Одинадцять хвилин

— Я працюю в кабаре.

От і гаразд. Вона мала таке відчуття, ніби з пліч у неї звалився величезний тягар, — і вона була дуже задоволена з себе; наука, яку вона здобула, відтоді як стала жити у Швейцарії, таки пішла їй на користь, і тепер вона спроможна запитувати (Хто такі курди? Що таке «Дорога на Сантьяго»?) та відповідати («Я працюю в кабаре»), не переймаючись тим, що подумає її співрозмовник.

— Мені здається, я вже вас бачив.

Марія відчула, що йому хочеться піти далі, й тішилася своєю маленькою перемогою; художник, який лише кілька хвилин тому віддавав їй накази, здаючись абсолютно впевненим у тому, чого йому треба, тепер обернувся на такого ж чоловіка, як і всі інші, невпевненого в собі перед незнайомою жінкою.

— А що це за книжки?

Вона показала. Управління фазендами. Її співрозмовник, здавалося, ще більше втратив упевненість у собі.

— Ви працюєте в галузі сексу?

Він поставив ризиковане запитання. Невже вона була вдягнена, як повія? Вона окинула себе поглядом. Це ставало досить цікавою грою, вона абсолютно не мала чого втрачати.

— Чому чоловіки думають лиш про це?

Він поклав книжки назад у її сумочку.

— Секс і управління фазендами. Важко вигадати щось занудніше від того й того.

Що, що? Вона мала таке відчуття, ніби їй кинуто виклик. Як можна говорити так погано про її професію? Власне, він ще не знав, ким вона працює, лише ризикнув висловити своє припущення, але вона не могла залишити його репліку без відповіді.

— А от мені, навпаки, здається, що нема нічого зануднішого, ніж живопис. Щось нерухоме, рух, який урвали на самій його середині, фотографія, що ніколи не є точною копією оригіналу. Мертве мистецтво, яким більше ніхто не цікавиться, крім хіба самих художників, людей, що вважають себе людьми важливими, культурними, але хіба вони не відстали далеко від сучасного світу? Хтось колись чув про Хуана Міро? І я ніколи б не почула, якби про нього не згадав один араб, що запросив мене до ресторану, проте це абсолютно нічого не змінило в моєму житті.

Вона так і не довідалася, чи не зайшла у своїй критиці живопису надто далеко, бо в цю мить принесли випивку, й розмова урвалася. Якийсь час обоє мовчали. Марія подумала, що їй уже час піти, й, мабуть, Ральф Гарт подумав те саме. Але перед ними ще стояли повні келихи отого жахливого трунку, й це був привід для того, щоб залишатися разом.

— А нащо вам книжка про фазенди?

— Що ви хочете цим сказати?

— Я був на вулиці Берна. Після того як ви мені сказали, де працюєте, я пригадав, що вже раніше вас бачив — у тому дорогому кабаре. Проте, коли я вас малював, я про це не міг навіть подумати: «світло», яке променилося з вас, було надто сильним.

Марія відчула, як земля вислизає з-під її ніг. Уперше їй стало соромно за те, що вона робить, хоча для цього не було найменших підстав, вона працювала, щоб утримувати себе та свою родину. Це йому мало б бути соромно за те, що він ходив на вулицю Берна; за ці кілька хвилин усі чари її сьогоднішньої пригоди розвіялися.

— Послухайте, пане Гарт, хоча я й бразилійка, проте вже дев’ять місяців живу у Швейцарії. І я знаю, що швейцарці люди стримані, бо вони живуть у дуже маленькій країні, де майже всі одне одного знають, як ми в цьому щойно переконалися, а це вельми поважна причина для того, щоб ніхто не розпитував когось іншого, як той живе. Ваші слова були недоречними й дуже неделікатними, але якщо вашою метою було принизити мене, щоб почути себе розкутіше, то ви, ласкавий пане, лише згаяли час. Дякую вам за ганусівку, яка має просто жахливий смак, але яку я хочу випити до дна. А потім хочу закурити сигарету. А потім я встану й піду звідси геть. Але ви, пане, можете піти вже зараз, бо негоже для славетного художника сидіти за одним столом із повією. Бо я, щоб ви знали, справді повія. Повія з голови до ніг і з ніг до голови, хоча ніякої провини я за собою не бачу. Я навіть наділена деякими чеснотами — скажімо, не хочу обманювати ані себе, ані вас, ласкавий пане. Бо пан просто не вартий моїх зусиль, не вартий того, щоб я йому брехала. А цікаво, як би повівся знаменитий хімік, що сидить у протилежному кінці ресторану, коли б довідався, хто я така?

Вона почала підвищувати голос:

— Я — повія! І хочете, я вам іще дещо скажу? Ця професія принесла мені свободу, я тепер твердо знаю, що поїду геть із цієї проклятої країни рівно через дев’яносто днів, поїду з грішми, набагато освіченішою, ніж була, спроможною вибрати собі добре вино, з повною сумкою фотографій, які я знімала на снігу, й добре знаючи, чого варті чоловіки!

Офіціантка за прилавком слухала її з переляканим виглядом. Хімік, здавалося, не звертав на все це жодної уваги. Але, можливо, алкоголь, можливо, передчуття того, що незабаром вона знову стане жінкою з глухої бразильської провінції, можливо, велика радість на думку про те, що вона спроможна сказати, де вона працює, і посміятися з шоку тих, кому вона це говорить, із осудливих поглядів, з обурених жестів, не давали Марії замовкнути.

— Ви добре зрозуміли мене, пане Гарт? Від голови до ніг, від ніг до голови я повія, і в цьому моя перевага, моя доблесть!

Він не сказав нічого. І не зворухнувся. Марія відчула, як повертається до неї її впевненість у собі.

— А ви, пане, є художником, який нічого не розуміє у своїх моделях. Можливо, отой хімік, який тут сидів, неуважний, сонний, насправді працює робітником залізниці. Й усі інші люди, намальовані на вашій картині, певно, є не тими, за кого ви їх узяли. Бо інакше ви ніколи не сказали б, що може променитися «незвичайне світло» з жінки, котра, як ви це зрештою й самі зрозуміли, поки її малювали, Є ВСЬОГО-НА-ВСЬОГО ЗВИЧАЙНІСІНЬКОЮ ПО-ВІ-Є-Ю!

Останні слова вона промовила повільно й дуже голосно. Хімік прокинувся від сну, а офіціантка принесла рахунок.

— Мене цікавила не повія, а жінка, якою ви є. — Ральф проігнорував рахунок і відповів, також карбуючи кожне слово, з паузами, але тихим голосом. — З вас промениться сяйво. Це світло свідчить про сильну волю людини, яка приносить у жертву щось дуже важливе в ім’я чогось іншого, для неї ще важливішого. Ідеться про очі, це світло струменить із очей.

Марія почула себе обеззброєною; він не прийняв її провокативного виклику. Їй хотілося вірити, що він хоче лише звабити її, більш нічого. Вона заборонила собі думати, — принаймні на найближчі дев’яносто днів, — що на цій землі можуть існувати цікаві чоловіки.

— Погляньте на цей ганусовий трунок, який стоїть перед вами, — провадив він. — Ви, либонь, бачите лише трунок. Я ж, оскільки повинен глибоко проникнути в те, що малюю, бачу також рослину, з якої його виготовлено, бачу бурі та грози, що їх довелося витримати цій рослині, бачу руку, що зібрала її зернята, бачу, як її перевозять сюди на кораблі з іншого материка, відчуваю її пахощі й бачу її колір перед тим, як її вкинули в спирт, пахощі й колір, які були її невід’ємною часткою. Якби одного дня я намалював цю сцену, я намалював би це все, хоча, побачивши картину, ви подумали б, що перед вами простий келих із ганусівкою.

Так само, коли ви дивилися на вулицю й думали — бо я знаю, що ви думали, — про дорогу на Сантьяго, я намалював ваше дитинство, вашу юність, ваші мрії, які розсипалися ще в минулому, ваші мрії про майбутнє, вашу волю, яка інтригує мене найдужче. Коли ви подивилися на свій портрет…

Настороженість Марії розвіялась, хоча вона знала, як її потім буде важко мобілізувати.

— Я теж туди подивився й побачив це світло… хоча там була тільки жінка, схожа на вас.

Знову запала напружена мовчанка. Марія поглянула на годинника.

— Через кілька хвилин мені треба йти. Чому ви сказали, що секс — справа нудна?

— Вам це має бути відомо краще, аніж мені.

— Я знаю це, бо працюю в цьому й мені щодня доводиться робити одне й те саме. Але ви, молодий чоловік тридцяти років…

— Мені двадцять дев’ять…

— …Привабливий, знаменитий і який ще, мабуть, не втратив інтересу до цих речей, ви не мали потреби йти на вулицю Берна, щоб знайти собі подругу.