Страница 176 из 192
— Патріку, допоможи мені розпалити багаття.
Ці прості дії мали хоч трохи його розворушити. А коли вогнище знову яскраво запалахкотить, Патріку доведеться трохи постояти на варті. Роландові геть не подобався цей задум, бо він чудово усвідомлював, що доручати Патріку безпеку цієї ночі було небезпечно, але самому стояти на варті було б стократ небезпечніше. Йому потрібно було поспати. Години-двох вистачить, а стільки часу Патрік якось міг протриматися.
Патрік охоче пішов збирати гілки й попідкладав їх у багаття, проте рухався він як живий труп. А коли вогнище яскраво запалало, він гепнувся на своє спальне місце і мляво опустив руки між кістлявими коліньми, вже поринаючи в сон. Роланд подумав, що непогано було б дати йому ляпаса, щоб привести до тями, й пізніше гірко пошкодує, що цього не зробив.
— Патріку, послухай мене. — Він струсонув Патріка за плечі так сильно, що довге волосся художника злетіло в повітря й передні пасма лягли йому на очі. Роланд відгорнув їх. — Мені потрібно, щоб ти постояв на варті. Лише одну годину… лише доти… Патріку, подивися на мене! Подивися! О боги, не смій засинати! Поглянь на небо, бачиш? Найяскравіша зірка з-поміж усіх, і так близько до нас!
Роланд показував на Стару Матір, і Патрік одразу кивнув. У нього в очах загорівся вогник цікавості, й це вселило в стрільця надію. Бо в Патріка той погляд означав «я хочу малювати». А якщо він сидітиме й малюватиме Стару Матір, як вона сяяла в найбільшому розгалуженні віт сухої тополі, то можна було сподіватися, що він не засне. А якщо дуже захопиться, то не спатиме аж до світання.
— Сідай тут. — Роланд всадовив хлопця під стовбуром дерева, вузлуватим, сухим і, як сподівався стрілець, досить мульким, щоб не давати Патрікові заснути. У стрільця було таке відчуття, що все це він робить неначе під водою. О, який же він був змучений. Дуже змучений. — Звідси тобі видно зірку?
Патрік гаряче кивнув. Здавалося, що сон з нього мов рукою зняло, і стрілець подякував богам за цю ласку.
— Коли вона зайде за ту товсту гілляку й ти вже не бачитимеш її й не зможеш малювати без того, щоб підвестися… погукай мене. Розбуди мене, навіть якщо зробити це буде дуже важко. Розумієш?
Патрік одразу ж кивнув, але Роланд уже досить часу провів з ним у поході, щоб знати, що в нього цей кивок означав дуже мало чи взагалі нічого не означав. Аби лише догодити — у цьому був весь Патрік. Якби ви запитали в нього, чи дев’ять плюс дев’ять у сумі дають дев’ятнадцять, він би кивнув не менш палко й миттєво.
— Коли вже не бачитимеш її зі свого місця… — Власні слова долинали до нього наче здаля. Йому лишалося хіба що сподіватися, що Патрік розуміє. Принаймні без’язикий хлопець уже витяг свій альбом і гострого олівця.
«Я можу надіятися лише на такий захист, — проповзла в голові у Роланда думка, поки він брів до своєї купки шкур між багаттям і Хо Фат-ІІ. — Він же не засне, поки малює, правда?»
Стрілець сподівався, що цього не станеться, але певності не мав. Та це й не мало значення, бо він, Роланд з Ґілеаду, так чи інакше лягав спати. Він зробив усе, що міг, і цього мало вистачити.
— За годину, — пробурмотів він, і власний голос у вухах прозвучав тихо й віддалено. — Розбуди мене за годину… коли зірка… коли Стара Мати зайде за…
Та закінчити Роланд не зміг. Він більше не розумів, що говорить. На нього раптом навалилося виснаження і миттю забрало з собою в міцний сон без сновидінь.
Усе це Мордред бачив у скляні очі далекого огляду. Температура в нього підскочила, і в її яскравому полум’ї десь тимчасово поділася втома. Він жадібно спостерігав, як стрілець розбудив німого — Художника — і погрозами змусив його підкладати в багаття дров. Спостерігав, палко жадаючи, щоб німий виконав завдання й знову заснув, перш ніж йому завадить стрілець. Та на жаль, цього не сталося. Вони стали табором біля сухих тополь, і Роланд повів Художника до найбільшого дерева. А там показав на небо. На небосхилі мерехтіли незліченні зірки, та Мордред здогадався, що Великий Білий Татко-стрілець показував на Стару Матір, бо та сяяла яскравіше од усіх. Не минуло й півроку, як Художник начебто допетрав (у плані мізків він був не надто сильний). Він витяг свій альбом і взявся малювати, а Великий Білий Татко поплентався трохи віддалік спати, бурмочучи на ходу вказівки, які Художнику були мов об стіну горохом. Старий Білий Татко так різко впав, що на мить Мордред злякався, що шматок висушеного м’яса, який правив тому сучому сину за серце, врешті-решт не витримав і перестав битися. Та потім Роланд поворухнувся в траві: зручніше вмощувався, — і в Мордреда, котрий лежав на горбочку за дев’яносто футів на захід від сухого річища струмка, відлягло від серця. Проте якою б страшною не була втома Старого Білого Татка-стрільця, його тренованість і давність походження, що сягало витоками самого Ельда, примусять його прокинутися і вхопитися за револьвер тієї ж миті, як Художник диявольськи гучно й без слів заверещить. Мордреда вхопили корчі, найсильніші за весь час, і він зігнувся навпіл, відчайдушно борючись, щоб зберегти людську форму, щоб не закричати, борючись, щоб не померти. Він почув, як ззаду в нього знову забулькотіло, й по ногах потекла коричнева грудкувата гидь. Але своїм надприродним нюхом Мордред учув у ній щось, окрім екскрементів. Цього разу до лайна домішалася кров. Біль, здавалося йому, не мине ніколи, він посилюватиметься, аж поки не роздере його навпіл. Але мало-помалу біль ущух. Мордред подивився на свою ліву руку й без особливого подиву побачив, що пальці на ній почорніли й зрослися. Вони більше ніколи не стануть людськими, ці пальці. Він підозрював, що змінитися йому судилося ще один-єдиний раз. Правою рукою Мордред стер з чола піт і знову підніс до очей бінокля, молячись своєму Червоному Таткові, щоб дурний німий хлопчисько заснув. Але той не спав. Він сперся спиною на стовбур тополі, зиркав на небо між гілок і малював Стару Матір. То була мить, коли Мордред Дескейн мало не впав у розпач. Як і Роланд, він думав, що малювання — єдине, що могло перешкодити тому недоумкові заснути. А отже, чому б не піддатися бажанню перекинутися на павука, поки цей останній напад лихоманки підживлював його руйнівною енергією? Чом би не скористатися шансом? Зрештою, йому потрібен був Роланд, а не хлопчисько. Певно, що він у павучій подобі зміг би налетіти на стрільця, схопити його й загребти в жадібну павучу пащу. Старий Білий Татко, мабуть, встиг би раз вистрелити, а може, навіть два рази, але одну-дві кулі Мордред витримати б зміг, якщо летючі шматочки свинцю не втраплять у білий виступ на спині павука — мозок його напівлюдського, напівпавучого тіла. «А коли я його схоплю, то не відпущу, аж поки не висмокчу все до останньої краплини, тільки висушена мумія залишіться, як від тієї першої, Мії». Він розслабився, готовий піддатися зміні, але раптом у голові в нього озвався інший голос. Голос його Червоного Татка, котрий сидів, ув’язнений, на стіні Темної вежі й потребував, щоб Мордред був живий, прожив ще хоча б день, щоб звільнив його.
«Почекай ще трохи, — порадив йому голос. — Ще зовсім трохи. У мене є ще один туз у рукаві. Зачекай… ще зовсім трохи».
І Мордред став чекати. А за секунду чи дві відчув, що пульс Темної вежі змінився.
Зміну відчув і Патрік. Пульс тепер заколисував, і в ньому були слова, що притлумлювали його бажання малювати. Він провів ще одну лінію, зупинився, потім відклав олівця й просто підвів погляд угору, на Стару Матір, що мерехтіла неначе в унісон зі словами, які лунали у нього в голові, словами, які Роланд би впізнав. Та тільки цю пісню співав якийсь старий, тремтячим, проте приємним голосом: