Страница 81 из 88
– Ніхто з них не зможе бути мені корисним, якщо вона не може! – було його відповіддю. І сльози полились потоком у нього з очей, коли він палко вигукнув: – О Гелено, якби тільки я прислухався до тебе, до цього ніколи б не дійшло! І якби я давно послухався тебе… о Боже, все склалося б по-іншому!
– То слухайся мене зараз, Артуре, – мовила я, ніжно стискаючи його руку.
– Зараз уже пізно, – безнадійно сказав він.
Після цього почався черговий напад болю, а потім він почав марити, і ми боялися, що вже наблизився його кінець, та лікар дав йому опіуму, він заспокоївся й поринув у тяжкий сон. Відтоді він став тихим і млявим, тож Гатерслі пішов, сказавши, що заїде завтра.
– Може, я і одужаю, – відповів він. – Може, це була криза. Як ти вважаєш, Гелено?
Не бажаючи пригнічувати його, я дала найбільш підбадьорливу відповідь, яку змогла, та все ж таки порадила підготуватися до можливості того, що, як я внутрішньо боялася, було вже вирішеним. Незабаром після цього він знову поринув роду дрімоту, але почав стогнати.
Є певна зміна. Він раптово гукнув мене до себе із таким дивним, збудженим виглядом, що я подумала була, ніби він знову марить, але помилилася.
– Це таки була криза, Гелено! – радісно вигукнув він. – Я відчував пекельний біль, а зараз він зник… зовсім зник, присягаюся небом! – і він ухопив мою руку й почав цілувати, але побачивши, що я не поділяю його втіхи, почав гірко клясти мою байдужість і нечулість. Ставши навколішки поряд із ним, я узяла його руку і вперше відтоді, як ми посварилися, ніжно притиснула її до уст, а потім, насилу стримуючи сльози, сказала йому, що мовчала, бо це раптове припинення болю насправді було зовсім не таким сприятливим симптомом, як він гадав. Я негайно послала по лікаря, і ми почали чекати його.
Виправдались мої найгірші страхи: почалося змертвіння. Лікар сказав йому, що надії немає. Ніякими словами неможливо змалювати його муки. Я більше не можу писати».
Наступний лист був ще похмуріший. Хворий швидко наближався до свого кінця – досяг майже самої межі тієї жахливої безодні, перед якою тремтів і про яку не міг навіть думати. Тепер уже ніщо не могло втішити його; грубі спроби Гатерслі розрадити його були геть безпомічні. Світ перетворився для нього на ніщо: життя і всі його інтереси, з усіма його незначними турботами і минущими втіхами, здавався йому жорстокою насмішкою. Від згадок про минуле його охоплювало каяття, від розмов про майбутнє муки його зростали, а якщо близькі мовчали, то віддавали його на поталу смуткові. Нерідко він говорив про подальшу долю свого мертвого тіла – про повільне гниття, що вже охопило його, про саван, труну і темну могилу.
«Коли я намагаюся, – писала вона, – звернути його думки до високих тем, то йому не кращає від цього.
– Гірше й гірше! – стогне він. – Якщо справді після смерті є суд, то як мені постати перед ним?
Я нічого не можу для нього зробити, бо слова мої не можуть утішити його, і все ж він горнеться до мене із неослабною впертістю і з якимось дитячим відчаєм, ніби я можу порятувати його від тієї долі, якої він так боїться. Він тримає мене біля себе і вдень, і вночі. Він і зараз тримає мене за ліву руку, коли я пишу; він тримає її вже цілі години. Варто мені забрати руку хоч на мить, як він починає непокоїтися.
– Залишися зі мною, Гелено, – просить він, – у мене таке відчуття, що ніяке лихо не зашкодить мені, доки ти тут. Але смерть все одно прийде – вже приходить – швидко, швидко! О, якби ж то я міг повірити, що після неї не буде нічого!
– Не намагайся в це повірити, Артуре; після смерті є радість і щастя!
– Для мене?! Хіба не будуть мене судити за те, що накоїв я за життя? Хіба ж можна грішити, а потім покаятися і потрапити до раю?
– Якщо ти щиро покаєшся…
– Я не можу каятися; я лише боюся.
– Ти шкодуєш про минуле лиш через наслідки для тебе?
– Авжеж. От тільки мені шкода, що я так поводився із тобою, Гелено, бо ти така добра до мене.
– Подумай про Боже милосердя.
– Що таке Бог? Я не можу ні бачити Його, ані чути. Бог – це лише ідея.
– Бог – це мудрість, і влада, і доброта, – і ЛЮБОВ; але якщо тобі важко це уявити, то подумай про Нього, про Того, Хто зглянувся і узяв нашу природу на Себе, а потім вознісся на небо.
Але він лише хитав головою і зітхав. Коли його знову охопив страх, він міцно вхопив мене за руку і горнувся до мене з тією розпачливою щирістю, від якої так ридала моя душа, бо я знала, що не можу допомогти йому.
– Смерть така страшна, – кричав він, – я не можу цього більше терпіти! Ти не знаєш, Гелено… не можеш навіть уявити, що це таке, бо вона не стоїть перед тобою! Коли мене поховають, ти повернешся до свого давнього життя і будеш щасливою, і весь світ буде існувати собі далі, а я…
– Незабаром і ми підемо за тобою, – сказала я.
– Якби ж то я міг узяти тебе із собою, то ти попросила б за мене! – вигукнув він.
– Жодна людина не може викупити свого брата, не може домовитися з Богом про нього, – відповіла я. – Тільки Син Божий викупив гріхи людські своєю кров’ю й визволив нас від рабства в сатани, тож дозволь Йому просити за тебе.
Але все марно. Він зараз вже не висміює із презирством, як колись, ці благословенні істини: але все одно не може ні вірити, ні осягнути їх. Він уже недовго животітиме. Страждає просто жахливо, як і ті, які прислуговують йому. Але я не турбуватиму тебе подальшими деталями: я вже й так достатньо розповіла, я думаю, щоб переконати тебе, що добре зробила, поїхавши до нього».
Бідна, бідна Гелена! і справді жахливими мали бути її випробування! І я не міг зробити нічого, щоб полегшити їх, – більше того, все виглядало майже так, ніби я сам накликав їх на неї власними таємними бажаннями; і споглядав я страждання її чоловіка, чи її власні, все одно я сприймав це майже як кару собі за те, що виношував такі бажання.
Через день прийшов інший лист. Цього також тицьнули мені в руки без усяких зауважень, і ось його зміст:
5-е грудня. – Нарешті він відійшов. Я сиділа біля нього всю ніч, моя рука була міцно затиснута в його, очі спостерігали за змінами в його рисах, а вуха прислухались до його слабкого дихання. Він вже досить довго мовчав, і я думала, що він ніколи більше не заговорить, коли раптом він слабко, але виразно прошепотів: «Молися за мене, Гелено!»
– Я молюся за тебе щогодини і щохвилини, Артуре; але ти маєш сам молитися за себе.
Його губи поворухнулися, та я нічого не почула, а потім вираз його обличчя став неспокійним, і, подумавши, що він вже зараз нічого не усвідомлює, я обережно вивільнила свою руку і хотіла була вислизнути надвір та ковтнути свіжого повітря, бо майже втрачала свідомість; але конвульсивний порух пальців і шепіт: «Не покидай мене!» повернули мене назад: я знову взяла його за руку і тримала її, аж поки його не стало – а потім зомліла. Це було не з горя, а від виснаження, з яким я боролася до останньої хвилини. О Фредеріку, словами неможливо змалювати, яких мук зазнав він та тому смертному ліжку! Я не можу уявити собі, що цій нещасній переляканій душі судилося горіти в пекельному вогні! Слава Богу, в мене є надія, що хоч який він грішник, та все ж таки спокутує свої гріхи, й Бог, який не має ненависті до свого творіння, зрештою прийме ту душу до райських покоїв!
Його ховають у четвер. Якщо ти плануєш бути на похороні, то приїзди хутчій, бо мені потрібна допомога.
Розділ L
Прочитавши цього листа, я не мав причин приховувати свою радість і надію від Фредеріка Лоренса, бо мені не було чого соромитися. Я радів, бо його сестра нарешті звільнилася від свого сумного, гнітючого, важкого завдання, тож залишалося тільки сподіватися, що вона згодом отямиться від його наслідків.
– Ти поїдеш до неї, Лоренсе? – запитав я, поклавши листа йому в руку.