Вогненне око

І, напевне, відтоді, коли прокинувся, поводячи зором по низьких пагорбах, чорних пащах яруг, – думав про видиво напівзруйнованого Храму; під шкірою заходило несподівано м'язами, бо він немов увіч бачив низькі темні комірчини, розквітчані лампадами, де образи ще досі мажуть миром, і поготів немає тут не тільки протестантської церкви, а навіть церкви, як то годиться для цієї країни, – православної; на католицизм не навернулися, а повертати пізно… Йому не треба вгадувати, бо в пам'яті тлілося: довгий, мов свиноферма, будинок, джергаве світло, а під каганцями, на лавах порозсідалися баби; вони піднімаються, підходять до столу, що слугував за катедру, побожно цнотливо опускають очі долу і переказують з уст в уста Біблію – бо Святого Письма в містечку не було, а як у кого і доховалося, то у заможних, котрі ставили його поряд із томиками Віктора Гюго; комусь із бабусь поталанило щось вичитати, і з того, видно, повелося… Чи не вперше за стільки років усміх, тонкий, мов продряпаний голкою на пласкому, з гострим носом обличчі; потім той подив, поминувши несподівано минулий, навернув у майбутнє, – Віталій зловив себе на тому, що справді всяка людина лжа. І минулого боявся найбільше – відпружитися, стати ніким, коли обриднуть сподівання, надії, влада. Диктатор замилувався різунами. Вони стояли, куці, випинаючи могутні м'язи на грудях, – він добирав їх упродовж довгих років, селекціонуючи, зводячи чоловіків і жінок подібної статури, наставивши будинків, подібних до гаремів; і зараз вони низькорослими песиками, кривоногі, повертали в його бік очі, готові кинутися й розпатрати на його погук будь-кому горлянку.

До скону ночі лишилося небагато. Авто, хлипнувши гальмами, зупинилося, – в домі темно, тільки з лівого крила веранди рідко хлюпотіло на огризок кручі світло електричного каганця; вже поскрипували, готові увібрати вологу, протрухлявілі сволоки – гнали продуті жовтими вітрами з далекого моря хмари; понизу, муро підсвічена фіолетовим дряблям місяця, непорушним свинцевим плесом лежала річка Шовгениха… Він бачить над містом маленькі напівпривиди; а над хмарами небо, а під хмарами – місто; у липкій темряві він ступав безконечно, поскрипуючи суглобами, важко переставляючи ноги, – і коли Віталій побачив будинок, де колись мешкав, де тріпотів вогник каганця кольору цвілого хліба, його до жаского пробрало, тільки в паху, і лишень у голові засвітилося білою зіркою: «Тиша – ворота у вічність…» – Потішений з того, він підіймався пагорбом до дому, скопійованого з того, де він колись мешкав; ступав, обгортаючи тишею кожен нерв, радів пружності шкіри, припливу токів крові, а в іржавих вогниках, у синіх вікнах – містечко, затоплене у млості, передчутті празника. Й тут, укотре після стількох років, Віталій почув радість свого празника – зупинку перед злетом у… Так, так, так – скільки можна угоцати доріг, дорога пані смерте, але всі ми – білі спалахи перед злетом у вічність. Ми тільки хук, подих, пилюка на цій землі… Всівшись у м'якому фотелі, вловивши таке, злякався, бо так виразно ніколи не думав, навіть не говорив на промовах, на мітингах, ще тоді, коли був студентом технічного вузу. І ось воно находило знову – це відтоді, як колись давно його батько, юрист за освітою, дурень дурнем, припантачив до місцевого психіатра Замодроченка, п'яндилиги, про дружину якого, доведену фройдівськими напучаннями, поговір пішов: буцімто кращого, ніж спанієль, коханця нещасна жіночка не знайшла. Балакали, що застукав на гарячому. Він нагородив Віталія діагнозом: епілепсія. Тоді вони поверталися з батьком, і він, прибитий першим холодом відчуження, дивився, як усі дороги сходяться в небі, чорні ангели пливуть, перевернуті донизу головами, а повітря густе од псячої крові; і цей теплий день, повний тихого шелестіння вітру, і гицелі, відкидаючи металеві гачки, позіхаючи, чухмарячи руки, бо спочатку дрібнило холодним потом, по-дикому дерло морозом шкіру; воно, оте нікому не відоме, що навіть хворобою назвати важко, відкидало його то в минуле, то в майбутнє. І сьогодні зранку, перед напливом ясновиди, він зведе рахунки з людьми, із собою; і ось він уже думав про Бога й Сатану, лише сутність зараз не викликала у зжовинах його мозку ніякого сумніву, мов два полюси Сущого і Нечистого, про єдність і роз'єднаність, про поглинаючий жах перед безоднею невідомого, що його можна відчути тільки шкірою…

Різуни, розвіхтюючи тіні по драпованім у червоне передпокої, стовбичили поза спиною. Вони привели до нього дебелу крижасту молодицю; таких він колись любив – із грудьми, що випирали з-під шовкової кофтини, з куцими ногами; а диктатор якраз голився, бо все життя звик це робити сам, затискаючи волю в кулак. Із таких маленьких дрібниць складається життя, – так гадав, навчившись, перейнявшись досвідом у жидів, коли вони мешкали в одному з ним домі, наразі скопійованому; диктатор поправив, відтягнув щоку, зішкрібаючи лезом білу піну, присинену щетиною, відтягуючи нижню губу. Несподівано деронув гострим краєм криці по зашкарублому підборідді, – важкі краплини крові бризнули на брудні чоботи, і, напевне, Віталій подумав, що десь тут колихається непомітна для чужого ока тінь котрогось із Них. Проте в його голові, перетертій мозолями думок, не вкладалося, що все своє життя він хотів примирити Двох сущих і невидимих, котрим ім'я різне: «Два янголи в мені борються… чорний і білий… Хто переможе… Знаю – Великий Руйнач і Будівничий…» – 3 роками він дедалі більше холонув, усвідомлюючи поразку перед собою, проймаючись не осудом до людей, а віддаючи їм належне, гублячись серед подій, – а зараз укляк від дитячого зляку: повернення до ніжності. Бо ніщо так не зранить, як несподівана ніжність, і час усе повертає назад, усе назад, а не тече вперед, пробиваючи тонкий світ існування. Як і в дитинстві, намотуючи в повітрі голубі клубки, дрібнячись потом, і як це трапилося – відкинуло на спину, зголосивши рештки зубів на роздягнену самицю, підгрібаючи незграбно ногою, розхлюпавши змилки на її вихрастого лобка, ламаючи ноги в колінах, слизьким гадом бився у змилках, провалюючись у безпам'ятство, роздуваючи істерично розкрилля ніздрів; похапцем, наджиґуреною потугою вихоплюючи із вселенського гармидеру рештки власного світу: терпкий запах спаленого листя десь на Покрову, в час падіння важкого листя і янголів. І коли це трапилося, рівне безпам'ятству всього живого, звідки, здається, немає вороття, Віталій, мов та людина, котра боялася знати правду, яка пройшла нескінченний етап любовних пригод, а от сьогодні, занурюючись у теплоту передсмертної туги, начеб отримавши чергового відкоша, – завидив: ось Він січе крильми, пролітаючи повні червоної заграви долини і міста, розпустивши в леті пір'я, згортаючи темінь під розпущене крило, – Ангел Смерті. Дволика істота, що навідалась у цю глупу пустелю, продимаючи золотим вітром одкриті тераси, де на стільчиках, вальяжно випнувши черева, базікали, похлинаючись кавами, джинами, балачками про прийдешність і філософію, погладжуючи м'якенькі колінця розімлілих жінок… Ось Він розкриває їм обійми, проте опускає крила і завмирає. Ангел пролетів. Який? Цей, дволикий, підігнувши крило, падає на його, Віталія, шматок землі, де у попелі жевріє життя. Він колошкає Змія, лущить порепану землю, вивільнюючи протухлі стоки вод… Не глянь, не глянь йому у вічі… Порпаючись червом у змилках, піднімаючи гілляччям руки, запалюючи видива синіх зірок, описуючи коло за колом разом з прибульцем, зачаклований холодним ударом крил, повернувся до того світанку; й до сухого хрускоту, коли невидима злість переростає в крижану, схололу лють, безвідсотково полишаючи місце любові, те, яке спізнають схимники, ідіоти, пророки і святі, – простягнув кігтясті руки, і мить ця була як биття порожнього дзвона на вітрі жовтих ударів березня, як нелюба жінка, котра ділила ліжко довго впродовж днів перед вступом твоїм у зрілість, перед почварною примарою щастя, перед терпким мигдалевим пізнанням справжнього кохання. Вони стали одним цілим. Однією істотою. Якби трапилося це раніше, йому б лячно було дивитися на тих, котрі пішли в ніч, – наразі повернулися, щоб здолати шлях перед вічністю, а жінка, що до неї тягнувся останній схлип ніжності, сиділа, бавлячись пальцями між ногами, розкинувши коліна, задіяна в чарівності невідомого початку, де ранок уже занудився, гуснучи в чеканні свіжої крові.