Страница 186 из 192
— Слава Богу, — каже він. — А то я вже було подумав, що доведеться самому пити. Що ті голоси помилялися, а я таки збожеволів. Що… ну… — Він замовкає, бентежачись ще більше. — Слухай, ти ж до мене прийшла, правда? Будь ласка, скажи мені, що я не виставляю себе зараз повним ідіотом. Бо нервуюсь я, наче довгохвостий кіт у кімнаті, де повно крісел-гойдалок.
— Не виставляєш, — заспокоює вона — Тобто повним ідіотом себе не виставляєш. — Їй згадується, як Джейк розповідав про голоси, що сперечалися у нього в голові. Один кричав, що він, Джейк, мертвий, другий стверджував, що живий. І обидва звучали вкрай переконливо. Вона має принаймні деяке уявлення про те, як це жахливо, бо трохи знає про інші голоси. Дивні голоси.
— Ну слава Богу, — каже він. — Тебе звати Сюзанна?
— Так, — мовить вона. — Мене звати Сюзанна.
У горлі вона відчуває жахливу сухість, але слова якимось дивом не застрягають. Вона бере в Едді з рук чашку і відсьорбує ковток шоколаду крізь вершки. Він солодкий і приємний, смак цього світу. Клаксони таксівок (водії сигналять, бо хочуть отримати денний виторг, поки їм не завадила віхола) теж приємні. Широко всміхаючись, Едді простягає руку і стирає крихту вершків з кінчика її носа. Його дотик немовби струмом б’є, і вона бачить, що він це теж відчуває, їй спадає на думку, що у них ще все попереду: він уперше її поцілує і вперше з нею кохатиметься, і закохається з нею теж уперше. Можливо, він про це знає, бо йому сказали голоси, але в Сюзанни вагоміша причина це знати: бо все це вже сталося. Ка — це колесо, як казав Роланд, і лише тепер вона розуміє, наскільки правдиві ті слова. Що далі, то невиразнішими стають її спогади про
(Серединний світ)
стрільцеве «де» і «коли», але, як їй здається, вона запам’ятає рівно стільки, щоб знати, що все це вже сталося з ними раніше, і в цьому є щось неймовірно сумне.
Але водночас це приємно.
Чортове диво — от воно що таке.
— Тобі холодно? — запитує він.
— Ні, нормально. А що?
— Ти здригнулася.
— Це тому, що вершки такі солодкі. — Не відводячи погляду від Едді, вона висовує кінчик язика і злизує пінку з горіховими крихтами.
— Може, зараз тобі й не холодно, але скоро буде, — авторитетно заявляє Едді. — Синоптики прогнозують, що температура знизиться на двадцять градусів. Тому я тобі дешо прикупив. — З кишені він витягає плетену шапочку, з тих, що натягають на вуха. Сюзанна бачить, що спереду на ній іде напис: «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА». — У «Брендіоз» купив, на П’ятій авеню.
Про таку крамницю, як «Брендіоз», Сюзанна ніколи не чула. Може, «Брентаноз», хоча то книгарня, а про «Брендіоз» — ні. Але зрештою в Америці, де вона виросла, ніхто не чув і про такий напій, як «нозз-а-ла», і про такі авто, як «такуро-спірит».
— Це голоси тобі підказали купити? — трохи піддражнює вона його.
Він густо червоніє.
— Ну, типу так. Поміряй.
Шапку наче на неї плели.
— Скажи мені одну річ, — просить вона. — Хто тепер президент? Тільки не кажи, що Рональд Рейган.
Едді недовірливо глипає на неї, потім усміхається.
— Що? Той старий актор, який вів «Дні Долини Смерті»? Ти знущаєшся?
— Ні. Я завжди думала, що то, Едді, ти знущався з мене, коли казав про Ронні Рейгана.
— Не розумію, про що ти.
— Та пусте. Просто скажи, хто президент.
— Ґері Гарт, — промовляє він таким тоном, наче дитині пояснює. — З Колорадо. Тисяча дев’ятсот вісімдесятого року він мало не вибув із перегонів, але я думаю, ти це знаєш, через ту аферу з шахрайством. А тоді сказав: «Та хай ідуть нахрін, як жартів не розуміють», — і залишився. А потім переміг з величезним відривом.
Він пильно дивиться на неї, і його усмішка трохи пригасає.
— То ти не жартувала?
— А ти жартував про голоси? Ті, які чув у голові? Ті, що будять о другій ранку?
Едді шокований.
— А ти звідки знаєш?
— Це довга історія. Може, як-небудь розповім. — «Якщо сама доти пам’ятатиму», — думає вона.
— Річ не лише в голосах.
— Ні?
— Ні. Ти мені снилася, постійно. От уже кілька місяців. Я тебе чекав. Слухай, ми ж не знаємо одне одного… це божевілля… але тобі є де жити? Немає, я правильно розумію?
Вона хитає головою. І каже, старанно і доволі справно імітуючи Джона Вейна (а може, Блейна):
— Я чужинка тут у Доджі, мандрівнику.
Серце важко й повільно гупає у грудях, але вона відчуває все більшу радість. Усе буде гаразд. Як таке може бути, вона не знає, але так, усе буде в повному порядку. Цього разу ка до неї прихильне, а сила ка — величезна. Про це вона дізналася на власній шкурі.
— Якби я спитав, звідки я тебе знаю… чи звідки ти прийшла… — Він робить паузу, спокійно дивиться на неї, а потім договорює: — Чи як таке може бути, що я вже тебе кохаю…
Вона всміхається. Всміхатися приємно і вже не боляче, бо того, що було в неї коло рота (може, шрам якийсь, вона вже й не пригадує), вже нема.
— Котику, — каже вона йому, — я ж кажу: довга історія. Але з часом я розкажу… те, що сама пам’ятаю. До речі, можливо, в нас буде робота. Для компанії, яка називається «Корпорація „Тет“». Який зараз рік?
— 1987-й, — відповідає він.
— А ти живеш у Брукліні? Чи в Бронксі?
Юнак, мрії й сварливі голоси в голові якого привели сюди, з чашкою шоколаду в руках і шапкою «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА» в кишені, вибухає реготом.
— О Боже, та ні! Я з Вайт-Плейнз![104] А сюди приїхав на поїзді з братом. Він он там. Хотів поближче роздивитися білих ведмедів.
Брат. Генрі. Великий мудрець і видатний наркаш. У неї все обривається всередині.
— Зараз я вас познайомлю, — каже він.
— Ні, знаєш, я…
— Гей, якщо хочеш зі мною дружити, то маєш дружити й з моїм братиком. Ми нерозлийвода. Джейку! Гей, Джейку!
Хлопчика, котрий стояв унизу біля поруччя, що відділяло вольєр білих ведмедів, вона не помітила, але ось він повертається на братів голос, і серце в неї на радощах мало не випорхує з грудей. Джейк махає рукою і легким кроком іде до них.
— Джейку ти теж снилася, — каже їй Едді. — Це єдине, що переконувало мене, що в мене ще не поїхав дах. Тобто не поїхав далі, ніж для мене нормальний стан.
Вона бере Едді за руку — таку знайому, таку рідну. А коли його пальці стискають її руку, вона думає, що зараз помре від щастя. У неї буде до нього багато питань (як і в них — до неї), але наразі лише одне має значення. І коли сніг починає сипати сильніше, лягаючи йому на волосся, на плечі, застрягаючи на віях, вона запитує:
— У вас із Джейком… яке прізвище?
— Торен, — відповідає він. — Воно німецьке.
Перш ніж хтось із них встигає сказати щось іще, до них підходить Джейк. І чи скажу я вам, що жили вони довго й щасливо? Ні, не скажу, бо так не буває. Але щастя в них було.
І вони справді жили.
Під струменистим потоком чарів Променя, що поєднує Ведмедя Шардика і Черепаху Матурин, вони справді жили (й часом навіть бачили чарівне).
От і все.
Цього вистачить.
Кажу спасибі.
Кода
ЗНАЙДЕНІ
ЗНАЙДЕНІ
(КОДА)
Я розповів свою історію до кінця і задоволений. Вона з розряду тих історій (б’юся об заклад на що завгодно), які добрий Бог притримує наостанок, сповнена чудовиськ, чудес і мандрівок. Тепер я можу зупинитися, відкласти ручку і дати відпочинок натомленим рукам (хоч, певно, не назавжди — рука, що розповідає історії, живе власним розумом і має звичку втрачати спокій). Я можу заплющити очі на Серединний світ і на всі світи, що лежать за його кордонами. Втім, деякі з вас, хто був слухачем (а без слухачів жодна історія і дня б не прожила), навряд чи мене схвалять. Це ви ті невблаганні, орієнтовані на мету, які не повірять, що насолода від подорожі — в самій подорожі, а не в пункті призначення, хоч вам це доводили вже безліч разів. Ви ті нещасні, які досі не розуміють, що кохатися і випускати нікчемну цівку наприкінці — не одне й те саме (оргазм, зрештою, — це повідомлення від Бога проте, що ми закінчили, принаймні поки що, і пора спати). Ви ті жорстокі, яких не влаштовує Срібляста Гавань, куди втомлені герої пливуть відпочити. Ви кажете, що хочете знати, чим усе закінчилося. Ви кажете, що хочете піти за Роландом у Вежу, кажете, що за це ви платили гроші, за шоу, яке прийшли подивитися.
104
Передмістя Нью-Йорка.