Страница 103 из 192
Водій фургона неначе чує, що Ельвіра Тусейкер обізвала його козлом, бо спалахують гальмівні вогні. Мінівен зненацька з’їжджає на узбіччя і зупиняється. Відчиняються дверцята, й до жінок долинає потужний гуркіт рок-музики. А ще вони чують, як водій — чоловік — на когось кричить (Ельвіра й Джастина дуже співчувають тій людині, яка мала нещастя опинитися в одній машині з цим типом такого прекрасного червневого дня).
— Не чіпати! — кричить він. — Це не вам, чули?
Водій сягає рукою у фургон, дістає ціпок і за його допомогою перелазить через кам’яну стіну в кущі. Мінівен торохтить мотором на узбіччі, дверцята водія відчинені, з одного кінця виходить синій вихлоп, а з іншого — рок-музика.
— Що він робить? — трохи нервово запитує Джастина.
— Думаю, хоче відлити, — відповідає її подруга. — Але якщо містер Кінг щасливчик, то цьому типу припекло по-великому. Тоді в Кінга буде час зійти з траси й повернути на Черепахову алею.
Зненацька Джастині перехотілося збирати ягоди. Вона хоче повернутися додому і випити чашку міцного чаю.
Водій швидко, хоч і накульгуючи, виходить з кущів і знову вдається до ціпка, щоб перелізти через стіну.
— Мабуть, по-великому йому не треба було, — відзначає Ельвіра. І поки жахливий водій вибирається на сидіння свого синього мінівена, дві пристаркуваті дами перезираються і, не втримавшись, хихочуть.
Роланд дивився, як старий дає жінці вказівки — щось про те, щоб зрізати кут по Воррінгтон-роуд, — і тут Джейк розплющив очі. Стрільцеві хлопчик здався невимовно змученим.
— Я зміг його зупинити й відправити відлити, — сказав Джейк. — Тепер він вовтузиться з чимось за сидінням. Не знаю, що там таке, але надовго це його не затримає. Роланде, це кошмар. Ми жахливо запізнюємось. Треба їхати.
Роланд перевів погляд на жінку, сподіваючись, що не схибив, коли вирішив довірити кермо їй, а не старому.
— Ти знаєш, куди їхати? Зрозуміла?
— Так, — кивнула вона. — По Воррінгтон до траси номер сім. Я знаю цю дорогу, нею ми іноді їздимо вечеряти в ресторан «Воррінгтон».
— Я, звісно, не гарантую, що ви його перехопите, якщо так поїдете, — сказав доглядач, — але, швидше за все, так воно і буде. — Він нахилився підняти капелюха й заходився струшувати з нього пагінці скошеної трави. Та радше не струшував, а погладжував повільними рухами, наче уві сні. — Угу, мені здається, так і буде. — А тоді, досі наче людина, що снить наяву, запхав бриля під пахву, підняв до лоба кулак і вклонився незнайомцеві з великим револьвером на поясі. А чом би й ні?
Незнайомця оточувало біле світло.
Коли Роланд сів назад у кабіну крамаревого пікапа (робити це ставало дедалі важче через наростаючий біль у стегні), його рука опустилася Джейку на ногу, і він одразу зрозумів, що і чому приховує від нього хлопчик. Джейк боявся, що ця інформація завадить стрільцеві зосередитись на головному. Хлопчик відчував не ка-шюм, бо Роланд би теж його відчув. Та й звідки взятися ка-шюм, коли їхній тет уже розпався? Їхня особлива міць, щось сильніше за них усіх, разом узятих, можливо, дар самого Променя, — все зникло. Тепер вони були лише трьома друзями (чотирма, рахуючи пухнастика), об’єднаними спільною метою. Та вони могли врятувати Кінга. Джейк це знав. Могли врятувати письменника і таким чином ще на крок наблизитись до Темної вежі. Але хтось із них мав загинути під час порятунку.
Це Джейк знав також.
Старе прислів’я (якого він навчився від батька) спало тепер на думку Роландові. Якщо цього хоче ка, хай буде так. Так, гаразд. Хай буде так.
Упродовж усіх довгих років гонитви за чоловіком у чорному стрілець думав, що жодна сила у Всесвіті не змусить його відмовитися від Вежі. Хіба він ще давно, на початку свого жахливого поступу буквально не вбив свою матір? Але всі ці роки він не мав ні друзів, ні дітей, ні (йому не подобалось це визнавати, але то була правда) серця. Він перебував у полоні чарів холодної романтики, яку люди, позбавлені любові, з нею плутають. Але тепер у нього був син, йому дали другий шанс, і він змінився. Знання про те, що для порятунку письменника один з них має померти… що їх знову поменшає, і так скоро… не примусило б його відступитися. Але цього разу він подбає про те, щоб жертвою став він, Роланд з Ґілеаду, а не Джейк з Нью-Йорка.
Чи зрозумів хлопчик, що стрілець проник у його таємницю? Часу перейматися цим не було.
Роланд захряснув двері вантажомобіля і подивився на жінку.
— Тебе звати Айрін? — запитав він.
Вона кивнула.
— Їдь, Айрін. Їдь так, наче за тобою женеться сам диявол і хоче тебе зґвалтувати. На Воррінґтон-роуд, а якщо його там не буде, то на Сьому дорогу. Домовились?
— Будь певен, — сказала місіс Тасенбаум і хвацько ввімкнула першу передачу.
Двигун заревів, але пікап покотився назад, неначе так злякався завдання, яке чекало на них, що волів скінчити своє життя в озері. Та потім жінка натисла на педаль зчеплення і старий «Інтернешнл Харвестер» рвонув уперед крутим схилом під’їзної дороги, залишаючи за собою смугу сизого диму й запах паленої гуми.
Правнук Ґерета Маккіна з розкритим ротом провів їх безмежно здивованим поглядом. Він гадки не мав, що сталося щойно, але був упевнений, що багато залежало від того, що станеться далі.
Можливо, на карту було поставлено все.
Таке сильне бажання подзюрити видалося Браяну Сміту дивним, бо він відлив перед самим виїздом з кемпінгу. А коли переліз через довбану стіну, то не зміг вичавити з себе більше, ніж кілька краплин, хоча за кермом здавалося, що сечовий міхур от-от лусне. Браян сподівається, що в нього не буде клопотів з простатою, бо тільки клопотів з цією простатою йому бракувало. У нього інших проблем донесхочу, бачить старий волохатий Ісус.
Ну, якщо вже він зупинився, то треба щось зробити з тим холодильником, бо собаки так і витріщаються на нього, аж язики повисолоплювали. Він намагається запхати його під сидіння, але холодильник не пролазить, бо мало місця. Тому Браян погрожує брудним пальцем своїм ротвейлерам і повторює, щоб не чіпали холодильника, бо те м’ясо — то його вечеря буде. Та цього разу він додумується пообіцяти їм, що як будуть хорошими хлопчиками, то він домішає трохи м’ясця до їхньої «Пуріни». Для Браяна Сміта це просто диво глибокодумності, але до того, що можна просто переставити холодильник з підлоги на вільне переднє сидіння, він додуматися не може.
— Не чіпайте! — знову наказує він собакам і застрибує за кермо. Захряскує двері, кидає погляд у дзеркало заднього огляду, бачить двох старих дамочок (раніше він їх не помітив, бо не дивився на дорогу, коли їх проминав), махає їм рукою, хоч заднє скло «каравану» таке брудне, що жінки його привітання не помітять, і знову вирулює на трасу № 7. Тепер по радіо грає «Ґанста Дрім 19» від «Оут Рей Джас», і Браян збільшує гучність. Фургон при цьому знову заносить на зустрічну смугу — Браян не належить до людей, які можуть збільшити гучність радіоприймача, не дивлячись на нього. Pen рулить! І метал рулить теж! Все, що йому тепер треба для повного щастя, — якась пісня Оззі… бажано «Скажений поїзд».
І кілька батончиків «Марс».
Місіс Тасенбаум вилетіла під’їзною дорогою на Черепахову алею на другій швидкості. Двигун старого пікапа надривно ревів (якби на панелі приладів був тахометр, то стрілка б уже, поза всіляким сумнівом, опинилася в червоній зоні). Інструменти в іржавому кузові відбивали шалену чечітку.
Роланд майже не був наділений даром доторку (а порівняно з Джейком не мав його взагалі), але він зустрічався з Кінгом і занурював його в оманливий сон гіпнозу. Після цього між ними встановився потужний зв’язок, тож стрілець навіть не дуже здивувався, коли зміг торкнутися розуму, якого не зумів сягнути Джейк. Напевно, посприяло і те, що Кінг тієї миті думав про них.