Страница 82 из 192
Фінлі О’Теґо гепнувся спиною об стіну, та так сильно, що одна з картин злетіла зі свого гвіздка, і сповз на підлогу, б’ючись в істериці сміху. Пімлі сховав обличчя в долоні й сміявся до кольок у чималому череві. Сміх зняв напруження, з яким кожен з них почав день, миттєво розвіяв його.
— Небезпечний хлопак! — сказав Фінлі, коли до нього повернулася здатність говорити, і витер мокрі від сліз очі пухнастою рукою-лапою.
— Шмаркледиверсант! — погодився Пімлі. Його обличчя було буряково-червоним.
Вони перезирнулися і знову зайшлися сміхом від полегшення, і заливалися ним, аж поки не розбудили економку на третьому поверсі. Таммі Келлі лежала у своєму вузькому ліжку, слухаючи тих ка-меїв, і несхвально вдивлялася в темряву. На її думку, всі чоловіки були однакові, байдуже, якого кольору в них була шкіра.
Вийшовши надвір, г’юм-начальник і тахін, шеф безпеки, пліч-о-пліч покрокували Алеєю. А Дитя Родерика тим часом, низько похиливши голову, припустило через Північну браму. Серце шалено калатало в грудях. Він був на волосину від смерті! Еге ж! Якби Горностай запитав його: «Гейлісе, ти що-небудь сховав у будинку?», він би спробував збрехати, але де вже такому, як він, обдурити такого, як Фінлі О’Теґо. Нізащо в житті він би його не обманув! Його б одразу викрили, це точно. Але його не викрили, слава Ґану. Та куля, яку йому дав стрілець, тепер лежала, схована, в дальній спальні й тихо дзижчала сама до себе. Він поклав її в кошик для сміття, як йому й наказали, та прикрив чистими серветками з коробки, що стояла на раковині (це йому теж наказували). Про те, що він може взяти викинуті серветки собі, мови не було, але він просто не зміг опиратися їхнім вологим смачним пахощам. Але ж усе добре вийшло, чи не так? Атож! Бо замість ставити йому різні питання, на які він не зміг би відповісти, вони його засміяли і відпустили. Він хотів би знову вилізти на гору й погратися з пухнастиком, але сивий старий г’юм Тед сказав йому іти геть, далеко-далеко, коли він виконає свою роботу. А якщо почує стрілянину, Гейліс має сховатися і чекати, поки вона не закінчиться. А що почує — о так, жодних сумнівів. Адже він виконав те, про що просив його Роланд з Ґілеаду? Перша з гудючих куль тепер лежала в одному з гуртожитків, феверелі, ще дві були в Дамлі-Гаузі, де працювали Руйначі і відсиплялися після зміни охоронці, а остання лежала у будинку начальника… де його мало не зловили! Гейліс не знав, та й знати не хотів, для чого були ті гудючки. Він збирався втекти, якщо вдасться, то зі своєю подругою Гармою — от тільки б знайти її. Якщо почнеться стрілянина, вони сховаються в якійсь глибокій ямі й він поділиться з нею серветками. На деяких не було нічого, крім засохлого мила для гоління, але на інших були мокрі шмарклі й великі «кози», навіть через кришку кошика він відчував їхні спокусливі пахощі. Найбільшу серветку, на якій була кров, він збереже для Ґарми, а вона йому за це дозволить себе чпок-чпок. Гейліс покрокував швидше, всміхаючись від заманливої думки про те, як він буде чпок-чпокатися з Гармою.
Сюзанна сиділа в «прогулянковому трайку», схованому за порожнім сараєм на півночі поселення, і спостерігала, як віддаляється Гейліс. Вона помітила, що нещасний скалічений сей всміхається сам до себе, а отже, все в нього було гаразд. Справді добра новина. Щойно він зник з поля зору, вона зосередила всю свою увагу на довіреному їй краї Алгул Сьєнто.
Їй було видно обидві кам’яні вежі (хоча від вежі ліворуч виднілася лише верхня половина, решту приховував схил пагорба). Стіни веж поросли якимось плющем. Радше культурного сорту, ніж диким, подумала Сюзанна, бо довколишня місцевість жодною рослинністю ока не тішила. На західній вежі у великому м’якому кріслі (схожому на «Лей-Зі-Бой») зручно вмостився охоронець. Біля поруччя східної вежі стояли тахін з головою бобра і ниций (а якщо то був г’юм, подумала Сюзанна, то збіса бридкий сучий син). Ці двоє розмовляли і вочевидь чекали на сирену, яка оголосить кінець їхньої зміни й сніданок у кафетерії. Між двома сторожовими вежами вона бачила потрійний ряд огорожі. Проміжки між дротом були досить широкі, щоб вартові могли походжати між рядів, не боячись смертоносного удару струму. Але цього ранку там нікого не було. Декілька фолькен, що вешталися в поселенні, обтягнутому дротом, нікуди не поспішати. І якщо млява сцена, що розкинулася перед її очима, не була найбільшим обманом століття, то Роланд мав рацію. Вони вразливі, як стадо жирних поросят, що їдять останній у житті сніданок перед бійнею: кам-кам-комала, свині реберця одібрали. Хоч стрільцям і не вдалося знайти радіокеровану зброю, вони таки з’ясували, що три рушниці науково-фантастичного вигляду мали перемикачі з написом «ІНТЕРВАЛ». На думку Едді, ті гвинтівки були лазерні. Джейк запропонував випробувати їх десь у такому місці, яке б не могли побачити з Девар-Тої, але Роланд одразу ж відкинув цю ідею. Вона вигулькнула минулого вечора, коли ка-тет, здавалося, вже всоте проходив свій план.
— Малий, він діло каже, — погодився Едді. — Ті клоуни можуть дізнатися, що ми стріляємо з цих лазерів, навіть якщо не чутимуть нас і не бачитимуть. Ми ж не знаємо, які коливання відстежує та їхня телеметрія.
Під покровом темряви Сюзанна поставила всі три «лазери» на триноги. І слушної миті збиралась повернути інтервальні перемикачі. Гвинтівки могли спрацювати, посилили б паніку, яку вони хотіли викликати в поселенні, а могли й не спрацювати. Але свого часу вона спробує — це все, що вона могла зробити.
Серце важко калатало. Сюзанна чекала на музику. На сирену. А якщо сничі, які підкинув Род, спрацюють так, як того бажав Роланд, — то й на пожежі.
— В ідеалі було б добре, якби вони вибухнули в ті п’ять-десять хвилин, коли відбуватиметься зміна варти, — сказав Роланд. — Усі бігатимуть туди-сюди, махатимуть своїм друзям, переповідатимуть плітки. Розраховувати на такий розвиток подій ми насправді не можемо, але сподіватися ніхто не заборонить.
Так, тільки це їм і лишалося… але бажання на одну купу, а лайно — на іншу, й буде видно, яка купа сповниться першою. Хай там як, вона сама мала вирішити, коли зробити перший постріл. Після того все відбуватиметься дуже швидко.
Будь ласка, Господи, допоможи мені обрати слушну мить.
Вона чекала, притискаючи ствол «койота» до заглибники над ключицею. Коли зазвучала музика (Сюзанна вирішила, що пісня досить схожа на «Це аморе»), вона схилилася вбік на сидінні свого «ПТС» і мимоволі натисла на гачок. Якби перед тим вона не поставила пістолет-кулемет на запобіжник, то випустила б чергу в стелю сараю і цим здійняла рейвах. Але Роланд був хорошим учителем, і гачок під її пальцем не ворухнувся. Проте серце забилося вдвічі — ні, втричі — швидше, і вона відчула, як під пахвами по боках струмує піт, хоч день і видався прохолодний.
Музику ввімкнули — це добре. Але музики було замало. Вона сиділа на сидінні «ПТС» і чекала на сирену.
— Діно Мартіно, — майже нечутно сказав Едді.
— Гммм? — перепитав Джейк.
Прокравшись через кладовище старих локомотивів і вагонів, вони втрьох сховалися за товарним вагоном «СОО Лайн». Обоє його дверей були відчинені, і крізь отвір їм було видно огорожу, південні сторожові вежі й село Плезантвіль з його однією-єдиною вулицею. Шестирукий робот, який раніше був на Алеї, тепер перемістився сюди, катався Головною вулицею вперед-назад, повз старовинні химерні (й зачинені) крамниці, викрикуючи щось схоже на математичні рівняння на повну… горлянку?
— Діно Мартіно, — повторив Едді. Ліворуч від Джейка сидів і дивився вгору блискучими очима Юк. Едді нахилився й попестив його по голові. — Цю пісню співав Дін Мартін.
— Точно? — не повірив Джейк.
— Точно. Тільки ми її переспівали: «Коли-и міся-яць лягає на твої губи, як великий шматок гівна, це аморе…»
— Цить, — пробурмотів Роланд.
— А хіба вже повіяло димом? — спитав Едді.
Джейк і Роланд похитали головами. Роланд тримав свого великого револьвера з сандаловим руків’ям. Джейк озброївся АР-15, але сумка з Орізами знову висіла в нього через плече, і не просто так, на удачу. Якщо все складеться вдало, вони з Роландом невдовзі ними скористаються.