Ангели помсти

Ми тихо перейшли колії. Простір пропливав, наче чорне густе шосе. Повітря ватяне. Ми йшли і не знали, що о цій порі безногий Валера Кавалер засунув шило в серце Серьожі Сероняну за те, що той підкинув трипер його доньці, своїй полюбовниці, яку ж і присадив два роки тому сам на наркоту. І тоді Валера, який відійшов від справ, звернувся до Джулая. Валера говорив, а Джулай мовчав, тільки ганяв то вперед, то назад візок. Валера повторював щось багато разів, але Джулай мовчав, мовчало і його оточення, і всі розуміли: якщо старий не скаже слово, то це принаймні початок кінця. Тиша була така глуха, що можна почути, як на Пристані кричать чайки. Повітря стояло до того чисте, наповнене сонцем, що можна було простягнути руку, торкнутися озер, степу, а білі купки сіл нагадували кондитерські вироби. Нарешті Джулай сказав, що до часу треба потерпіти. Валера нічого не сказав, а розвернувся і пошкандибав на своїх протезах додому. І він пішов чекати свого часу. І зараз він пробив: далекі звуки пароплавів нагадували залиті морською піною, обдуті солоним вітром порти. І цієї миті, із жахом дивлячись на обличчя Ульяна, непорушне, як вирізане зі шматка крейди, я раптом зрозумів, що час пробив і це добром не скінчиться. Ульян курив і дивився, як на світлофорі проблимало зелене вічко вогника. Він мовчки обернувся до Пономаря. І бригада рушила, розщеплюючись на три хвости, наче нічне чудисько, котре слизько і мокро повзло до своєї жертви. Три частини бригади обходили вагони, що стояли в тупику. Темнота ватяна. Тільки вогні вікон вилущуються. Це був початок війни, і тут ми могли схибити, бо цього разу вірмени виставили нехилого відкупного Жорі та Кузі, верткому, схожому на шоколадного чортика, з вологим поглядом хронічного наркомана. У місті обстановка не дуже була приємна, взагалі, прийшлі окуповували метр за метром, і нашим не вистачало ані роботи, ані торгівлі, ані дівчат. Можливо, це нам так здавалося. Але вірмени поставили на биту карту. Кузя мав язик без кісток, тому переконав, що основна бригада покірно перейде під вірменське крило. Головне – їм необхідно накрити Джулая. Але того ж дня приїхав рідний брат Марго, Тюльпін, а насправді він носив прізвище батька – Батрак, а те Тюльпін невідомо де взялося, – і вони втрьох – Джулай, Ульян і Тюльпін – проговорили до ранку, а Марго подавала закуски, і ніхто не звернув уваги, що дівці всього п’ятнадцять років, просто дивина, та й годі. Небезпечно думати, що ти знаєш те, чого ніхто не знає, коротше – всі ідіоти, лише у тебе в голові рій золотих бджіл. Саме так, напевне, думав Серьожа Серонян. Ми взагалі нічого не думали. Але до того часу на забутій фермі сховали чотири саморобних стволи, а ще два вальтери й один карабін. Ось так. Нам не треба учитися не боятися, якраз була пора – нічого не боятися.

Пономарь дізнався про Батрака ранком, у четвер. Пономарь куснув губу, переглянувся з Ульяном, але у ньому вже кипіла гримуча ртуть, і нічого змінити, здавалося, не можна. Вони ударили з Ульяном по руках, і справу про війну було в одну мить вирішено. Можу вам упевнено сказати, що, окрім Джулая, Батрака, Ульяна, Пономаря, ніхто не знав істинної причини цієї заворухи, яка гордо називалася війною. Паскудне те, що ми, решта – Кабан, Хохо і я, – не відчували себе героями. Взагалі у Хохо на те, що пахне смаленим, був особливий нюх. Від того часу пройшло двадцять, якщо не більше, років, і я, сивіючий, ставлю собі питання: повернись назад час, зупинися на тій межі, яку ти вибрав, чи вчинив би кожен з нас інакше? Гадаю, що ніхто з нас інакше б не вчинив. Нам не треба було ставати чоловіками. Ми ними вже були. Ми відстоювали свою честь в один тільки нам відомий спосіб. Ми відстоювали свою честь саме так, наче від цього залежало врятування цілого світу. Не інакше… І отже, ми тихо перетнули колії, торкаючись один одного плечима, наче випадково, але тримаючись один за одного. Ми були дітьми з дорослими серцями. Ось хто ми були. З лісосмуги наступав Шнапс, озброєний важкою артилерією: одним дробовиком і купою ланцюгів та арматури. До цього дня ми до подібного не вдавались, але самі не знали, як пішли на таке. Я ж кажу: ніхто не вважав сумнівним те, що ми робили. Ульян з Пономарьом мали нюх на час і на людей. І у мене засмоктало під ложечкою. Мені захотілося, щоб це виявилося сном і я враз прокинувся і побачив яскравий ранок.

Пономарь підійшов і вдарив ногою у двері. Всередині загуло і заворушилося. Пономарь ударив ще раз.

– Дивись за дверима, – сказав я Кабану. – Зараз вони полізуть.

Кабан мотнув головою, але не тому, що згоден. Різкий удар цеглини потрапив йому в щелепу.

Двері розчинилися, і кілька чоловік висипало звідти, лементуючи, мов купа чортів. Удари посипалися на них звідусюди. Я звалив одного, добив ногами. Другий свінгонув мене в щелепу. Пономарь працював одними кулаками проти здоровенного, у два метри зросту, вірменина. Здебільшого вони малі. Я такого зроду не бачив. Шнапс підоспів вчасно. Хуркнула арматура, здоровило звалився мов підкошений. І тут заговорила артилерія. Забабахкали берданки. Крупний дріб ударив по обшивках. Вірмени, рачкуючи, подалися до виходу. Ми добивали їх дорогою. Збивали з ніг і гамселили так, що тріщали кістки. Вірмени кричали, щоб їх не вбивали. Нарешті всі вони сховалися у вагончику.

– Кабан, – крикнув я, – дріт!

Ми закрутили дротом двері. Вагон обліпили і покотили гуртом до тупика.

– Там є наші, – сказав Шнапс. – М’який з Сявою.

– Нічого, прокатаються, – відповів Пономарь, пхаючи вагона. Нарешті вагон набрав швидкість і з усього розгону вмазався у стіну.

– Тепер навперейми. До смоловарні! – крикнув Ульян.

І ми побігли в темряву. Бігли, наче цілу вічність, хоча всього перескочили через колію, пройшли бурти з буряками і зупинилися біля смоловарного будинку.

– Не стріляйте по вікнах, – сказав Пономарь.

Четверо наших стрільців зробили добрячий залп. Потім решта ввалилася у кімнатку, де лежали на ліжках обдовбані наркотою вірмени. Загули гідравліки. Хруснули ребра, і бризнула кров. Кабан місив у дикому отупінні.

– Суки, ви мені носа поламали. Суки! Найнещасніший мужик у світі!

Усе закінчилося через п’ятнадцять хвилин. Ми посунули до заготзерна. Там ще шестеро. Їх застали з нашими блядями. Двох почепили вниз головою, решту роздягли, а одяг забрали. Кабан якійсь бляді розквасив усю мармизу. На сьогодні все закінчилось. Ульян звернув до заярського ставка і потопив там ланцюги, стволи, арматуру.

Я прискочив, коли все закінчилося. Нічого страшного, окрім поламаних ребер, підбитих очей та двох зламаних щелеп. Проте вірмени мовчали. Двоє сержантів витягли цілий кульок макової соломки. Я подався в центр, де лежав Серонян, проткнутий у серце шилом.

– Що у тебе, старий? – під’їхав полковник Коломієць.

– Найстрашніше, товаришу полковник, – качан в задниці, – відповів я тим же поважним, навіть трохи панібратським голосом.

– Та чорт з ними. Хтось за нас порядок наводить. Але ось грабонули Білявського й ощадкасу, – сказав полковник і подивився на темні яри.

Я проковтнув і подивився на нього.

– Значить, так. Я їду в Трускавець, – двоє санітарів вантажили Сероняна. – Блядь, а він куценький був. Тьху, на місці баби я б з ним на одному гектарі срати не сів.

– Так точно, товаришу полковник.

– А ти давай, Гриша, розбирайся. Без Сероняна у нас четверо жмурів. Ось так. А я до Трускавця.

Я на той час давно покинув поліклініку. Зразу після смерті лікарки влаштувався на бензозаправник слюсарем. Який слюсар на бензозаправнику? Така у мене і робота. Того дня я прикручував стопсигнали одному вірмену. Я вам роз’ясню: тут до бензозаправника приліпилося маленьке СТО. От я на дві парафії і тягався. А мій бовдур ґарував, як виявилося, у центрі, вибиваючи зуби. Але точно можу сказати: вірмен сидів у машині. Курить і слова, бидло, не зронить, наче я йому щось винен. Але мало того. Підкочує чорна «Волга». І вилазить з неї Едік Батрак. В диміну. На Батрака подивишся – то мій нащадок, який висиджує на паркані в центрі міста, плює крізь зуби, товче писки, смалить дешевий портвейн, – ангел, а не синаш, коли подивишся на цього Батрака. Він ще в тому році натягнув нещасну секретарку самого голови райкому. Зайшов, типу, дядя Ваня, привіт вам, а виходив, то заволік до туалету і відтрахав по повній програмі. От він на напівзігнутих підходить і говорить: