Страница 111 из 192
Якщо він зголодніє, дайте йому на галявині поїсти.
Нехай життя на цій землі й біль смерті будуть як минущий сон для його душі, що пробудиться, і нехай його погляду відкриється все, що було миле його серцю, нехай він віднайде своїх друзів, яких утратив тут, і нехай кожен, чиє ім’я він назве, покличе його на ім’я у відповідь.
Тут лежить Джейк, він жив добре, любив своїх близьких і помер за велінням ка.
Всі люди смертні. Тут лежить Джейк. Подаруйте йому мир.
Роланд ще трохи постояв навколішках, стискаючи руки між коліньми й думаючи про те, що досі не розумів, якою силою насправді наділена скорбота і яке болюче насправді каяття.
Я не можу його відпустити, я цього не витримаю.
Але знову нагадав про себе жорстокий парадокс: якщо він не витримає, то Джейкова жертва марна.
Роланд розплющив очі й сказав:
— Прощавай, Джейку. Я люблю тебе, мій дорогий.
Потім він прикрив синім каптуром хлопчикове обличчя від земляного дощу, який мав на нього пролитися.
Коли могилу було засипано й закладено камінням, Роланд пішов назад на галявину при дорозі й заходився вивчати історію, яку розповідали різноманітні сліди, просто тому, що робити більше було нічого. А впоравшись із цим безглуздим заняттям, сів на повалену колоду. Юк залишився біля могили. Роланд підозрював, що там він і зостанеться. Він збирався покликати пухнастика, коли повернеться місіс Тасенбаум, але розумів, що Юк може не прийти. Якщо не прийде, це означатиме, що він вирішив піти за своїм другом на галявину. Тваринка просто нестиме варту біля Джейкової могили, поки не загине від голоду (чи зубів якогось хижака). Від цього Роландові стало ще важче на серці, але він готовий був змиритися з тим рішенням, яке прийме Юк.
Та минуло десять хвилин, і от пухнастик сам вийшов з лісу та сів біля лівої ноги Роланда, взутої в чобіт.
— Мій хороший. — Роланд попестив його по голові. Юк вирішив жити. Хоч якась радість.
Ще за десять хвилин по тому до того місця, де збили Кінга і загинув Джейк, майже нечутно підкотив червоний автомобіль. Зупинився. Роланд відчинив дверцята пасажирського сидіння, досі кривлячись від болю, якого не було. Юк без запросин прослизнув у нього поміж ногами, влігся калачиком і зробив вигляд, що спить.
— Ви подбали про свого хлопчика? — запитала місіс Тасенбаум, виводячи машину на дорогу.
— Так. Дякую-сей.
— Думаю, поки що я не можу повісити тут вінок на спомин про нього, — сказала вона. — Але пізніше можу посадити якісь квіти. Як ти гадаєш, щось могло б йому сподобатись?
Роланд підвів погляд і вперше після смерті Джейка всміхнувся.
— Так, — кивнув він. — Троянда.
Майже двадцять хвилин вони їхали, не зронивши ні слова. Айрін зупинилася біля маленької крамниці за межею Бриджтона і заправилась бензином: МОБІЛ — цю марку Роланд упізнав, бо вже бачив її у своїх мандрах. Коли вона пішла в крамницю розплатитися, він підвів погляд на los ángeles, що мирно і рівно пливли небом. Шлях Променя, і Променя вже зміцнілого, якщо тільки то не була гра його уяви. Але навіть якщо так, це не мало значення. Промінь зміцніє — це або вже сталося, або станеться невдовзі. Їм вдалося його врятувати. От тільки радості від цього Роланд не відчував.
Коли місіс Тасенбаум вийшла з крамниці, в руках у неї була сорочка, схожа на натільну білизну, з зображенням воза-фургона — справжнього воза-фургона, — довкола якого йшли слова. Він зміг розібрати лише слово «МІСТА», і більш нічого. Запитав у неї, що означають ці слова.
— ДНІ МІСТА БРИДЖТОНА, З 27-ГО ДО З0-ГО ЛИПНЯ 1999 РОКУ, — прочитала Айрін. — Насправді не має значення, що тут написано, головне, щоб груди прикривало. Рано чи пізно нам потрібно буде десь зупинитись, а в цих краях ходить приказка: «Без сорочки й черевиків не обслуговуємо». Чоботи у тебе геть зношені, але в більшість закладів тебе в них пропустять. Але з голим торсом? Ні-ні, нізащо. Пізніше я куплю тобі кращу сорочку, з комірцем, і якісь пристойні штани. Ці джинси такі брудні, що, мабуть, стоять. — Помітно було, що в ній точилась якась коротка (але запекла) внутрішня суперечка, яка скінчилась тим, що Айрін випалила: — У тебе, як я бачу, щось із два мільярди шрамів. І це лише на відкритих частинах тіла.
Це питання Роланд залишив без відповіді.
— У тебе є гроші? — спитав він натомість.
— Я взяла триста доларів, коли їздила додому взяти машину, і ще тридцять-сорок у мене було з собою. А ще кредитні картки, але твій друг-небіжчик просив, наскільки буде змога, користуватись готівкою. Доти, поки ти не підеш далі сам, якщо це буде можливо. Він сказав, що тебе можуть шукати люди. Він їх назвав «ницими».
Роланд кивнув. Так, ниці його шукатимуть обов’язково, і після всього, що він та його ка-тет наробили, щоб зруйнувати плани їхнього господаря, вони вдвічі сильніше хотітимуть мати його голову. Бажано настромлену на палю і щоб з неї курився дим. А також голову сей Тасенбаум, якщо дізнаються про неї.
— Що ще сказав тобі Джейк? — запитав Роланд.
— Що я маю відвезти тебе у Нью-Йорк, якщо ти не будеш проти. Сказав, що там є двері, які приведуть тебе до місця, що називається Фейдег.
— Було ще щось?
— Так. Він сказав, що непогано було б тобі сходити ще в одне місце, перш ніж ти скористаєшся дверима. — Вона нерішуче глянула на нього скоса. — А що, є таке місце?
Поміркувавши над цим, Роланд кивнув.
— А ще він розмовляв з собакою. Це виглядало так, наче він віддавав собаці… накази? Вказівки давав? — Вона з сумнівом глянула на нього. — Могло таке бути?
Роланд думав, що могло. Жінку Джейк міг лише просити. Що ж до Юка… принаймні це пояснювало, чому шалапут не лишився біля могили, хоч як йому цього могло хотітися.
Якийсь час вони їхали мовчки. Дорога вливалася в трасу, на якій було значно більше легкових машин і вантажівок, що з великою швидкістю мчали багатьма смугами. Біля пропускного пункту жінці довелося зупинити машину і заплатити за в’їзд. Плату брав робот, у якого замість руки був кошик. Роланд подумав, що зараз засне, проте, коли заплющив очі, побачив обличчя Джейка. Потім Едді, з непотрібною пов’язкою на лобі. «Якщо я бачу їх, щойно заплющивши очі, — подумав він, — якими ж тоді будуть мої сни?»
Він розплющив повіки й спостерігав, як Айрін повела машину вниз рівним пандусом і влилася в потік транспорту. Він нахилився й подивився у небо через вікно на своєму боці. Хмари, los ángeles, пливли в той самий бік, куди прямували вони. Поки що їх вів Шлях Променя.
— Містере? Роланде?
Айрін здалося, що він спить з розплющеними очима. Але він повернувся до неї у сидінні пасажира, тримаючи руки на колінах, здорова рука прикривала скалічену, приховувала її. Вона подумала, що в житті не бачила людини, яка б настільки недоречно виглядала в «мерседесі». Чи взагалі в автомобілі. А ще подумала, що ніколи не бачила людини, яка мала б настільки змучений вигляд.
Але він ще не до кінця вичерпав свої сили. Думаю, до цього ще далеко, хоч він, може, вважає інакше.
— Тварина… Юк?
— Юк, так.
Почувши своє ім’я, пухнастик підвів голову, але не повторив його, хоч іще вчора зробив би це обов’язково.
— Це собака? Ні, воно не собака, не зовсім собака, правда ж?
— Він, а не воно. Так, він не собака.
Айрін Тасенбаум розтулила було рота, та так і закрила. Це було нелегко, бо мовчати в товаристві вона не звикла. До того ж поряд із нею був чоловік, який приваблював її, попри його величезне горе і виснаження (а може, до певної міри саме завдяки їм). Хлопчик перед смертю попросив її відвезти цього чоловіка в Нью-Йорк і там поводити його по тих місцях, куди йому треба потрапити. Він сказав, що про Нью-Йорк його друг знає ще менше, ніж про гроші, і Айрін не сумнівалась, що так воно і є. Але також вона вважала цього чоловіка небезпечним. Їй хотілося запитати й про інші речі, але що, як він дасть відповіді? Вона розуміла: що менше вона знатиме, то більші в неї шанси, коли він піде, безболісно повернутися до того життя, яким вона жила, поки не настала за чверть четверта нинішнього дня. Влитися, як вливаються в автостраду з бічної дороги. Так буде найкраще для неї.