Страница 134 из 192
— Тут, мабуть, була якась битва? — запитала Сюзанна.
— Так, напевно. Велика, давно. — Судячи з голосу, Роланд геть видихався.
На землі перед напівпрочиненими дверима квонсетського ангара лежала лицевим боком униз якась табличка. Сюзанна наполягла, щоб стрілець спустив її на землю і вона могла її перевернути й прочитати. Роланд виконав прохання і сів, привалившись спиною до скелі й дивлячись на замок Дискордія, що був тепер позаду. Дві вежі здіймалися в синяву небес, одна була ще ціла, друга — зі зруйнованою верхівкою. Роланд зосередився на тому, щоб вирівняти дихання. Земля, на якій він сидів, була дуже холодна, і він уже розумів, що йти через Погані Землі їм буде непросто.
Тим часом Сюзанна підняла табличку. Тримаючи її в одній руці, стерла другою налиплий бруд століть. І від прочитаного в неї все похололо всередині:
А внизу червоніло Око Короля, що вирячалося просто на неї.
У головній залі квонсета не було нічого, крім розкиданого обладнання і декількох скелетів, що всі вже геть порозпадалися. Втім, у прилеглій коморі Сюзанна знайшла дещо приємне: полиці й полиці консервованих харчів (більше, ніж вони могли взяти з собою) та запаси «Стерно». (Вона подумала, що Роланд більше не глузуватиме з ідеї взяти з собою консервоване паливо, і не помилилася). Просто так, задля проформи, поткнула носа до задніх дверей комори, не очікуючи щось там знайти, крім хіба що кількох скелетів. І скелет справді був. Проте винагородою за цікавість виявився візок для собачої запряжки, у якому це скупчення кісток і спочивало: схожий на той, у якому вона сиділа в галереї на стіні замку, коли балакала з Мією. Тільки цей був менший і значно краще зберігся. Колеса на ньому були не дерев’яні, а металеві, вкриті тонкими оболонками якого синтетичного матеріалу. По боках стирчали ручки, і Сюзанна зрозуміла, що це насправді не собачий візок, а щось на зразок рикші.
Готуйся тягти мене на собі, білопикий.
Цілком типова для Детти думка, проте, несподівано для самої себе, Сюзанна розсміялася.
— Що такого смішного ти там знайшла? — гукнув Роланд.
— Побачиш, — вигукнула вона у відповідь, силкуючись не допустити Деттиних ноток принаймні в голос. Але це їй не дуже добре вдалося. — Скоро побачиш, авжеж.
Ззаду до рикші кріпився моторчик, але Сюзанна з Роландом одразу помітили, що не запускали його вже цілу вічність. У коморі Роланд знайшов декілька інструментів, а серед них і розвідний ключ. Він застиг у розімкнутому положенні, проте кілька крапель мастила (з вельми знайомої Сюзанні червоно-чорної каністри «3 в 1») повернули його до життя. За допомогою ключа Роланд відкрутив мотор і поклав його на бік. Поки він працював, а Сюзанна, як сказав би тато Моз, активно роззиралася навколо, Юк сидів за сорок кроків від арки, через яку вони вийшли, — пильнував, чи не з’явиться істота, яка переслідувала їх у темряві.
— П’ятнадцять фунтів, не більше, — сказав Роланд, витираючи руки об джинси і дивлячись на мотор, що лежав на підлозі, — але я впевнений, що на той час, коли цей візок нам буде вже не потрібен, я буду радий, що цього баласту здихався.
— Коли підемо? — запитала вона.
— Коли завантажимо в цей «ридван» стільки консервів, скільки я зможу везти, — він важко зітхнув. Його бліде обличчя заросло щетиною. Під очима лежали темні кола, а від кутиків рота до лінії щелепи пролягли нові зморшки. Він був худий, як очеретина.
— Роланде, так не можна! Не так швидко! Ти виснажений!
Він махнув у бік Юка, котрий так терпляче сидів, і на темне провалля за сорок кроків від нього.
— Ти хочеш бути так близько до тієї печери, коли настане темрява?
— Ми можемо розкласти багаття…
— Там можуть водитися друзі, які вогню не бояться. У шахті те страхопудало не хотіло нами ділитися, бо не вважало за потрібне. Але воно може й передумати, а надто тепер, коли хоче помститися.
— Така істота не може мислити. Точно не може. — Повірити в це надворі, у денному світлі, було набагато легше. Проте Сюзанна знала, що, коли тіні стануть рости і згущуватися, вона може й змінити думку.
— Я думаю, ми такого ризику собі дозволити не можемо, — сказав Роланд.
Дуже неохоче, але Сюзанна з ним погодилася.
На щастя для них, перший відрізок вузької стежини, що вела в Погані Землі, був здебільшого рівнинний, а коли трапився підйом, Роланд не став заперечувати, щоб Сюзанна злізла з Таксі Хо Фат[79] (як вона охрестила візок) і відважно повзла до верхівки схилу на руках і куксах ніг. Мало-помалу замок Дискордія віддалявся. От уже й скелі закрили від їхніх очей підірвану вежу, а Роланд усе йшов уперед. І лише коли з поля зору щезла друга вежа, показав на кам’яний навіс біля стежки.
— Тут станемо табором, — сказав він. — Якщо ти не заперечуєш.
Нічого проти Сюзанна не мала. Кісток, які вони принесли з собою, і ганчір’я з колишньої військової уніформи, вистачило, щоб розкласти багаття, але Сюзанна розуміла, що горітиме воно недовго. Шматки тканини спалахнуть, як газета, а кісток не буде ще до того, як стрілки Роландового моднячого годинника (якого він так благоговійно їй показував) зійдуться разом опівночі. А завтра ввечері, найпевніше, багаття не буде взагалі й холодні консерви вони їстимуть просто з бляшанок. Вона розуміла, що все могло бути набагато гірше: денна температура, за її відчуттями, трималася десь на позначці сорок п’ять градусів,[80] і харчі в них були, — але вона багато б віддала за светр, а ще більше — за пару теплих рейтузів.
— Може, дорогою нам трапиться ще щось для розпалу, — з надією промовила вона, коли багаття вже розгоралося (займаючись, кістки страшенно тхнули, тому Роланд з Сюзанною сіли так, щоб вітер віяв у спину). — Бур’ян… чагарники… ще кістки… може, навіть сухі дерева.
— Сумніваюся, — похитав головою стрілець. — Тільки не на цьому боці замку Багряного Короля. Тут навіть чортове зілля не росте, хоча в Серединному світі його — оберемками рви.
— Ти не можеш знати напевно. — Їй була нестерпна думка про дні й дні незмінної холоднечі, яку вони переживатимуть, зодягнені як для весняної прогулянки у Сентрал-парку.
— Я думаю, він замордував цю землю, коли зробив темним Край Грому, — задумливо промовив Роланд. — Навряд чи тут і до того буяла рослинність, а тепер ця земля безплідна і поготів. Але вважай, тобі пощастило. — Він простягнув руку й торкнувся прищика, що вискочив у неї на повній нижній губі. — Сто років тому він би почорнів, розповзся і зжер твою шкіру до кісток. Потрапив би в мозок і звів з розуму до ще того, як ти встигла б померти.
— Рак? Радіація?
Роланд знизав плечима, неначе хотів сказати, що це не має значення.
— Десь далеко від замку ми, може, й вийдемо на трав’янисту місцину, може, навіть, до лісу, але трава, швидше за все, лежатиме під снігом, бо пора року нам випала невдала. Я відчуваю це у повітрі, бачу, як швидко сутеніє.
Сюзанна хотіла комічно застогнати, проте вийшло не дуже переконливо: той стогін був сповнений страху і втоми, таких реальних, що вона злякалася сама. Аж Юк прищулив вуха й озирнувся на них.
— Роланде, чому б тобі не підбадьорити мене хоч трохи?
— Ти маєш знати правду, — відрубав він. — Ми можемо доволі довгий шлях пройти в таких умовах, Сюзанно, проте приємного буде мало. Харчів у візку вистачить на місяць або й більше, якщо розтягти… а ми розтягуватимемо. А коли прийдемо на живу землю, то, навіть якщо вона буде вкрита снігом, пошукаємо тварин. Я на це розраховую. Не тому, що ми зголодніємо за свіжим м’ясом… хоча це теж причина. Але перш за все нам потрібні шкури. Сподіваюсь, що відчайдушної потреби не буде, що до цього не дійде, але…
79
Очевидно, іронічний натяк на китайську їжу.
80
Вісім градусів тепла за Цєльсіем.