Страница 87 из 192
Біля виходу на Головну вулицю вони роззирнулися навколо і побачили, що на ній нема нікого, хоча в повітрі ще висів сильний електричний запах (наче в метро, подумав Едді) від останніх двох пожежних машин, від якого лише дужчав загальний сморід. Віддалік заливалися пожежні сигналізації і детектори диму. Тут, у Плезантвілі, Едді не міг позбутися невідчепної асоціації з Головною вулицею Діснейленду: жодного тобі сміття в канавах, жодних непристойних написів на стінах, немає навіть пилюки на дзеркальних вітринах. Саме сюди приходили Руйначі, коли в них прокидалася ностальгія за Америкою, подумалося йому. Але хіба їм не хотілося чогось реалістичнішого, ніж це пластмасово-фантастичне застигле життя? Може, коли на тротуарах і в крамницях траплялися люди, тут було веселіше, але не вірилося. Принаймні йому не вірилося. Можливо, то був шовінізм міського хлопця.
Через дорогу від них вишикувалися в ряд «Взуття Плезантвіля», «Мода веселого Парижа», «Волосся сьогодні» і кінотеатр «Перлина» (ЗАХОДЬТЕ, У НАС ПРОХОЛОДНО — обіцяла розтяжка під маркізою). Роланд махнув рукою, показуючи Едді та Джейку, що вони перейдуть на той бік. Саме там, якщо все піде так, як він сподівався (а такого не бувало майже ніколи), вони і влаштують свою засідку. Пригинаючись, вони перетнули вулицю, Юк не відставав від Джейка ні на крок. Поки що все йшло як по маслу, і це змушувало стрільця по-справжньому непокоїтись.
Будь-який загартований у боях генерал вам скаже, що навіть у невеликій битві (як-от ця) завжди настає момент, коли порушується злагодженість подій і логічна послідовність і зникає реальне відчуття того, як просувається бій. Усі ці подробиці пізніше відтворюють історики. Можливо, історія саме тому й існує, що є потреба підтримувати міф про послідовність подій.
Але зараз не про це. Розвиток подій сягнув тієї точки, коли битва за Алгул Сьєнто стала жити власним життям, і все, що я зараз можу, — вказувати то на одне, то на інше й сподіватися, що з цього всеохопного хаосу ви зможете вибудувати власний порядок.
Трампас, замучений екземою ниций, котрий так необачно розкрив Тедові велику таємницю, метнувся до вервечки Руйначів, що тікали з Дамлі-Гауза, і вхопив одного з них, сухорлявого і лисіючого колишнього теслю на ім’я Берді Маккан.
— Берді, що таке? — закричав Трампас. На ньому був захисний капелюх, що притлумлював телепатичний сигнал. — Що відбувається, ти зн…
— Стріляють! — закричав, вириваючись, Берді. — Стріляють! Вони там! — Він показав кудись назад.
— Хто? Скіль…
— Стережіться, ідіоти, вона не загальмує! — закричав Ґескі О’Теґо десь за спинами у Трампаса й Маккана.
Трампас озирнувся і нажахано побачив, як центральним проходом Алеї на повній швидкості летить пожежна машина: блимають червоні лампи, ззаду чіпляються два сталеві роботи-пожежники. Пімлі, Фінлі й Джеклі відскочили вбік. Тасса, хлопець-слуга, також. Але Таммі Келлі впала на траву обличчям униз, і довкола неї розтеклася калюжа крові. Її розчавила пожежна команда «Браво», яка понад вісімсот років не виїжджала на виклик. Так скінчилося сповнене скарг життя Таммі.
І…
— ЗВІЛЬНІТЬ ПРОЇЗД! — гриміла пожежна машина. Обабіч будинку начальника вигулькнули ще дві. І знову Тасса ледве встиг відскочити і врятувати свою шкуру. — ЦЕ КОМАНДА ПОЖЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ «БРАВО»! — З машини висунувся металевий стрижень, розійшовся навпіл, і показалася сталева вертушка, з якої у восьми різних напрямках полилася під високим тиском вода. — ДОРОГУ КОМАНДІ ПОЖЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ «БРАВО»!
І…
Джеймс Кеґні — той тахін, що стояв з Ґескі у вестибюлі Феверел-Холу, коли почалася вся ця веремія, пам’ятаєте його? — побачив, що мало статися, і закричав до охоронців, які, похитуючись, виходили з західного крила Дамлі-Гауза, кашляючи й тручи червоні від диму очі. У деяких горіли штани, дехто тримав у руках — о, слава Ґану, Бессі й усім богам! — зброю.
Кеґ кричав їм, щоб забиралися з дороги, але не почув сам себе, така стояла какофонія. У нього на очах Джої Растосович відтягнув двох охоронців, ще кількох штовхнув убік Ерншо. Ще кілька втікачів, що кашляли й терли заплакані очі, помітили пожежну машину і розбіглися самі. А потім Команда пожежного реагування «Браво» на повному ходу врізалася в охоронців західного крила — несучись навпростець до Дамлі-Гауза, поливаючи все на всі сторони світу водою.
І…
— О Господи, ні, — простогнав Пімлі Прентис і затулив очі долонями. А Фінлі не міг відвести погляду. Він дивився на те, як ницого (здається, його звали Бен Александер) затягло під велетенські колеса вантажівки, як іншого збило решіткою радіатора і розчавило об стіну Дамлі-Гауза, в яку врізалася машина. Бризнули скалки шибок, полетіли уламки дерева. А потім машина провалилася у льох, частково прикритий клумбою хирлявих квітів. Колесо застрягло у колодязі з драбиною, і механічний голос прогримів:
— АВАРІЯ! ПОВІДОМТЕ НА СТАНЦІЮ! АВАРІЯ!
«Як ти здогадався, Шерлоку», — подумав Фінлі, з млосним зачудуванням дивлячись на кров на траві. Скількох його людей, цінних працівників, розчавило кляте несправне одоробало? Шістьох? Вісьмох? Дюжину, трясця його матері?
З-за Дамлі-Гауза знову розляглося те страхітливе чу-чу-чу — звук пострілів з автоматичної зброї.
На Фінлі налетів товстий Руйнач на прізвище Вейверлі. Але побігти далі не встиг — начальник служби безпеки вхопив його за барки.
— Що сталося? Хто вам сказав іти на південь?
Бо Фінлі, на відміну від Трампаса, був без захисного капелюха, і повідомлення
(ІДІТЬ НА ПІВДЕНЬ, ПІДНЯВШИ РУКИ; ВАС НЕ ПОРАНЯТЬ)
так сильно й голосно било по мізках, що годі було думати про щось інше.
Поряд з ним Пімлі силкувався зібратися з думками. Він зосередився на думці, що билася в головах, і спромігся сформулювати свою: «Це має бути Бротіґен. Він ухопив ідею і ретранслює сигнал. Це точно він, більше нікому».
І…
Ґескі схопив спершу Кега, потім Джеклі й прокричав їм зібрати всіх озброєних охоронців й дати їм завдання оточити з боків Руйначів, які поспішали на південь Алеєю і прилеглими вулицями. Кеґ і Джеклі витріщилися на нього порожніми поглядами — очима паніки, — і він ледь не закричав від насилу стримуваної люті. І тут на них з виттям сирен налетіли ще дві пожежні машини. Більша збила двох Руйначів, протягла їх по землі й переїхала. Одним з них був Джої Растосович. Машина проминула, б’ючи по траві стиснутим повітрям, яке виходило з вентиляційних отворів, а Таня впала навколішки біля свого чоловіка, що помирав, і здійняла руки до неба. Вона кричала що було сили, але Ґескі майже її не чув. Від краху надій і переляку на очі йому навернулися сльози. «Собаки брудні, — подумав він. — Брудні підступні собаки».
І…
На півночі поселення Алгул Сюзанна вийшла з прикриття і стала наближатися до потрійної огорожі. План цього не передбачав, але потреба і далі стріляти, і далі валити гадів була непереборною. Вона просто не могла нічого з собою вдіяти. Роланд би її зрозумів. До того ж хмари диму з Дамлі-Гауза моментально затягли той край поселення, де вона перебувала. Час від часу дим прошивали промені лазера — загорялися й гасли, неначе неонові вивіски, — і Сюзанна нагадала собі не потрапити під них, щоб не заробити дірку в животі діаметром два дюйми.
Дірку в огорожі вона пробила кулями «койота» — перерізала спершу зовнішню, потім внутрішню і нарешті середню — та пірнула в густий дим, на ходу перезаряджаючись.
І…
Руйнач Вейверлі спробував звільнитися від хватки Фінлі. «Ні, ні, навіть не мрій про це», — подумав Фінлі й притягнув чоловіка (в минулому житті, до Алгула, той працював бухгалтером абощо) ближче до себе, потім двічі відважив йому ляпасів, таких сильних, що заболіла рука, а Вейверлі аж вереснув від болю й подиву.
— Хто, нахрін, за цим стоїть?! — прогорлав Фінлі. — ХТО, НАХРІН, ЦЕ ВСЕ ВИРОБЛЯЄ?
Пожежні машини, що їхали слідом за першою, зупинилися перед Дамлі-Гаузом і пустили струмені води у дим. Фінлі сумнівався, що це допоможе, але, напевно, й зайвим не буде. Принаймні кляті машини не врізалися в будівлю, яку мали рятувати, як це сталося з першою.