Одинадцять хвилин

А втім, згідно з обіцянкою, яку дала самій собі, вона збиралася терпіти ще тільки півроку свою рутинну працю: «Копакабана», «хочете випити?», танець, «що ви думаєте про Бразилію?», готель, гроші вперед, розмова й доторкання до найвразливіших точок, як на тілі, так і в душі — допомогти партнерові в його інтимних проблемах, стати йому подругою на півгодини, одинадцять хвилин із яких буде змарновано на розтуляння ніг, стуляння ніг і стогін удаваної втіхи. Дуже вдячна, сподіваюся на зустріч із вами наступного тижня, ви — справжній чоловік, ви мені розкажете свою історію до кінця, коли ми зустрінемося наступного разу, чудові чайові, хоча я могла б і не брати їх — так мені було любо кохатися з вами.

А головне, ніколи не давати волі почуттям. Це була найважливіша, найрозумніша з порад, які дала їй бразилійка, певно, приховавши від неї, що й сама була якось припустилася цієї помилки. Після двох місяців своєї роботи вона вже мала кілька пропозицій про одруження, і принаймні три з них були дуже серйозними: від директора однієї бухгалтерської фірми, від пілота, з яким вона пішла у свою першу ніч, і від власника крамниці, що спеціалізувалася на продажу складаних ножів та холодної зброї. Усі троє обіцяли «витягти її з цього життя» і дати їй пристойний дім, майбутнє, а може, й дітей та онуків.

І все це тільки за одинадцять хвилин на добу? Це було неможливо. Тепер, після набутого в «Копакабані» досвіду, Марія знала, що вона не єдина людина у світі, яка почуває себе самотньою. А людина спроможна витерпіти тиждень спраги, два тижні голоду, багато років без даху над головою і зовсім не спроможна терпіти самотність. Це найболючіше з катувань, найтяжча з мук. Ці чоловіки та багато інших, які полюбляли її товариство, страждали, як і вона, від цього руйнівного почуття — відчуття того, що ти нікому не потрібний на цій землі.

Щоб уникнути спокуси кохання, вона відкривала серце своєму щоденнику. Вона брала в «Копакабану» тільки своє тіло і свій мозок, який ставав усе сприйнятливішим, усе гострішим. Вона зуміла переконати себе, що прибула до Женеви і зрештою прилаштувалася на вулиці Берна з якихось міркувань вищого порядку, і щоразу, коли брала якусь книжку в бібліотеці, зайвий раз переконувалася: ніхто досі не описав із усією відвертістю ці одинадцять хвилин, найважливіший часовий відрізок доби. Можливо, в цьому й полягала її доля, хоч би якою суворою здавалася вона в цей момент: написати книжку, розповісти свою історію, свою авантюру.

Атож, авантюру. Хоча це було слово заборонене, яке ніхто не наважувався промовити, яке більшість людей воліла бачити лише на телеекрані, у фільмах, які демонструвалися — і не раз — у різні години дня, саме авантюри вона шукала. Вона ототожнювала її з пустелями, з мандрами невідомими краями, з таємничими людьми, що розмовляють у човні посеред річки, з літаками, кіностудіями, індіанськими племенами, льодовиками, Африкою.

Думка написати книжку їй припала до вподоби, й вона відразу придумала, як її назвати: «Одинадцять хвилин».

Насамперед вона розкласифікувала клієнтів на три типи: Термінатори (вона дала їм таку назву на честь фільму, який їй дуже подобався), від яких тхне випивкою вже тоді, як вони заходять, вдаючи, ніби ні на кого не дивляться, але переконані, що всі дивляться на них, танцюючи зовсім мало й відразу переходячи до тих подій, які відбуваються в готелі; Жінкуваті Красені (також за назвою одного з фільмів), які намагаються бути елегантними, лагідними, ласкавими, так ніби без їхньої доброти світ не зміг би обертатися навколо своєї осі, вони мають звичай удавати, ніби просто прогулювалися вулицею і випадково зазирнули до кабаре; вони ніжні на початку й дуже невпевнені у собі, коли привозять жінку до готелю, тому вони закінчують тим, що поводяться з більшою вимогливістю, аніж Термінатори. І нарешті, Могутні Шефи (так теж називався один із фільмів), що ставляться до жіночого тіла так, ніби перед ними якийсь товар. Вони є найбезпосереднішими, танцюють, розмовляють, ніколи не дають чайових, знають, що вони купують і скільки воно коштує, ніколи не дозволяють собі погомоніти з жінкою, яку вибрали. Лише ці останні, в дуже витончений спосіб, знають, що означає слово «авантюра».

Рядки зі щоденника Марії, написані в один із днів, коли в неї були місячні й вона не могла працювати:

Якби сьогодні мені довелося розповісти комусь про своє життя, я змогла б зробити це в такий спосіб, що мене визнали б жінкою незалежною, відважною і щасливою. Проте я не можу цього зробити: мені заборонено згадувати єдине слово, яке набагато важливіше за одинадцять хвилин, — слово «кохання».

Протягом усього свого життя я дивилася на кохання як на щось подібне до добровільного рабства. Це брехня: свобода існує лише тоді, коли воно присутнє. Хто віддається до останку, хто почуває себе вільним, той кохає найсильніше.

А хто кохає найсильніше, той почуває себе вільним.

Тому, попри все те, що я можу пережити, зробити, відкрити, ніщо не має сенсу. Я сподіваюся, що цей час швидко мине, щоб я могла повернутися до пошуків самої себе — віддзеркаленої в чоловікові, який мене розумітиме, який не примусить мене страждати.

Але що це за нісенітниці я верзу? У коханні ніхто не може підім'яти під себе нікого; кожен із нас відповідає за те, що він почуває, і ми не можемо звинувачувати за це когось іншого.

Мені було боляче, коли я втрачала чоловіків, у яких закохувалася. Сьогодні ж я переконана в тому, що ніхто не втрачає нікого, бо ніхто не може ніким володіти.

У цьому справжній досвід свободи: мати найважливішу річ у світі, не володіючи нею.

Збігли ще три місяці, прийшла осінь, настала нарешті й дата, яку Марія позначила в календарі: дев’яносто днів до повернення додому. Як швидко і як повільно проминув час, думала вона, відкривши, що час збігав у двох різних вимірах, залежно від її душевного стану, але в обох випадках її авантюра наближалася до кінця. Звичайно ж, вона могла робити це й далі, але вона не могла забути сумну усмішку невидимої жінки, яка супроводжувала ЇЇ, коли вона прогулювалася берегом озера, переконуючи її, що не все так просто, як їй здається. Хоч би якою великою була спокуса трудитися на цьому терені далі, хоч би як вона була готова здолати всі перешкоди, які постануть на її шляху, всі ці місяці, коли вона реально спілкувалася лише з самою собою, навчили її, що неминуче настане хвилина, коли їй треба буде обірвати все. Через дев’яносто днів вона повернеться у свою глуху бразильську провінцію, купить собі невеличку фазенду (зрештою, вона заробила навіть більше, ніж сподівалася), кілька корів (бразильських, не швейцарських), запросить батька й матір жити з нею, найме двох робітників і почне свою невеличку справу.

Вона досі думала, що кохання — це справжній досвід свободи і що ніхто не може володіти іншою людиною, досі плекала свої потаємні плани помсти, частиною яких було і її тріумфальне повернення до Бразилії. Після того як вона організує свою фазенду, вона приїде до міста, прийде до банку, в якому працює хлопець, котрий зрадив її, перекинувшись до її найкращої подруги, і зробить туди великий грошовий внесок.

«Привіт, як життя, ти мене не впізнала?» — запитає він. Вона вдасть, ніби силкується пригадати і зрештою відповість, що ні, не впізнала, бо прожила цілий рік у ЄВ-РО-ПІ (вона промовить це слово дуже повільно, щоб усі його колеги почули). А ще ліпше буде сказати у ШВЕЙ-ЦА-РІ-Ї (це прозвучить екзотичніше й авантюрніше, ніж «у Франції»), де розташовані найкращі банки у світі.

То хто ж він такий? Він нагадає їй про шкільні часи. Вона скаже: «А… Здається, пригадую», але напустивши на обличчя вираз людини, яка нічого не пригадує. У такий спосіб вона здійснить свою помсту. Після цього треба буде добре попрацювати, і коли справи в неї підуть так добре, як вона планує, вона зможе присвятити себе тому, що найбільше важить для неї в житті: відкрити своє справжнє кохання, чоловіка, який чекав на неї всі ці роки, але з яким вона ще не мала нагоди познайомитися.