Страница 163 из 192
За цей час Сюзанна дізналася про Патріка Денвіла значно більше, ніж сподівалася. За той проміжок часу, що його тримали в ув’язненні, він добряче поїхав розумом, але це її не здивувало. Дивовижною була його здатність одужувати, хоч і обмежена. Сама Сюзанна не знала, чи змогла б так швидко прийти до тями після такого важкого випробування. Можливо, почасти це пояснювалося його талантом. У тому, що хлопець талановитий, вона пересвідчилася на власні очі — в кабінеті у Сейра.
Дандело дуже погано годував свого в’язня, давав йому рівно стільки їжі, щоб він не сконав, а сам регулярно висмоктував з нього емоції: двічі на тиждень, а іноді тричі, й зрідка — що чотири дні. І щоразу, коли Патрік був переконаний, що наступного разу не витримає, помре, у Дандело з’являлися гості. Останнім часом Патрік був позбавлений найзгубніших нападів Дандело, бо «товариства» побільшало. Тієї ночі, коли вони вмостилися на нічліг у сіннику, Роланд сказав Сюзанні, що, на його думку, більшість гостей Дандело були втікачі з Ле Кас Рой Рюс чи з містечка під замком. Цих утікачів Сюзанна зрозуміти могла: «Короля вже нема, то забираймося звідси до дідька, поки не пізно. Зрештою, Великий Червоний може забрати собі в голову, що треба повернутися, а він же божевільний, вар’ят, у нього не всі вдома».
Кілька разів Джо являвся полоненому в справжній подобі Дандело і поглинав хлопчиків жах від побаченого. Але від своєї ув’язненої корови йому потрібно було щось набагато більше, ніж жах. Сюзанна здогадувалася, що різні емоції були подібні до розмаїття смаків: те саме, що їсти свинину сьогодні, курятину завтра, а рибу — післязавтра.
Говорити Патрік не міг, зате міг жестикулювати. Крім того, його виражальні можливості розширилися, коли Роланд показав їм дивну знахідку, на яку натрапив у коморі. На одній з найвищих полиць лежав стіс дуже великих альбомів для малювання з написом «МІКЕЛАНДЖЕЛО, ДЛЯ МАЛЮВАННЯ ВУГІЛЛЯМ» на обкладинці. Вугілля в них не було, але біля альбомів знайшлися новенькі олівці «Ебергард-Фабер № 2», перев’язані гумкою. Дивною знахідка була переважно через те, що хтось (на здогад, то був Дандело) ретельно позрізав з усіх олівців гумки. Вони лежали окремо в банці біля олівців з кількома скріпками й гострилкою для олівців, схожою на свистки, що розташовувалися знизу на тих кількох Орізах, які залишилися в них ще з Кальї Брин Стерджис. Щойно Патрік побачив альбоми, його тьмяні очі загорілися і він, нетерпляче покрикуючи, жадібно простягнув до них руки.
Роланд глянув на Сюзанну, та знизала плечима й сказала:
— Побачимо, що він уміє. Особисто я вже здогадуюся. А ти?
Як виявилося, умів Патрік Денвіл багато. Він малював просто надзвичайно. Картинки заміняли йому голос. Писав він їх швидко і з помітною втіхою; їхня жахлива чіткість, здавалося, анітрохи його не переймала. На одній картинці було зображено, як Джо Коллінз розрубує довірливому гостеві голову сокирою. На губах чудовиська грала широка задоволена усмішка. Біля місця, де сокира зустрілася з головою, хлопець написав «ЧВАК!» і «ХРЯСЬ!» великими літерами, як у коміксах. Над головою Коллінза Патрік намалював «хмарку» зі словами: «На тобі, йолопе!» На іншій картинці сам Патрік лежав на підлозі, безпорадний від сміху, змальованого з жахливою чіткістю (навіть не було потреби в «Ха! Ха! Ха!» в нього над головою), а Коллінз стояв над ним, узявши руки в боки, й дивився. Аркуш з цим малюнком Патрік перегорнув і швидко-швидко намалював ще одну картинку: на ній Коллінз стояв навколішках, запустивши пальці Патріку в волосся, і наближував зморшкуваті губи до рота Патріка, викривленого в агонії від сміху. Швидко, одним тренованим рухом, не відриваючи кінчика олівця від паперу, хлопець намалював ще одну «хмарку» над головою старого і написав дев’ять літер і два знаки оклику.
— Що тут написано? — заворожений, спитав Роланд.
— «НЯМ! Смачно!» — прочитала Сюзанна. У тихому голосі вчувалася відраза.
Та, попри сумну тему малюнків, спостерігати за тим, як малює Патрік, вона могла годинами. І спостерігала. Олівець рухався надприродно швидко, і Сюзанні з Роландом навіть ні разу не довелося подавати хлопцеві одну з відрізаних гумок, бо потреби в цьому, здавалося, не було. Наскільки могла судити Сюзанна, хлопець жодного разу не помилився чи так обігравав помилки в своїх малюнках, що вони — ну, навіщо уникати певних слів, якщо вони правдиві? — ставали маленькими виявами генія. А вже готові картинки насправді були не замальовками, а закінченими творами мистецтва. Сюзанна вже знала, які картини писатиме Патрік (цей чи інший Патрік з іншого світу на Шляху Променя) олійними фарбами, і від цього знання її кинуло в піт і водночас обдало холодом. Хто сидів зараз перед ними? Без’язикий Рембрандт? Сюзанна раптом подумала, що Патрік був другим розумово неповноцінним генієм, що трапився на їхньому шляху. Чи третім, якщо рахувати не лише Шимі, а й Юка.
Усього раз його незацікавленість у гумках привернула увагу Сюзанни, й вона списала це на рахунок самовпевненості генія. Ні їй, ні Роланду жодного разу не спало на думку, що юний Патрік Денвіл цього світу міг і не знати про існування такої речі, як гумка для стирання.
Ближче до ранку третьої ночі Сюзанна прокинулася на сіннику, побачила, що Патрік спить поряд, і злізла драбиною вниз. Роланд стояв у дверях сараю, курив і дивився на подвір’я. Віхола вщухла, сніг більше не йшов. На небі сяяв пізній місяць, перетворюючи ковдру свіжого снігу на дорозі до Вежі в осяйне царство тихої краси. Повітря було нерухоме й таке холодне, що Сюзанна відчула, як замерзає волога у неї в носі. Десь віддалік гуркотів мотор. Що дужче вона прислухалася, то більше здавалось, що він наближається до них. Вона спитала у Роланда, чи є в нього якісь міркування з приводу того, що то таке і чим може для них обернутися.
— Я думаю, то робот, якого він називав Заїкою Біллом, розчищає сніг, — сказав стрілець. — Може, в нього на голові є така сама антена, як у Вовків, пам’ятаєш?
Забути таке вона не могла, про що й сказала.
— Може виявитися, що він вірний васал Дандело, — мовив Роланд. — Я, звісно, сумніваюся, але мені доводилося і не таке бачити. Будь готова метнути свою тарілку, якщо він розсердиться. А я триматиму напоготові револьвера.
— Але ж ти сумніваєшся. — Сюзанна хотіла стовідсоткової ясності.
— Так, — кивнув Роланд. — Можливо, він нас підвезе аж до самої Вежі. Чи хоча б до краю Білих Земель. Було б добре, бо хлопчик ще слабий.
У зв’язку з цим у Сюзанни виникло питання.
— Ми називаємо його хлопчиком, бо він схожий на хлопчика, — сказала вона. — А як ти думаєш, скільки йому років?
Роланд похитав головою.
— Не менш ніж шістнадцять-сімнадцять, безперечно. Але може бути й усі тридцять. Коли на Промені чинили напад, час поводився дивно, просувався дивними стрибками й викрутасами. Це я можу підтвердити.
— Його поставив на нашому шляху Стівен Кінг?
— Цього я сказати не можу. Але що Кінг знав про нього, сумніву не підлягає. — Він помовчав. — Вежа так близько! Ти відчуваєш її?
Вона відчувала, до того ж постійно, іноді близькість проявлялася в пульсуванні, іноді — в співі, а досить-таки часто про Вежу нагадувало і те, й інше. І знімок «полароїдом» досі висів у хатині Дандело. Принаймні він маною не був. Щоночі уві сні Сюзанна щонайменше один раз бачила Вежу з тієї фотографії. Вона стояла на краю трояндового поля, кіптява сіро-чорна громада з каменю на тлі грозового неба, де хмари пливли в чотири боки, вздовж двох уцілілих Променів. Вона знала, що співають голоси — комала! комала! прийди-прийди-комала! — але сумнівалася, що співають їй чи для неї. Ні, звісно, ні, аж ніяк. То була Роландова пісня, призначена лише для нього. Але в Сюзанниній душі помалу зароджувалася надія на те, що вона не обов’язково мусить померти до кінця їхнього походу.
Бо бачила вона й інші сни.
Менш ніж за годину після сходу сонця (це сталося акурат на сході, ми всі кажемо «спасибі») на обрії вигулькнув помаранчевий транспортний засіб — щось середнє між вантажівкою й бульдозером. Широко відгортаючи свіжий сніг направо, збільшуючи й без того високий сніговий насип, він повільно, але впевнено посунув до них. Сюзанна здогадувалася, що на перехресті провулка Дивака й дороги до Вежі Заїка Білл (у тому, що за кермом снігоочисника сидів саме він, сумнівів не лишалося) розверне свою махину й поїде розчищати інший бік дороги. Може, він зупинявся тут — на чашку свіжого мастила, а не кави. Ця думка викликала в Сюзанни усмішку. І не лише думка. На даху кабіни було прикріплено гучномовець, з якого лилася добре знайома їй рок-н-рольна пісня. І Сюзанна радісно засміялася.