Страница 7 из 88
Її дочка Джейн, звичайно ж, зі шкури пнулася, щоб бути граційною й елегантною, дотепною і спокусливою; бо всіх присутніх тут леді їй треба було перевершити блиском, а всіх джентльменів зачарувати, зокрема, полонити і підкорити містера Лоренса. Її маленькі хитрощі, спрямовані на його підкорення, були надто вже тонкі й невловні, щоб я їх помітив; але я думав, що вона мала якесь почуття переваги над іншими, а також відзначалася витонченою манірністю й нещирою соромливістю, які зводили нанівець всі її переваги; а після того, як вона пішла, Роза витлумачила мені її різноманітні погляди, слова і дії з такою проникливістю і різкістю, що я страшенно здивувався як жіночим хитрощам, так і проникливості своєї сестри, а також запитав себе, чи вона, бува, теж не накинула оком на сквайра, – втім не звертай уваги, Гелфорде: не накинула.
Ричард Вілсон, молодший брат Джейн, сидів у кутку, вочевидь, у доброму гуморі, але мовчазний і соромливий, із помітним бажанням уникнути уваги, а натомість слухати і спостерігати за іншими: і, хоча він почувався трохи ніяково, та був би досить щасливим, якби моя мати могла дати йому спокій; але вона постійно переслідувала його своєю увагою, пропонуючи йому різноманітні закуски, наче він був надто боязким, щоб пригоститися самому, і змушуючи його через усю кімнату відповідати на численні запитання та зауваження, за допомогою яких вона марно намагалася залучити його до розмови.
Роза поінформувала мене, що він ніколи не зробив би нам ласки своїми відвідинами, якби не наполегливість його сестри Джейн, яка прагнула продемонструвати містерові Лоренсу, що вона має принаймні одного брата, більш вихованого і вишуканого, ніж Роберт. А цю достойну особу вона прагнула тримати на відстані; але він стверджував, що не бачив ніяких причин, аби не тішитися бесідою із Маркгамом та старою леді (моя мати не була старою, чесне слово), і вродливою міс Розою, і пастором, і з іншими гостями, – й він мав на це право. Тому він розмовляв на заяложені теми з моєю матір’ю і Розою, обговорював парафіяльні справи з вікарієм, питання сільського господарства зі мною, а про політику говорив з нами обома.
Мері Мілворд була ще одним статистом, – жорстока доброта не була їй притаманна, як ото Дикові Вілсону, бо вона мала звичку відповідати коротко й рішуче і вважалася радше замкненою, ніж невпевненою. Хоч як там було, вона, безумовно, не дуже потішила компанію, – та й не видно було, щоб вона багато взяла від неї. Еліза сказала мені: вона прийшла лише тому, що її батько наполіг на цьому, бо втовкмачив собі в голову: надто вже вона поринула у хатні справи, занедбуючи відпочинок і невинні розваги, властиві її віку та статі. Але мені здалося, що вона була у досить доброму гуморі. Раз чи двічі її спровокували на сміх дотепність або веселощі якоїсь особи, що користувалася загальною прихильністю серед нас; а потім я помітив, що вона шукає погляд Ричарда Вілсона, який сидів навпроти неї. Оскільки він навчався у її батька, вона була з ним трохи знайома, хоча обоє полюбляли самотність, і я гадаю, що між ними виникла симпатія.
Моя Еліза була такою чарівною, що неможливо описати, кокетливою без манірності, і, вочевидь, більше прагнула приверну ти мою увагу, ніж увагу товариства. Її захват від моєї присутності біля неї читався на її розпашілому обличчі, однак цьому захвату суперечили зухвалі слова й жести. Але мені краще б помовчати: бо якщо я зараз хвалитимусь такими речами, то надалі доведеться червоніти.
Тож далі поведемо річ про різних осіб на нашій вечірці; Роза була простою і природною, як завжди, і повною радості та жвавості.
Фергус був зухвалим і безглуздим; але його зухвалість і дурість, принаймні, викликали сміх. І наостанку (бо я не кажу про себе) варто згадати пана Лоренса, який поводився, як личить джентльмену, і був лагідним з усіма, а ще ввічливим із вікарієм і леді, і з міс Вілсон, бо не мав достатнього смаку, аби надати перевагу Елізі Мілворд. Між містером Лоренсом та мною були досить добрі особисті стосунки. У зв’язку з відлюдькуватим характером, а також через те, що він рідко залишав місце свого народження, де жив самотою, відколи помер його батько, у нього не було ні можливості, ні схильності до зав’язування знайомств; і з-поміж усіх, кого він будь-коли знав, я (судячи з результатів) був найприємнішим на його смак товаришем. Мені подобався цей чоловік, але він був надто холодним, нерішучим і нетовариським, аби завоювати мої сердечні симпатії. Дух щирості й відвертості, яким він так захоплювався в інших, був недосяжним для нього самого. Його надмірна стриманість у всьому, що стосувалося його власних турбот, виглядала бундючною і дратувала; але я ставився до цього поблажливо, бо вважав, що стриманість цю породжували не стільки гордість і бажання бути впевненим у друзях, скільки певне хворобливе відчуття тактовності й острах, що його він усвідомлював, та не мав снаги для його подолання. Його серце було немов чутлива рослина, яка відкривається на сонці, але згортається в клубок і стискається від найлегшого дотику пальця або від найменшого подиху вітру. Та й взагалі, наша близькість була скоріше взаємною прихильністю, ніж глибокою і міцною дружбою, такою, яка, наприклад, виникла з тої пори між мною і тобою, Гелфорде; і тебе, попри твою дратівливість, що виникає час від часу, я не можу не порівняти зі своїм старим пальтом, бездоганним за своєю текстурою, а також легким і просторим, пальтом, яке мов улите лежить на його власникові і яке він може використовувати, як йому заманеться, й не боятися, що пошкодить його, – тоді як містер Лоренс був подібний до нової одежини, дуже охайної та чистенької на вигляд, але такої тісної в ліктях, що боїшся, аби не репнули шви від необережного поруху, і такої гарної та парадної ззовні, що сумніваєшся, чи варто вдягати її, коли надворі йде бодай невеличкий дощ.
Після прибуття гостей моя мати згадала місіс Грем, висловила жаль, що її тут нема, а також пояснила Мілвордам і Вілсонам причини, через які та знехтувала візитами до них, сподіваючись, що вони пробачать їй, оскільки вона була переконана, що місіс Грем не мала наміру бути неввічливою і буде рада бачити їх у будь-який час.
– Але вона дуже своєрідна леді, пане Лоренс, – додала вона, – хтозна, як її розуміти, але, насмілюся сказати, ви можете розповісти нам що-небудь про неї, адже вона живе у вашому домі й казала, що трохи знає вас.
Всі глянули на містера Лоренса, а він знітився від того, що до нього звернулися в такий спосіб.
– Місіс Маркгам, – сказав він, – ви помиляєтеся. Я не знаю… тобто я, звісно, бачив її, але я остання людина, до якої слід звертатись за інформацією про місіс Грем.
Потім він негайно обернувся до Рози і попросив її зробити компанії ласку, заспівавши пісню чи загравши на фортепіано.
– Ні, – сказала вона, – ви маєте попросити про це міс Вілсон: вона перевершує всіх нас у співі, та й у музиці.
Міс Вілсон вагалася.
– Вона з готовністю співатиме, – сказав Фергус, – якщо ви стоятимете біля неї, містере Лоренсе, і перегортатимете ноти.
– Я був би щасливий робити це, міс Вілсон; ви дозволите мені?
Вона обернула свою довгу шию і всміхнулася, дозволивши йому підвести її до фортепіано, та й почала грати і співати у своєму щонайкращому стилі, а він терпляче стояв поруч, поклавши одну руку на спинку її стільця, а другою рукою перегортаючи ноти. Можливо, він був так само зачарований її виконанням, як і вона. Це все по-своєму було дуже мило; але я не можу сказати, що був глибоко зворушений. Було багато уміння і виконання, але мало щирих почуттів.
Але ми ще не закінчили з місіс Грем.
– Я не вживаю вина, місіс Маркгам, – повідомив містер Мілворд, коли йому запропонували цей напій, – я краще вип’ю трохи вашого домашнього елю. Я завжди надаю перевагу елю, звареному у вас вдома, ніж чому-небудь іншому.
Втішена цим компліментом, моя мати подзвонила, і невдовзі принесли порцеляновий глек нашого найкращого елю і поставили його перед цим паном, який так добре вмів цінувати його переваги.