Варан

– Не знаєш? – повторив вартовий і взяв із занімілих рук Варана полотняний мішок. Розв'язав поворозку, витрусив на долоню намисто; замерехтіли в півмороку сині й білі камінці.

Шумно зітхнула Туга. Ніла не зронила ні пари з вуст – недвижно сиділа в сідлі, дивлячись то на Варана, то на намисто, а то на вартового. По плечах її скрапувала вода.

– Я купив це, – до Варана повернулась певність. – Я не вкрав. Я заплатив.

– Таж гроші фальшиві, – глухо сказав ювелір. – Фальшива сотняга, хлопче.

Печера Справедливості, інакше В'язнична Кишка, мала один тільки вихід. Судді й підсудні, присуджені на смерть розбійники й сам князь, якби він схотів спуститись у Кишку в разі якої потреби, обов'язково мали пройти через лаву збройної варти, поминути шпичасті ворота й камінні двері, такі низькі, що входити в них доводилось ледве чи не навкарачки.

Плин людей, що їх поглинала й вивергала Кишка, не зменшувався ні вдень, ані вночі. Хто ніс скаргу, хто – вирок, а кого й вели на плаху. Сезон був у розпалі.

Варан ішов, супроводжуваний вартовим, через усе місто. Майже біля самих воріт Кишки, задихаючись від бігу, його наздогнав дивно блідий батько:

– Пожди! Служивий! Пожди, ходімо разом! Він же шмаркач…

Вартівник скинув на нього байдужим оком:

– Батько?

– Еге…

– Іди в канцелярію, пиши прохання.

– Мені до судді треба…

Вартівник, мов граючись, зняв із плеча піку-гарпун із зазубреним наконечником. Спрямував у груди Варановому батькові:

– Іди в канцелярію.

Батько подивився Варану в очі.

Мабуть, був ще шанс дременути. На вечірніх вулицях – натовпи, можна загубитися. Можна пірнути в яку-небудь крамничку й переждати переслідування. Можна пролізти вночі в порт, напроситись веслувати на судно, що йде за море, можна поїхати – й ніколи не вертатись. Ніколи більше не бачити берегів Круглого Ікла – і Нілу…

Варан стояв за спиною вартівника, ніким особливо не пильнований. Переступав з ноги на ногу, мовби вечірнє тепле каміння палило босі ступні.

– Ходімо, – вартовий знову закинув піку на плече.

І Варан пішов.

В'язнична Кишка освічувалась олійними лампами. Звідкись дув протяг; подейкують, що через вентиляційні щілини можна втекти. Варан чув таку помовку давним-давно, ще коли допомагав батькам у харчівні; двоє засмаглих опасистих моряків перешіптувались у кутку під наметом, а Варан протирав столи і все чув…

Протяг повівав по лиці студеним потічком.

Вартовий здав Варана з рук на руки судейському урядникові в потертому чорному балахоні. Той одвів його в низьку півкруглу печеру, де, розсівшись на гнилих підстилках, ждав вирішення своєї долі цілий виводок всякого наброду – чоловік з п'ятнадцятеро, один страшніший за одного. Погойдувались серги в великих темно-брунатних вухах, позирали недобрі, нездорові очі; хтось лаявся, хтось хропів, хтось мовчки дивився в укриту патьоками стелю. Один охлялий і плішивий, на вигляд точно нетутешній, канючив і скиглив у кутку, розмазував брудні сльози по зморшкуватому обличчю: він, мовляв, ні в чім не винен, він жертва, просто жертва, зрозуміло вам?…

Його забрали першим.

Потім стали забирати одного за одним, іноді швидко, іноді з перервою в півгодини. Із зали суду ніхто не вертався.

– Пивця б, – мрійливо сказав голий по пояс, із круглим животом бородань, що сидів неподалік Варана. – Але ж не дадуть. На останніх просьбах, сволота, ощадять. Зависну до світанку, хлопче, і ти зависнеш… А пивця б хоч ковточок. Наостанок.

Варан одвернувся.

Бороданя забрали передостаннім, і Варан залишився в печері сам. Ганчір'я, гральні кості, скалки мушель із вишкрябаними на них голими красунями, розсипаний по долівці тютюн – усе добро, покинуте як непотріб, лишилося лежати на каменях, нагадуючи про тих, хто нещодавно був живий і ще не мертвий, але застигнув на порозі на кілька годин – до світання…

– Гей, – гукнув вартівник од дверей. – Хлопче! Іди…

І Варан пішов.

Урядник сидів за низьким столом, клишоногим – але, безсумнівно, дерев'яним. Урядник здавався втомленим; очі його запалились і недобре блищали. Свічки в ставниках згоріли більш як наполовину.

– Грабіж? – спитав утомлено.

Варан мовчав.

– Імення? – сказав урядник, дратуючись.

– Варан…

Урядник побіжно проглянув розкладені на столі мушлі. Вибрав одну; надів окуляри – не темні, як у піддонців, а зі світлими скляними лінзами. Зморщився, розбираючи чужі, напевно, записи.

– Шуузна-що таке, – сказав, раптово забувши про втому. – Ні, це Шуузна-що таке!

І повернувся до вартового на дверях, та ще й так різко, що ледь не скинув на підлогу ставник:

– Поклич Слимака, хутко!

– Його честь у такий час спить, – невпевнено припустив вартівник.

– Підніми його! – підняв голос урядник. – Що він думає – з цією справою можна зволікати до світанку?!

До світанку, подумав Варан, і в нього ослабли коліна.

«Цим доводжу до його світлості Князя Кругл оіклівського, що п'ятдесят другого дня сезону триста п'ятнадцятого від возведения Імперії нешляхетний горні Тирк, що належить до цеху ювелірів острова Кругле Ікло, дістав сто реалів однією купюрою як сплату за намисто на п'ять синіх і п'ять білих камінців, причому платіж цей здійснив такий собі піддонець, громадянин того самого Круглого Ікла. Годину й п'ятнадцять хвилин по складанні угоди ювелір, наміряючись здійснити певні дрібні виплати, приніс купюру для обміну до Грошового Будинку. Службовець Будинку, нешляхетний горні Ребрик, з огляду на великий досвід, почувши недобре, поспішив пред'явити купюру на перевірку панові Імператорському магу Круглоіклівському. Пан Імператорський маг письмово засвідчив, що купюра на сто реалів – фальшива, виготовлена з досконалою майстерністю і на просте око достоту повторює справжню, а отже, становить загрозу для всіх чесних крамарів Круглого Ікла і підточує благоденство Імперії, про що він, пан Імператорський маг, поспішив повідомити особисто Імператорського головного скарбника. Піднята за тривогою, розшукова служба вашої світлості здійснила розслідування й швидко з'ясувала ім'я молодого піддонця, що купив намисто. Виявилось, що певний час до того його затримувано в справі про грабежі, але за поручительством батька й громади звільнено. З огляду на особливу важливість справи прошу вашу світлість узятися до особистої участі в ній.

– Я звелю покликати ката, – урядник потер долоні, – і тоді ти заговориш інакше, щеня! Хто дав тобі гроші?

– Я знайшов їх у морі, – повторив Варан, дивлячись просто перед себе. – Я воджу відвідувачів… на змійсах…

– Кого ти куди водиш, ми знаємо! Хто дав тобі гроші? Ти маєш останній шанс уникнути диби. Хто?

– У мене є свідок, – сказав Варан, з натугою проштовхуючи слова крізь сухе горло. – Молода… пані, учора вона каталася на… вона кинула монету, я пірнув…

– Монету на сто реалів?

– Ні… Монету на третину реала… я пірнув і побачив, що гроші пливуть…

Урядник жовчно розсміявся:

– Гроші пливуть, ти тільки поглянь на нього! Годі, мені набридло це слухати, Васку, біжи по Шкуродера…

– Там є скарби, – уперто вів далі Варан. – Я подумав, що водою розмило чийсь потайник…

– Ага, чужий потайник! І ти нікому не показав, нікого ні про що не спитав, побіг купувати брязкальце?

– Так. – Варан відчував, що тоне, що поверхня води зникає, а груди вже рвуться зсередини. – Я давно хотів… намисто. Я хотів його подарувати нареченій. У мене є наречена…

– Як звати молоду пані? – спитав чоловік, що сидів у кутку за простим камінним столом. – Ту, що бачила, як ти знайшов гроші?

Варан наморщив лоба:

– Я… не знаю. Хазяїн, спитайте в хазяїна, він знає… він допоможе її знайти…

– Ми марнуємо час, Слимаку, – пробурмотів урядник, прикриваючи долонею запалені, блискучі, мов у пропасниці, очі.