Одинадцять хвилин

Марія, можна сказати, товаришувала з колежанками, проте подруг серед них не мала. Ніхто не любив багато розповідати про своє життя. У тих небагатьох розмовах, які Марія мала з дівчатами, жодна з них не висловила ані гіркоти, ані почуття провини, ані смутку — лише щось подібне до смирення. А ще в усіх був якийсь дивний викличний погляд, так ніби вони пишалися собою, пишалися тим, що живуть усупереч усьому світові, незалежні й упевнені в собі. Через тиждень будь-яка новенька вже здобувала право вважатися «професіоналкою» й отримувала інструкції завжди сприяти стабільності шлюбів (повія не повинна бути загрозою домашньому вогнищу), ніколи не приймати запрошень поза розпорядком денним своєї роботи, вислуховувати довірчі зізнання, утримуючись при цьому від висловлення власної думки, стогнати під час оргазму (Марія відкрила, що всі так робили, хоча спочатку ніхто їй про це не сказав нічого, бо йшлося про один із професійних трюків), вітатися з поліцаями на вулиці, стежити за тим, щоб дозвіл на працю та довідка про стан здоров’я завжди були в порядку й, нарешті, надто не замислюватися про моральні та легальні аспекти того, чим вони займаються: вони є такими, якими вони є, та й годі!

До появи перших клієнтів Марію часто бачили з книжкою, тому незабаром вона здобула славу «інтелектуалки». Спочатку дівчата намагалися з’ясувати, чи йдеться про любовні історії, але побачивши, що вона читає книжки на теми сухі й нецікаві, такі, як економіка, психологія і — віднедавна — управління фазендами, давали їй спокій, і вона діставала змогу спокійно провадити свої пошуки та робити свої примітки.

Оскільки Марія мала багато постійних клієнтів і приходила до «Копакабани» щодня, навіть коли були проблеми з вуличним рухом, вона завоювала довіру Мілана й розбудила заздрість колежанок; вони подейкували, що бразилійка амбітна, пихата і думає лиш про те, щоб заробити якомога більше грошей. Це останнє твердження було правдою, хоча їй хотілося б запитати, а чи не всі вони трудилися тут задля того самого.

Хай там як, а балачки не вбивають — вони становлять невід’ємну частину життя кожної особи, яка домоглася певних успіхів у житті. Марія воліла не помічати їх, зосередивши всю увагу на своїх двох головних завданнях: повернутися до Бразилії в означений час і купити фазенду.

Ральф Гарт тепер перебував у її думках зранку до вечора, й уперше в житті вона була щаслива своїм відсутнім коханням — хоча трохи жалкувала, що призналася в ньому, ризикуючи усе втратити. Але що вона може втратити, якщо нічого не просить натомість. Вона згадала, як швидше закалатало її серце, коли Мілан згадав, що він є — чи був раніше — «винятковим клієнтом». Що це могло означати? Вона почувала себе зрадженою, її мучили ревнощі.

Очевидно, без ревнощів не буває кохання, хоча життя її вже навчило, що марно переконувати себе, ніби хтось може володіти кимось — хто вірить, що це можливо, той хоче одурити себе самого. Незважаючи на це, людина не може придушити в собі думку про ревнощі, або вбираючи її в інтелектуальні шати, або тавруючи її як вияв слабкості.

Найсильніше кохання — це те, яке спроможне демонструвати свою слабкість. Хай там як, а якщо моє кохання справжнє (а не лише спосіб розважитися, одурити себе, збавити час, який, мабуть, ніколи не промине в цьому місті), свобода подолає ревнощі та біль, який вони спричиняють, — хоча й біль є цілком природним виявом людських почуттів. Тому, хто займається спортом, це добре відомо: коли ми хочемо досягти поставлених цілей, ми повинні бути готові до певної денної дози болю або поганого самопочуття. Спочатку він завдає нам прикростей і відвертає нашу увагу від головного, але з плином часу ми починаємо розуміти, що він є частиною доброго самопочування, і настає така мить, коли, якщо немає болю, ми маємо відчуття, що фізичні тренування не дали бажаного ефекту.

Небезпечно поміщати цей біль у фокус своєї уваги, наділяти його ім’ям певної особи, утримувати його постійно у своїх думках; але від цього, Богу дякувати, Марія спромоглася звільнитися.

Та незважаючи на це, вона іноді ловила себе на тому, що думає, де він зараз може бути, чому не приходить, чи не здалася вона йому дурною, коли розповіла оту історію про чекання поїзда та пригнічене жадання, чи, бува, не втік він назавжди, після того як вона освідчилася йому в коханні. З метою уникнути, щоб такі солодкі почуття переходили в страждання, вона винайшла один метод: коли їй у думці зринало щось приємне, пов’язане з Ральфом Гартом, — а це міг бути вогонь у каміні або вино, якась думка, що її вона хотіла б обговорити з ним або просто солодке й тривожне бажання знати, коли він повернеться, — Марія припиняла робити те, що в ту мить робила, усміхалася до неба й дякувала йому за те, що вона жива й нічого не сподівається від чоловіка, якого кохає.

А якщо її серце починало жалкувати за відсутністю коханого або докоряти їй за ті дурниці, які вона сказала йому, коли вони були разом, вона казала самій собі: «А, тобі хочеться про це думати? Ну то гаразд; роби собі, що знаєш, а я тим часом займуся речами важливішими».

І вона знову втуплювала погляд у книжку або, якщо йшла вулицею, починала звертати увагу на все, що було навколо неї: кольори, людей, звуки, головним чином звуки — тупотіння власних кроків, шарудіння перегорнутої сторінки, гуркіт машин, уривки розмов, — і невідчепна думка зрештою зникала. Якщо хвилин через п’ять вона поверталася, Марія повторювала цей процес, аж доки ці спогади, які спочатку приймалися, але потім делікатно відкидалися, зникали на тривалий час.

Одною з таких «негативних думок» була можливість того, що вона більш ніколи його не побачить. Трохи попрактикувавшись і набравшись терпіння, вона зуміла перетворити її на «думку позитивну»: коли вона звідси поїде, Женева залишиться в її пам’яті обличчям чоловіка з дуже довгим волоссям, яке давно вийшло з моди, дитячою усмішкою, серйозним голосом. Якщо хтось запитає її через багато років, яким їй здалося місто, де вона жила у своїй юності, вона зможе йому відповісти: «То було чудове місто, де можна було кохати й вірити, що тебе теж кохають».

Рядки зі щоденника Марії, написані в «Копакабані» в чеканні, коли почнеться наплив клієнтів:

Перебувши стільки з чоловіками, які сюди приходять, я доходжу висновку, що секс застосовується як і всякий інший наркотик: щоб утекти від реальності, щоб забути про свої проблеми, щоб розслабитися. І, як і всі наркотики, це практика шкідлива й руйнівна.

Якщо людина хоче наркотичного забуття, чи то за допомогою сексу, чи чогось іншого, це її проблема; наслідки її дій будуть кращими або гіршими, залежно від того способу себе одурманити, який вона обрала. Але якщо ми хочемо щось зрозуміти в цьому житті, то повинні знати, що «добре» завжди відрізняється від «найкращого».

На відміну від того, що думають мої клієнти, сексом не можна займатися в будь-який час.

У кожному з нас захований годинник, і для того, щоб дві особи змогли покохатися, треба, щоб стрілки їхніх годинників показували однаковий час. А це трапляється не щодня. Той, хто кохає, не залежить від статевого акту, щоб почути себе добре. Якщо двоє перебувають разом і люблять одне одного, вони повинні знову й знову звіряти свої внутрішні годинники, з терпінням і впертістю, вдаючись до гри й «театральних» репрезентацій, аж поки вони зрозуміють, що кохатися — це щось більше, ніж просто зустріч. Це «обійми» їхніх статевих органів.

Усе має вагу. Людина, яка живе інтенсивним життям, утішається протягом усього часу й не відчуває потреби в сексі. Коли вона вдається до сексу, то робить це з переситу, як ото коли келих із вином є таким повним, що вино природно переливається через вінця, робить тому, що не може цього уникнути, тому що вона приймає заклик життя, тому, що в цей момент, саме в цей момент, вона самохіть втрачає контроль.

Р. S. Щойно я перечитала те, що написала: Господи Небесний, та я й справді стала інтелектуалкою!!!