внуків годувати». І дав. Дивися.

Семко висипав на стіл усе, що було у відрі. То було золото. Персні, зуби, цілі злитки. Кілька кіля. Золота ціла купа.

А потім сталося те, що сталося. Коли в селі нишпорили німці, шукаючи по хатах схованих євреїв, їхню хату поминули. Але Семко кілька днів по тому не міг дати собі раду з тим страхом, що прийдуть ще раз.

Однієї темної ночі, коли Стефка знову занедужала, Семко витяг зі сховку дитинча, що спало. Воно розплакалося якось несамовито. Захищалося, бідолашне, аж не схоже на кількамісячне створіння. Схопилася Стефка й собі завила не своїм голосом, дивлячись на те, що коїться.

– Чого ревеш, як курва? – вирячився на неї Семко. – Сусідів побудиш.

– Що ти робиш, Семку? Гріх страшний береш на душу! То ж чиясь дитина. То людина жива-живісінька.

– Яка то людина? То жиденя. Ти хочеш, аби й твого так само забрали з ліжка?

Паша більше не бачив Петрика. Коли підріс і вже бігав подвір’ям, міг натрапити за стодолою на купку землі, що вже заросла бур’янами.

– А чого ти так кажеш, сину, на тата – диявол? – хоч сп’яну, але ще був при пам’яті Семко.

– То ж ти, а не я жиденя зарізав, як порося, – реготався Паша, обіймаючи зніяковілого батька. – Та не журися, я би так само зробив. Ти ж не мав виходу. Ти ж мене спасав, так що синівський тобі уклін. Хоча, знаєш, німці в село після того так і не вернулися. Понині не вернулися. Ти міг того не робити. Але так ся стало. На одного жида менше. Теж не зле.

– А ти, такий мудрий, видів, що той жид з Тустані мені дав? Я за що хату першим у селі поставив? І перший телевізор, і перший «Москвіч». Що пенсія? Отого, що блистіло на столі тої ночі, вистачить ще й твоїм дітям. Як там моя внучка?

– Росте, нівроку. Приїдемо до тебе на свято – на Перший май.

– Тому ти не зупиняйся на півдорозі. Якби я тоді розпустив нюні, то кусав би донині лікті. Ми з тобою таких кровей, що нам по ночах не сняться ті, котрих ми прибираємо з дороги. Заліз тобі в горло той хрест, змети його з лиця землі до біса.

– З лиця церкви. Якби-то із землі. Простіше пареної ріпи. Я тут подумав: чого я маю стидатися чи ховатися? Влаштую посеред дня сходження на «пік комунізму». Урок комунізму, тріумф комунізму. Нехай повсикається ота чернь голопуза. Кого мені боятися, отих кріпаків колгоспних? Та пішли вони к їбені фєні.

– Правильно, як їбать, то королеву! – То вже вони обидва реготалися гомеричним сміхом, і регіт цей линув крізь прочинені вікна. Довкруж спало село. І цієї миті у снах до сільчан приходили жахи, від яких вони схоплювалися з ліжка, умиваючись холодним потом. А наступного дня розказували одне одному про поганий сон. І надивуватися не могли, чому так усім враз і водночас снилися чорти…

Товкся цілу ніч на припічку і Маріїн одинак. Як і її, його сон не брав. Вона спостерігала, як крутиться навколо осі його стривожене тільце, і тільки тепер помітила, що за півтора десятка літ воно виросло з цих ясел. Ноги, завше босі, рапаті та вкриті футбольними синцями, звисали мало не до підлоги.

«А що далі буде? Йому ще рости й рости, – думала вона, коли місяць закотився аж над подушками. – Що він собі взяв до голови, що так неспокійно спить? Знову лізуть йому в голову оті чудернацькі формули чи строфи, про що вже знають у всьому районі».

Їй ніяк не йшло з голови, як сама в такому ж юному віці рвалася з дому до монастиря. Кого приводять ноги в це затвірництво? Хто позбавляє себе того життя земного, яке прийнято вважати тотожним насолоді? Того, кому світське життя видається нестерпним. Марія як особисту трагедію сприймала облуду, підлість, підступність. А цим частоколом усіяне життя кожної людини щодня. Вона не вміла пристосуватися на цьому мінному полі, тому прагнула до чистилища ще тут, на землі. І таким первозданним полем їй видавалося життя сповідників віри.

Однак уже цього разу на заваді стала мати. Старшого сина вона віддала до духовної семінарії на Святоюрській горі, а з наймолодшою, наймилішою серед усіх її дорогих дітей розпрощатися не могла. Бо то було би затвірництво не лише від лихого світу, до якого вона була непридатна, а й від неї, матері.

– Жити в Бозі можна й не в келії. Так навіть легше – відгородитися від усього злого. А тримайся заповідей Божих тут, посеред гріхів пробирайся до світла.

Мати таки переконала Марію. А коли вже сама привела на світ свою дитину, її давня мрія знову обізвалася. І найважливіше – вона бачила в Андрійкові покликання. Коли впокоїлася в Бозі мама, йому минав п’ятий. Сталося перше предиво – він уже тоді перечитав усі молитовники. І коли нарядили небіжку посеред хати, раптом виходить із задньої кімнати русяве хлопча. Вдягнувся в довгу мамину сорочку. Із молитовником у руках. І приступив до тіла та почав правити… Святу літургію. Слово в слово – за молитовником. Хата мало не розпуклася від ридань жіноцтва – чи то за бабцею, яку любило все село, чи то над онуком, що просто приголомшив усіх таким своїм вчинком.

Отоді вона й угледіла в ньому покликання до Бога. Впродовж років їхнім улюбленим заняттям було при вечірній лампі сидіти по півночі й розгадувати чи то Святе Письмо, чи то загадкову велич цього дивовижного світу.

– Людина, мамо, інакша, ніж уся живність на світі. Вона не могла з неї взятися. Вона мусила взятися десь звідтіля, – вдивлявся він у мереживо зірок, що мерехтіли за вікном у синій далечині нічного неба. – Я нині, мамо, був там, десь дуже далеко відлетіла моя душа, а на ранок повернулася, – міг він видати щось отаке, прокинувшись раптом непомірно щасливим.

Вона й не розказувала нікому про такі недитячі та й не зовсім узвичаєні вияви його вдачі. Бо боялася, що люди засміють, бо й сама часом побоювалася такого незвичного для його віку вияву віри.