Страница 64 из 192
Приходьте швидше, друзі. Це моє велике бажання. Приходьте якнайшвидше. Бо, знаєте, питання не в тому, що я можу проколотися. У Дінкі жахлива вдача і звичка вибухати лихослів’ям, якщо хтось наступить йому на мозолю. А в такому стані він може вибовкати щось не те. А Шимі старається, як може, але якщо раптом хтось поставить йому не те питання чи зловить за тим, що він робить, коли поряд не буде мене…
Цю думку Бротіґен не закінчив. Але це не було потрібно, бо його слухачі зрозуміли все без слів.
Коли він продовжує розповідь, то каже їм, що народився в Мілфорді, штат Коннектикут, 1898 року. Усі ми чули такі вступні слова і знаємо, що вони сигналізують (на щастя чи на біду) початок автобіографії. Проте, слухаючи записаний на плівку голос, стрільці помічають ще одну подібність, навіть Юк — і той її відчуває. Попервах вони не можуть збагнути, що саме видається їм схожим, але з часом усе стає на свої місця. Історія Теда Бротіґена, Мандрівного Бухгалтера, багато в чому нагадує історію панотця Дональда Каллагена, Мандрівного Священика. Неначе вони близнюки. А шостий слухач (що причаївся у вітряній пітьмі за ковдрою, якою затулили вхід до печери) проникається співчуттям і розумінням. Та чом би й ні? У біографії Теда Бротіґена випивка не відіграє одну з головних ролей, як це було з панотцем, та все одно це оповідь про згубну звичку й ізоляцію. Це історія аутсайдера.
У вісімнадцять років Теда Бротіґена приймають до Гарварду, університету, де вчився його дядечко Тім. І сам дядечко Тім, бездітний, радо пропонує оплатити Теду навчання. І, на думку Тімоті Етвуда, все просто і ясно, як Божий день: пропозицію зроблено, пропозицію прийнято, небіж сяятиме в усіх належних сферах, небіж вивчиться і піде працювати на дядькову меблеву фірму з новими силами після піврічного турне повоєнною (після Першої світової) Європою.
Але дядечко Тім не знає, що перед тим, як піти навчатися в Гарвард, Тед намагається завербуватися в Американський експедиційний корпус,[58]як його згодом назвуть. «Синку, — каже йому лікар, — у тебе дуже сильні шуми в серці, та й слух нижче середнього. І ти хочеш сказати, що йшов сюди, не знаючи, що отримаєш велику червону печатку? Вибачай за нахабство, але по-моєму, тобі вистачає мізків, щоб це розуміти».
І тут Тед Бротіґен робить те, чого ніколи раніше не робив (а згодом поклянеться сам собі, що ніколи не робитиме й надалі). Він просить військового лікаря загадати число, не просто від одного до десяти, а від одного до тисячі. Задля розваги (у Гартфорді дощить, а тому ніхто не поспішає до пункту призову) лікар загадує число 748. Тед його відгадує. Потім 419… 89… і 997. Коли Тед пропонує йому загадати когось із відомих людей і каже потім, що це Ендрю Джонсон, не Джексон, а Джонсон, у дока нарешті лізуть на лоба очі. Він кличе іншого лікаря, свого друга, і Тед те саме показує і йому… за одним винятком. Другому лікареві він пропонує вибрати число від одного до мільйона, а потім каже, що лікар загадав вісімдесят сім тисяч чотириста шістнадцять.
У другого лікаря на обличчі відбивається миттєвий подив — навіть приголомшення, — та потім він маскує його нещирою широкою усмішкою. «Шкода, синку, — каже він, — ти схибив усього на сто тридцять тисяч чи десь так». Тед дивиться на нього без тіні усміху, ніяк не реагуючи на ту облудну усмішку, але йому ж лише вісімнадцять, він ще досить юний, щоб впасти в ступор від такого відвертого й безглуздого лицемірства. Тим часом фальшива усмішка Дока номер два починає в’янути сама. Док номер два повертається до Дока номер один і каже: «Подивися на його очі, Сем. Подивися, що в нього з очима».
Перший лікар хоче посвітити офтальмоскопом Теду в очі, але Тед лише роздратовано відмахується. Дзеркала для нього — не дивина, він знає, що його зіниці часом розширюються і звужуються, і навіть якщо поряд нема дзеркала, він знає, коли це відбувається, бо в очах наче щось тріпоче, але це його не цікавить, особливо тепер. Бо зараз його цікавить лише те, що Док номер два незрозуміло чому намахує його. «Запишіть цифру на листочку, — пропонує він Доку. — Запишіть її, щоб я знав, що ви не махлюєте».
Док номер два сердито відмовляється. Тед наполегливо повторює пропозицію. Док Сем витягає аркуш паперу і ручку, і другий лікар бере їх. Уже збирається записати число, та потім передумує, кидає ручку Сему на стіл і каже: «Це дешевий вуличний трюк, Сем. Якщо ти цього не бачиш, тоді ти сліпий». І гордо йде геть.
Тед пропонує лікарю Сему подумати про родича, будь-кого з родичів, а за мить каже, що лікар подумав про свого брата Ґая, який помер від апендициту в чотирнадцять років. Відтоді їхня мати називала Ґая янголом-охоронцем Сема. Після цього лікар Сем дивиться на Теда так ошелешено, наче той дав йому ляпаса. Та врешті його охоплює страх. Невідомо, що діє на нього більше: дивний рух зіниць чи буденна демонстрація телепатії, без театрального потирання скронь, без жодного «Я майже бачу… зачекайте», — але лікарю страшно. Він ставить на Тедовій заяві печатку велику червону печатку «НЕПРИДАТНИЙ» і намагається його здихатися — «наступний, хто мріє полетіти у Францію й нюхнути гірчичного газу?» — але Тед бере його за руку, обережно, але рішуче.
«Послухайте, — каже Тед Стівенс Бротіґен. — Я справжній телепат. Я з шести чи семи років про це підозрював, відколи почав розуміти, що це слово означає. А остаточно переконався в шістнадцять. Я можу бути корисний військовій розвідці, і мій поганий слух і шуми в серці на такій роботі не матимуть значення. Що ж до моїх очей… — Він витягає з нагрудної кишені сонячні окуляри й надягає їх. — Та-дам!»
Він нерішуче всміхається лікарю Сему. Але не допомагає. Біля дверей тимчасового пункту призову, розгорнутого в спортзалі середньої школи Гартфорда стоїть сержант, і медик підзиває його. «Цей хлопчина не придатний до служби у війську, і сперечатися з ним мені набридло. Відпровадьте його надвір».
Тепер уже Тед відчуває, як хапають за руку його, і нітрохи не обережно.
«Хвилиночку! — вигукує Тед. — Я маю ще дещо розказати! Це навіть важливіше! Не знаю, яким словом можна це описати, чи таке слово існує, але…»
Та не встигає він закінчити, як сержант виштовхує його з зали й швидко тягне коридором до виходу зі школи, повз хлопчиків і дівчаток майже одного з ним віку, які лише мовчки витріщаються на цю сцену. Слово існує, про це він дізнається лише багато років по тому, в Блакитному Раю. Це слово — «полегшувач». І це, на думку Пола «Пімлі» Прентиса, робить Теда Стівенса Бротіґена чи не найціннішою людиною в цілому Всесвіті.
Але того дня 1916 року все інакше. Того дня 1916 року його швидко тягнуть коридором і викидають на гранітний ґанок головного входу. Сержант із сильним акцентом каже йому: «Ти, хлопче, ту-во більш не потикай си».
Кілька хвилин Тед просто стоїть на місці там, де його залишили. Він думає: «Що треба зробити, аби переконати вас?» і «Чому ви такі сліпі?» Він повірити не може, що з ним таке сталося.
Але повірити мусить, бо ось він, тут, іззовні. Він вирушає в шестимильну прогулянку околицями Гартфорда, і вже наприкінці її до нього приходить розуміння. Вони йому ніколи не повірять. Жоден з них. Ніколи. Вони відмовляються бачити, що хлопець, здатний прочитати думки всього німецького командування, може їм трохи допомогти. Хлопець, який міг би розповісти високому командуванню союзників, коли планується наступна велика атака німців. Хлопець, здатний зробити це кілька разів — а може, вистачить і одного-двох! — може допомогти завершити війну вже до наступного Різдва! Але в нього навіть такого шансу нема, бо йому відмовили в шансі. А чому? Це якось пов’язано з другим лікарем, який змінив своє число, коли Тед його назвав, і відмовився записати ще одне на папері. Бо десь у глибині душі вони хочуть воювати, а такий, як він, може їм завадити.
58
Військові сили США, що брали участь у Другій світовій війні в Європі.