Одинадцять хвилин

Вона стала набагато мудрішою, поки чекала цієї хвилини. Нарешті вона відкрила, що реальне кохання не має нічого спільного з тим, яким вона собі його уявляла, що воно не є ланцюгом подій, спричинених енергією кохання — закоханістю, компромісом, одруженням, дітьми, чеканням, кухнею, парком розваг по неділях, знову чеканням, спільною старістю, чекання закінчується й на його місце приходить вихід чоловіка на пенсію, хвороби, відчуття того, що вже пізно, аби вони могли пережити разом те, про що колись мріяли.

Вона дивилася на чоловіка, якому вирішила віддатися і якому вона ніколи не розкаже про те, що вона почуває, бо те, що вона почувала тепер, висловити було просто неможливо. Він, здавалося, почувався невимушеніше, так ніби починав цікавий період свого існування. Усміхався, розповідав усілякі історії про свою недавню поїздку до Мюнхена, де він бачився з директором одного музею, зустріч з яким була для нього дуже важливою.

— Він запитав, чи картина «Обличчя Женеви» вже готова. Я йому сказав, що мені зустрівся один із найважливіших персонажів, яких би я хотів намалювати. Жінка, з якої промениться світло. Але я не хочу говорити про себе, хочу обняти тебе. Я тебе жадаю.

Жадання. Жадання? Жадання! Ага, ось де відправна точка для цієї ночі, бо це щось таке, що вона надто добре знає!

Наприклад: розбудити в собі жадання, але не відразу віддатися його об’єкту.

— Отже, ти жадаєш мене. Що ж ми робимо, в цю хвилину? Ти перебуваєш на відстані менш як метр від мене, ти ходив у кабаре, оплатив там мої послуги й знаєш, що маєш право доторкатися до мене. Але не смій цього робити. Подивися на мене. Подивися на мене й подумай, що, можливо, мені не до вподоби, що ти на мене дивишся. Уяви собі, що сховано під моїм одягом.

Вона завжди користувалася одягом, зручним для роботи, й не розуміла, чому інші дівчата з «Копакабани» намагалися носити провокативні декольте та агресивні кольори. Вона вважала, що найбільші шанси розбудити хіть чоловіка має жінка, вдягнена як та, котру б він міг зустріти, скажімо, десь у конторі, поїзді або в домі подруги своєї дружини.

Ральф подивився на неї. Марія відчула, що він її роздягає, і їй стало приємно, що її жадають у такий спосіб — без контакту, як у ресторані або в кіно.

— Ми з тобою на станції, — сказала Марія. — Я чекаю поїзда разом із тобою, ми незнайомі. Але мій погляд випадково зустрічається з твоїм і не відхиляється вбік. Ти не знаєш, що я хочу сказати, бо, хоча ти й чоловік розумний, спроможний бачити «світло», яке промениться з людей, ти не досить чутливий, щоб побачити, що саме це світло освітлює.

Вона затямила собі, як треба грати в «театрі». Хотіла швидко забути обличчя англійського службовця, але він був тут, керуючи її уявою.

— Мої очі дивляться в твої очі, й, можливо, я запитую сама себе: «Здається, я вже десь його бачила?» Або, може, я дивлюся неуважно. Або, може, мене змагає страх здатися антипатичною, можливо, ти мене знаєш, я даю тобі нагоду засумніватися на кілька секунд, перш ніж дійти висновку, що ти не помилився або помилився.

А може, мені хочеться найпростішої речі у світі — зустріти чоловіка. Можливо, я втікаю від кохання, яке примусило, мене страждати. Можливо, хочу помститися за зраду, про яку щойно довідалася, й вирішила піти на станцію в пошуках якогось незнайомця. Можливо, хочу стати твоєю повією лише на одну ніч, аби тільки зробити щось відмінне у своєму остогидлому житті. А може, я повія справжня, яка прийшла сюди в пошуках роботи.

Запала коротка мовчанка; увага Марії несподівано перекинулася на інше. Вона знову була в тому готелі: приниження — «жовте», «червоне», біль і багато втіхи.

Усе це перемішалося з її душею в такий спосіб, що їй це не подобалося.

Ральф це помітив і спробував знову виштовхати її на станцію, де вона чекає поїзда.

— При цій зустрічі ти мене жадаєш теж?

— Не знаю. Ми не розмовляємо, а тому зрозуміти це важко.

Ще кілька секунд розпорошеної уваги. Хай там як, а думка про «театр» допомогла їй багато; сприяла появі справжнього персонажа, усунула багатьох фальшивих персон, які живуть усередині нас.

— Але головне, що я не відводжу погляду, і ти не знаєш, як тобі бути. Чи підійти до мене? Чи я тебе відштовхну? Чи покличу поліцая? Чи, може, запрошу на каву?

— Я повертаюся з Мюнхена, — сказав Ральф Гарт, і голос його прозвучав зовсім інакше, так ніби вони справді вперше зустрілися. — Думаю про колекцію картин із сексуальними персонажами. Всі вони в масках, аби ніколи не пережити справжньої зустрічі.

Він знав, що таке «театр». Мілан сказав, що він теж «клієнт винятковий». Для неї пролунав сигнал тривоги, але вона потребувала часу, щоб подумати.

— Директор музею мені сказав: «На що ви маєте намір оперти свою роботу?» Я йому відповів: «На жінок, які почувають себе вільними, а тому можуть віддаватися за гроші». Він мені зауважив: «Це не пройде, ми називаємо таких жінок повіями». Я відказав: «Гаразд, я згоден, що вони повії, але я хочу дослідити їхню історію і зроблю щось інтелектуальніше, щось більше до смаку родинам, які відвідують ваш музей. Усе залежить від культури, чи не так? Від того, щоб художник зумів зобразити в приємній манері те, що не так легко перетравити». Але директор правив своєї: «Але секс уже не табу. Це річ настільки вивчена, що вам нелегко буде виявити щось нове в цій темі». Я йому відповів: «А ви знаєте, звідки приходить сексуальне бажання?» «Від інстинкту», — відповів директор. «Атож, від інстинкту, — підтвердив я, — але про це відомо всьому світові. Як можна зробити добру виставку, якщо ми говоримо лише про науку? Я хочу розповісти про те, як людина пояснює цей потяг. Як, наприклад, розповів би про це філософ». Директор попросив мене навести приклад. Я сказав, що коли поїду зворотним поїздом додому і якась жінка на мене подивиться, я заговорю до неї; я скажу їй, що позаяк ми зовсім незнайомі, ми можемо дозволити собі зробити все, про що мріяли, втілити в життя всі наші фантазії, а потім розійтися по своїх домівках, повернутися до наших дружин і наших чоловіків, щоби більше ніколи не зустрічатися. А потім на цій станції я побачив тебе.

— Твоя історія така цікава, що вбиває жадання.

Ральф Гарт засміявся й погодився. Вино закінчилося, й він пішов на кухню взяти нову карафу, а вона дивилася на вогонь, уже знаючи, яким буде наступний крок, і водночас утішаючись затишною атмосферою цього дому, забуваючи про службовця англійської фірми, готова віддатися подальшому плину подій.

Ральф наповнив два келихи.

— Просто з цікавості, як закінчилася та твоя історія з директором?

— Я процитував йому Платона, оскільки переді мною був інтелектуал. Згідно з ним, на початку творіння чоловіків і жінок не було, як сьогодні; було одне створіння, досить низеньке, з тілом і грудьми, але його голова мала два обличчя, що дивилися в протилежні боки. Так ніби дві істоти були склеєні спинами й утворювали одну з різними статевими органами, з чотирма ногами й чотирма руками. Проте грецькі боги були заздрісними й побачили, що одна істота, яка мала чотири руки, працювала більше, що два спрямовані в протилежні боки обличчя завжди пильнували й на ту істоту не можна було по-зрадницькому напасти ззаду, чотири ноги не потребували стільки зусиль для того, щоб стояти або йти протягом тривалого часу. А найнебезпечнішим було те, що така істота мала протилежні статеві органи і їй не треба було шукати когось іншого для того, щоб продовжити свій рід на землі. І сказав тоді Зевс, верховний володар Олімпу: «Я знаю, як зробити так, щоб ці смертні втратили свою силу». І метнув блискавку, що розітнула земну істрту навпіл, створивши в такий спосіб чоловіка та жінку. Це значно побільшило населення світу й водночас збило з пантелику та ослабило тих, хто в ньому жив, — бо тепер їм доводилося шукати свою втрачену половину, притискатися до неї знову й у цих обіймах віднаходити стародавню силу, спроможність уникнути зрадливого удару в спину, спроможність долати великі відстані та витримувати стомливу працю. Обійми, в яких два тіла знову зливаються в одне, ми й називаємо сексом.