Страница 8 из 11
У полудень загули перші паротяги, розганяючи поузбіч насипу круторогих корів, усіляку худобу; а на Клечану неділю місцеве обивательство замість того, щоб уквітчати зеленим стіни, задрапувало вікна чорним або хто чим міг, – пугачі рівним рядком, ґелґочучи, вкривали голубінь неба, плачучи й висвистуючи, обсипаючи холодне пір'я та послід на дахи, летіли над містечком, – опівночі, на любов Віталія і Люсі, брати Роздайбіди, троє, бо Розан відбув до столиці, наслугувавшись удосталь героєві генералу; тож троє мазарчуків Роздайбідів заскочили до хижі Ничипора, посікли на шмаття двох дівок, наварили з їхнього м'яса юшки, посьорбали варива, а Ничипора облили гасом і живцем спалили в хижі. Довідавшись про це, він подумав, що людям таки краще не народжуватися, ніж так задурно помирати. Він не пішов на похорон: тільки через багато років ходив по тому згарищу, що все ще не заростало травою. Довідавшись про загибель Ничипора, він укляк, захоплений зненацька заворожливим летом, ухканням пугачів у сірці передсвітання, з небувалою для його віку втомою подумав, що йому виповнилося сімнадцять, і в цьому містечку, що було йому роковане як батьківщина, йому не судилося спізнати жінки. На узґанку погойдувався у кріслі-каталці старий генерал, і вже Роздайбіди прислуговували йому, протираючи очі: чіпляли окуляри, а старий бздун похихикував, повертався, блиснувши проти вікон спузирілими скельцями окулярів, глипав на вкутаних срібними випарами тендітних повій; і зі свого узґанку, дихнувши глибоко, Віталій не почув жаданого притоку повітря, тугого удару хвилі, що живицею обпікає легені. Угледів те, чого страхався аж до кінця: начебто в дорогу налаштувався зрання, як тільки порожевіло в кімнаті: де, мов умисне, порозкидав речі, зараз до чужого непотрібні. Дім, його кімнати, де спливло багацько років, навіть більше, ніж тримала його пам'ять. Він вправно вскочив у черевики – довго йти, – неквапом, одним порухом, не піднімаючи голови, взяв зі стола, лакованого під горіх, годинника, накрутив пружину; пружина луснула, завідний важіль легко обертався, а пучки не промацували звичного холоду металу, – вода розламувала в мушлі вуха уривки незрозумілих фраз, падала з ринви, розпанахуючи небо, до того синє, що чорні грудки птахів видавалися нерухомими, висіли іграшковими кулями, затуляючи синю безодню, кидаючи зграю туди, де за хвилину повинно зійти сонце. І він поставив годинника. Увійшов дід. Обличчя – мов круто зварене яйце, поголене й бліде. Дід притулив до батареї опалення долоні, бо печі не було, показав спину. Він хотів запитати про щось діда, але зайшла мати і подивилася на нього з подивом, поставила поперед себе дзбан із водою, притулила долоні – знайшла-таки – до порепаної груби. Він хотів їй щось сказати, але не було слів чи то мати подивилася на нього з осудом… Очуняв від жаского подиху Люсі; холодні її пальці пробігли хребтом. Одним махом звалив її на підлогу, вона не пручалася, а віддалася легко, схлипуючи, тепліла під ним. А він крижанів, провалюючись у баюру, з переляканим подивом шукаючи Лідію, матір, діда, проте вгледів білі гори, піщану косу, вежі, широкі простори Океану, там, де його Золота Країна Офір, де Зелений Острів.
Змовкли пугачі, посідавши мокрими еліпсами на призьбах домівок, у ряд, одне проти одного. Дощ періщив цілу ніч, а вранці надавила на груди Покрова.
Частина друга
Під прапором двоголового кота
Що таке місто? Голос ревучого моря, жорстоко переламаного у небоскидах рутинного пошуку існування? Що місто – голоси, голоси, голоси, удари трамваїв, електричок, метро, важкий подих коліс, які перетинають сонні артерії? Добродійства, розлиті мільйонами річок, де порок існує лишень у протилежності до добра, від якого мандрує продірявлений люесом, СНІДом, педерастією вічний привид у пошуку щастя, нарокованого любов'ю? Що місто – коли дорога тяжить чужиною загубленої домівки, коли дорога колисає повітря, відкидаючи тихий лускіт, тріск, відрубуючи ударами шаманського бубна, і шурхіт погибелі легко кладеться на рейки, а в голові пухнуть, розлітаються на пір'я кимось надумані, викохані, випещені, видрімані в золоті дитинства срібними джмелями відлуння; і коли ти потрапляєш до Великого Міста, що недавно любить і ненавидить тебе, то з істеричним риданням зрадженої любові, ядухою в грудях, задихаючись на самоті, розумієш – путь твоя безмежна, дорога не закінчилася, наповнює радістю невідомого, доки ти білим або чорним спалахом не полетиш у безодню вічності, і, затуляючи очі в якійсь нічліжці, то бовтає у тобі – засуджує, шкодує за тобою? – місто, що підлещується до тебе, привчаючи до своїх законів, розвіює
срібло твоєї юності або ти сам розпорошуєш його, спонуканий життєвою необхідністю, набуваючи чогось іншого, але цього не протиснеш словом. А земля, де ти вигрівався, катуючись, вернувши неждано туди, у тьмутаракань дитинства, розтрушує здобуте на попіл. Що воно – місто? Це потоки людей, що плекають свою трагедію на ці часи, на ті часи, прийдешність котрих неминуча, як джергава коса смерті, як глевкі хвилі вселенського потопу, завчасно очікуваного, віра в неминучість Пришестя зацитькується, бо веселість натовпу злегка віддає некроманією, викликаючи з усіх загиджених, смердючих шпарин помешкань, парканів легенькі, перештопані простирадла неприкаяних душ, збитих докупи травнем місяцем особливо, – у жменях, похололих до синяви пучках, долонях жужмом зібгані для любок, коханок, коханців букети п'янких конвалій, крижаного бузку; вони самозвано розлазяться біля Пасажу, пірнають під його монолітні сірі стіни, вибудувані ще за часів двох перших диктаторів; Пасажу, цієї неофіційної гордості столиці, – прогірклі тричі перевареною кавою топчуться по комбіжирних кулінарках, дешевих кав'ярнях; їх не меншає – зависають, розчаплюючи чорнороті каріозні діри, висьорбавши рештки колись дійсно цілющого Великого Міста, випромінюючи виразками очей масну радість. За годину віск шкіри проступає фарбою – не чути рипу гладеньких, пробитих німецькою кулею черепів; вже завихрилося слово з чужини, щоб волали «просто», звівши корейські пики до безколірного неба, що харкнуло на цю землю тисячі сект, які блошвою зароїлися, налазять з америк, австралій, італій напучувати, навчати, як простягати руки, як опускати долілиць очі. Там їм затісно, спізнали-бо вже істину, отримавши копняка під гузно, несподівано вивищившись на цій землі врівень сущого, мов ті золотоокі красуні, розпашілі од невідомо де взятого щастя – їхнього дня, року наприкінці століття, де щем кохання довгоногих дівчат, передчасно постарілих, як розведене молоко водою з-під крана, водою, що просмерділа хлоркою; їх би приголубити, пожаліти, а так – сучки сучками. Але цих білозубих, жовтих веж столиць, занедбаних храмів його стопа не забуде ніколи; прихилившись до холодного бруку, він харчить: «Коли я падлюка і пес, то не можу бути у стосунку до інших худобою… Коли люди не цінують, то шанувати повинен хтось інший, але не я…» – Місто ще пронизане гіркотою степу, осінньою Покровою – якраз скорботні жнива наркоманів, спекота ужинком кривого серпа збирає до копиці, хто праведніший? Чи сивобороді діди, вчорашні працівники катівень, котрі зараз порпаються, мов у тельбухах своїх жертв, у сміттєбаках? А ще тобі замало простору, бо якось зміліло високе небо над Містом, – тягне на чужину, в дорогу, в дорогу… тисячі мавпоподібних юрмиськ, рожевощоких, порцеляново білозубих, впевнених і нещасних, викоханих в олові нетривкого статку уїдених звичаїв: цей рік тягнувся сірими вервечками похоронних процесій. Мов так і треба – куці хвости за труною небіжчика зголоднілих, погорблених, зачаклованих радістю перед поглинанням печеного, смаженого людей: на майданах, площах, у закапелках кишма кишіло людом, що зазирали одне одному в писки, як у зад своєї коханки чи коханця. Всеньке те місиво набирало форми, пливло чорними човнами повз лавки м'ясників, ковтаючи слину, спльовуючи біля нововибудуваних маркетів, – як хто вів на розстріл, як хто наготував їм велику, переламану навпіл любов до батьківщини. Це на ту пору з'явилися до лоску і воску зализані, вилизані у довгих чорних пальтах, із відкоченими до гирлуватих стрижених потилиць комірцями чоловічки, і йому пригадалася добра книга Свіфта про велетенських вошей, що прогризали діромахи в тілах злидарів – ось вони! Ось заблимав перший ранок, пророкований свободою; ось вони злазяться, рачкують з америк, італій, дріб'язку островів, де вихлебтане, все знищене, недорікувате; ось вони, сонцем свобод освітлені кримінальники… Вони тут у десять голів вивищуються вежами над людом, що власноруч себе погорбив; ось вони ріжуть клешнями омарів лайноподібну масу, де порок і справедливість в одному цілому виригують, пантачачи під пахвиною пухкенькі течки, ці серпанки трункої свободи. Одні лиш реклами, до часу розквітчані віспинами неонових вогнів. Що ж, таке місто в теперішньому становищі, де все зрівняно – од люмпака до інтелігента, де на якомусь зборищі фригідна поетеска, в марнотній тузі започаткувати феміністичний рух, випіяла: «Ах, Америка! Ах, Америка! Америка-а-а-а… Вона нас поглине…». Проте його до жаху тягнуло додому, а звідти вихаркувало, несло стрімголов у місцини, спустошені чужим духом, де вже вивітрився африканський лиск, у те незмірно ступіле в бездіяльності і безсиллі власного порятунку – місто; місто, якому зачовгані розумаки, відстовбурчивши два пальці, затиснувши цигарку, пророкували: «Етот город із втраченой моралью». Позаяк місто, море людських спалахів, пристрастей, пороків, вибльовуючи, набувало чогось іншого. Й оте, однієї міри, якось стулюється до другого. Проте місту потрібне повітря, повітря, повітря, бо це тільки початок і кінець, – здавалося, півднем несло, шмаруючи, пекучим, від чого коростою повиїдало своїм, чужим, заліпило очі. Благодійно витягуючи слова, вчило: «Ми вас навчимо заробляти і їсти хліб». Але давалися взнаки несподівані тривоги, – чомусь молодим за моду пішло вдягати рябе «гакі». Без усякого. Тривожило все інтелігентствующе, налякане до шлункового нетримання двома окупаціями. Шарлат сходу готовий налитися кров'ю, – пахнуть ковбаси звідти, звідти, начинені попелом; летять у провалля чорнодірих учорашніх педерастів при номенклатурі, поглинаються зі смаком оцту… Ні юрської води, ні миру, ні вогню. Будили їх хлопчаки у гакі, що навіть на мітинги не лазили, – повітря, повітря несло тяжкий шарлатовий схід по країні. П'яні православні попи, різномовні, як папуги на ринках, блошиних ігрищах, благословляли на мир кадилами перетопленого на каніфоль ладану, плекаючи надію, сукаючи думочками «во прідут нашіє».