Страница 168 из 192
Стук-стук-стук.
Комала-кам-ками, кінець мандрів не за горами.
Тієї ночі вона перша стояла на варті, а відтак розбудила Роланда опівночі.
— Я думаю, він десь там. — Вона показала на північний захід. У деталях потреби не було: там міг бути лише Мордред. Більше нікого. — Пильнуй добре.
— Пильнуватиму, — пообіцяв Роланд. — А ти, якщо почуєш постріл, прокидайся. Добре? І швидко.
— На це можеш розраховувати. — Вона лягла в сухій зимовій траві за Хо Фат-ІІ. Попервах думала, що не засне, розбурхана присутністю ворога поблизу. Але заснула.
І бачила сон.
Сон другої ночі водночас і схожий, і не схожий на сон першої. Основні складові його незмінні: Сентрал-парк, сіре небо, дрібний сніг, хор голосів (цьогоразу вони виконували пісню «Ходімо зі мною» «Дел-Вікінгів»[98]), Джейк («Я ЇЖДЖУ НА „ТАКУРО-СПІРИТ“!») та Едді (цього разу в сорочці з написом «КЛАЦ! ЦЕ ФОТОАПАРАТ „ШИННАРО“»). Едді тримає чашку гарячого шоколаду, але їй не пропонує. Вона бачить тривогу: не лише на їхніх обличчях, а у напружених поставах тіл. Це головна відмінність цього сну — вона мала щось побачити чи щось зробити, а може, те й інше разом. Вони сподівались цього від неї, але вона нічого не зробила і тепер відстає.
Їй блискає жахлива думка: а що, як вона відстає зумисне? Може, в цьому сні є щось таке, з чим їй не хочеться стикатися? А чи можливо, що Темна вежа порушує зв’язок? Авжеж, ця думка дурна: люди перед нею — лише породження її згорьованої уяви, насправді вони померли! Едді вбило кулею, Джейка збила машина; один помер у цьому світі, другий — у Наріжному, де розвага — це розвага, а що зроблено, те зроблено (інакше й бути не може, бо час там завжди біжить лише в один бік), а Стівен Кінг — їхній увінчаний лаврами поет.
А проте вона не може заперечувати, що панічний вираз на їхніх обличчях неначе промовляє: «Сьюз, ти це маєш… маєш те, що ми хочемо тобі показати. У тебе є те, що ти маєш знати. Невже ти дозволиш цьому вислизнути? Вже пробило три чверті. Пішла четверта чверть, годинничок цокає і цокатиме далі, мусить цокати, бо тайм-аутів у тебе вже не буде. Ти маєш поквапитися… поквапся…»
Зойкнувши, Сюзанна підірвалася зі сну. Вже майже світало. Вона провела рукою по лобі, й рука стала мокра від поту.
Едді, що я маю знати? Що ти хочеш мені цим сказати?
На це питання відповіді не було. Хто б їй відповів?
«Міста Дін мертвий», — подумала вона і знову лягла. Пролежала ще годину, але заснути так і не змогла.
Як і в Хо Фат-І, у Хо Фат-ІІ були ззаду ручки. Та, на відміну від тих, що в Хо Фат-І, ці ручки можна було регулювати. Коли Патрік хотів пройтися, їх можна було розтягти в боки, щоб він узявся за одну, а Роланд — за другу. Коли Патрік хотів їхати, Роланд зсував ручки, щоб везти самому.
Опівдні вони зупинилися, щоб поїсти. Після обіду Патрік заліз у візок подрімати. Роланд дочекався, поки хлопець (вони й досі так його називали подумки, незважаючи на те, скільки там йому було років) захропе, а відтак повернувся до Сюзанни.
— Що мучить тебе, Сюзанно? Я хочу, щоб ти розповіла мені дан-дін, нехай навіть нема вже більше ка-тету і я не твій дін. — Він всміхнувся. І така сумна була та усмішка, що Сюзанна не змогла більше стримувати сльози. А заразом і правду.
— Якщо я буду з тобою, Роланде, коли ми побачимо твою Вежу, все буде погано.
— Наскільки погано?
Вона похитала головою і розплакалася ще сильніше.
— Десь мають бути двері. Незнайдені двері. Але я не знаю, як їх знайти! Едді з Джейком приходять до мене уві сні й кажуть, що я маю знати, очима кажуть, але я не знаю! Не знаю, клянуся!
Стрілець обійняв її за плечі, притис до себе й поцілував у скроню. Болячка в кутику рота в Сюзанни боліла й пекла вогнем. Вона не кривавила, проте знову стала рости.
— Най буде, що буде, — повторив стрілець слова своєї матері. — Най буде, що буде, а ти принишкни й дозволь ка робити своє.
— Ти сказав, що ми вийшли з-під влади ка.
Він заходився колисати її в обіймах, колисав і колисав, і це було добре. Це заспокоювало.
— Я помилявся. Ти й сама знаєш.
Третьої ночі настала Сюзаннина черга першою нести варту. Вона саме стояла й дивилася назад, на північний захід дороги до Вежі, аж раптом чиясь рука вхопила її за плече. Жах оволодів нею, вискочив з глибин, як чортик з табакерки, й вона рвучко розвернулася
(він у мене за спиною, о Боже, Мордред підкрався ззаду, це павук!)
одночасно видираючи револьвер з кобури.
Патрік відсахнувся. Його обличчя видовжилося від страху, а руки злетіли вперед. Якби він закричав, то розбудив би Роланда, і тоді все могло скінчитися інакше. Але він надто злякався, щоб закричати. Лише тихо застогнав, та й по всьому.
Сюзанна вклала револьвер назад у кобуру, показала порожні руки, а відтак узяла Патріка за плечі, обійняла й притисла до себе. Спершу він був напружений — досі від страху, — але мало-помалу розслабився.
— Що таке, дорогенький? — тихо спитала вона й, сама того не розуміючи, повторила Роландове питання: — Що мучить тебе?
Він відсторонився й показав точно на північ. Сюзанна не одразу збагнула, про що йому йдеться, та потім побачила помаранчеві вогники, що спалахували й танцювали. До них було щонайменше п’ять миль. Сюзанні аж не вірилося, що вона їх сама раніше не помітила.
Не підвищуючи голосу, щоб не прокинувся Роланд, вона заспокоїла Патріка:
— Це лише вогники, зайчику, вони тебе не скривдять. Роланд називає їх гобами. Вони — як вогні святого Ельма абощо.
Але з його здивованого погляду Сюзанна зрозуміла, що про вогні святого Ельма він не має ані найменшого поняття. Вона задовольнилася тим, що знову повторила: вони його не скривдять. І справді, вогники не наближалися. На очах у Сюзанни вони, танцюючи, віддалялися і невдовзі більшість їх щезла. Можливо, вона відігнала їх силою думки. Колись давно вона б підняла себе за таке на глум, але тепер знала, що можливо все.
Патрік потроху заспокоївся.
— Котику, може, ляжеш знову спати? Тобі потрібно відпочивати. — Їй теж це було потрібно, але вона боялася. Скоро вона розбудить Роланда і ляже спати сама, і до неї прийде той сон. Привиди Едді та Джейка дивитимуться на неї, свердлитимуть її поглядами. Вимагаючи, щоб вона збагнула те, чого не розуміла й зрозуміти не могла.
Патрік похитав головою.
— Не хочеться спати?
Він знову похитав головою.
— Ну, тоді піди трохи помалюй. — Малювання завжди його заспокоювало.
Патрік всміхнувся, кивнув і пішов до Хо Фат-ІІ по свій альбом, перебільшено крадучись навшпиньках, щоб не розбудити Роланда. Це викликало в Сюзанни усмішку. Патрік завжди хотів малювати. Вона здогадувалася, що в льоху Данделової халупи він вижив лише тому, що час від часу старий недоносок давав йому альбом і олівець. Він був наркоманом, таким самим, як Едді в найгіршу пору залежності, та тільки Патрікові за наркотик правила вузька лінія грифеля.
Він сів і заходився малювати. Сюзанна й далі несла свою варту, але невдовзі відчула дивне поколювання по всьому тілі, неначе за нею хтось спостерігав. Вона знову подумала про Мордреда, та потім усміхнулася (стало боляче: чиряк знову наривав, і біль вона відчувала від кожного усміху). Не Мордред, а Патрік. За нею спостерігав Патрік.
Патрік її малював.
Близько двадцяти хвилин вона сиділа непорушно, та потім цікавість узяла гору. За двадцять хвилин Патрік устиг би намалювати Мону Лізу (і собор Святого Петра на задньому плані на додачу). Те поколювання було дуже дивне, відчувалося наче не розумом, а майже фізично.
Сюзанна підійшла до нього, але Патрік з незвичною для нього сором’язливістю притулив альбом до грудей. Хоча хотів, щоб вона побачила портрет — вона прочитала це в його погляді. Той погляд був майже закоханий, та вона подумала, що закохався Патрік у намальовану Сюзанну.
98
Музичний гурт, створений 1955 p., один з небагатьох расово змішаних гуртів, що досяг успіху в 1950-ті pp. Пісня, що тут згадується, була одним з хітів тих років.