Одинадцять хвилин

З іншого боку, тут існує змога заробляти по тисячі франків за одну випивку. Навряд чи це довго триватиме — зрештою, краса пролітає, як вітер, — проте навіть за один рік вона зможе зібрати таку суму грошей, яких їй вистачить на всі нагальні потреби, й повернутися у світ, цього разу сама диктуючи йому правила гри. Її єдиною конкретною проблемою було те, що вона не знала, що їй робити, з чого почати. Коли вона тільки вперше прийшла до свого кабаре, одна дівчина згадала про місце, яке називалося вулиця Берна, — до речі, то була одна з її перших фраз, ще до того, як вона показала їй, де поставити валізи.

Вона пішла до одного з тих великих панно, на яких були зображені різні квартали Женеви, — цього міста, такого приязного до туристів, міста, що не любило дивитися на пропащих, — і, щоб цього уникнути, на тих панелях були з одного боку оголошення, а з другого — мапи.

Там стояв якийсь чоловік, і вона запитала в нього, чи знає він, де вулиця Берна. Він подивився на неї з цікавістю й запитав, чи справді вона шукає саме цю вулицю, чи хоче знати, де починається дорога, яка веде до Берна, столиці Швейцарії.

— Ні, — відповіла Марія, — я запитую саме про вулицю, яка є в цьому місті.

Незнайомець подивився на неї згори вниз, переконаний, що її знімають на кінокамеру для однієї з тих телевізійних програм, які розвеселяють публіку тим, що показують, як кожен може виставити себе в безглуздому світлі. Марія постояла біля того панно п’ятнадцять хвилин (зрештою, Женева — місто невелике), і знайшла ту вулицю, яку шукала.

Невидима подруга, що мовчала, поки Марія роздивлялася мапу, тепер спробувала її остерегти: вона сказала, що тут ідеться навіть не про мораль, а про те, щоб ступити на дорогу, з якої нема вороття.

Марія відповіла, що коли вона збере гроші на повернення зі Швейцарії, то зможе вийти з будь-якої ситуації. Крім того, жодна людина, з тих, які зустрічалися на її шляху, робила зовсім не те, що їй хотілося б робити. Такою була реальність життя.

«Ми перебуваємо в падолі сліз», — сказала їй невидима подруга.

— Ми можемо плекати багато мрій, але життя є тяжким, невблаганним, сумним, — відповіла їй Марія. — Що ти хочеш мені сказати? Що мене осудять? Ніхто нічого не знатиме, й це триватиме лише протягом одного з періодів мого життя.

Усміхнувшись лагідно, але сумно, невидима подруга зникла.

Марія пішла до парку розваг, купила квитка на російські гірки й кричала там, як і всі інші, але кричала, добре розуміючи, що небезпеки немає, що це лише іграшка. Поїла в японському ресторані, навіть не розуміючи добре, що їсть, — знала тільки, що це коштує дуже дорого, — і була тепер готова дозволити собі жити з усім можливим шиком. Вона була весела, бо їй не треба було більше ані чекати телефонних дзвінків, ані рахувати кожне сентаво, яке вона витрачала.

У кінці дня вона зателефонувала до агенції, сказала, що дуже задоволена зустріччю і що вона їм вдячна. Якщо вони працюють серйозно, то запитають про фотографії. Якщо вербують жінок, то організують їй нові зустрічі.

Вона перейшла через міст і повернулася до своєї маленької квартири, твердо постановивши, що не купить собі телевізора, навіть якби їй дуже цього захотілося: їй треба було думати, вона потребувала весь свій час для того, щоб думати.

Рядки зі щоденника Марії, записані в ту ніч (із зауваженням на берегах: «Я не зовсім у цьому переконана»):

Я зрозуміла, чому чоловік платить жінці: він хоче бути щасливим.

Ніхто не стане платити тисячу франків лише за те, щоб пережити оргазм. Він хоче бути щасливим. Я також хочу бути щасливою, всі цього хочуть, проте нікому це не вдається. Що я втрачу, якщо зважуся на певний час перетворитися на… про це слово важко навіть подумати, а тим паче написати його… проте відступати пізно… що я можу втратити, якщо стану на певний час повією?

Честь. Гідність. Повагу до себе. Проте, якщо добре подумати, то жодної з цих якостей я ніколи не мала. Я не просила, щоб мене народжували на світ, я не знайшла чоловіка, який би мене покохав, я завжди ухвалювала хибні рішення. А тепер нехай за мене вирішує саме життя.

З агенції зателефонували наступного дня, запитали про фотографії і про те, коли відбудеться парад мод, оскільки за свою роботу вони мали отримати комісійні. Марія відповіла, що араб сконтактується з ними, відразу зробивши висновок, що вони нічого не знають.

Вона пішла до бібліотеки й попросила книжки про секс. Вона мала серйозний намір попрацювати — лише один рік, так вона собі твердо пообіцяла, — в ремеслі, в якому нічого не розуміла, й насамперед повинна була навчитися, як їй діяти, як дарувати втіху і як отримувати за неї гроші.

Вона була розчарована, довідавшись від бібліотекарки, що вони мають лише кілька трактатів суто технічного характеру, адже бібліотека була державною. Марія прочитала назву одного з таких технічних трактатів і відразу повернула книжку: там і слова не мовилося про щастя, говорилося тільки про ерекцію, проникнення, імпотенцію, заходи остороги проти небажаної вагітності, тобто про речі, позбавлені будь-якої привабливості. Якусь мить вона всерйоз обмірковувала, чи не почитати їй «Психологічні розважання про фригідність», позаяк, у своєму випадку, їй щастило досягти оргазму лише через мастурбацію, хоча було б набагато приємніше, якби вона доходила до цього під час статевих зносин із чоловіком.

Проте для неї тепер ішлося не про втіху, а про роботу. Вона подякувала бібліотекарці, зайшла до крамниці й зробила свій перший внесок у майбутню кар’єру, що вже маячила на її обрії, — купила одяг, який здався їй сексуальним або спроможним розбудити жадання будь-якого виду. Після цього пішла на те місце, яке знайшла на мапі. Вулиця Берна починалася від церкви (за дивним збігом обставин ця церква була зовсім неподалік від японського ресторану, в якому Марія вчора вечеряла!), далі йшли суцільні вітрини крамниць, у яких продавалися дешеві годинники, а в протилежному її кінці стояли ті кабаре, про які їй доводилося чути, о цій годині дня вони були всі зачинені. Вона знову прогулялася берегом озера, купила, без найменшого почуття ніяковості, п’ять порнографічних журналів, аби почитати про те, чим збиралася незабаром зайнятися, зачекала, поки настане вечір, і знову рушила до тих місць. Там вона навмання вибрала один бар, над яким прочитала заманливу бразильську назву «Копакабана».

Я ще нічого не вирішила, подумки сказала вона самій собі. Спершу треба розвідати, як воно тут і що. Вона ще ніколи не почувалася так упевнено й так добре, відколи прибула до Швейцарії.

— Вам потрібна робота, — сказав хазяїн кабаре, який мив келихи за прилавком, навіть не надавши своїй фразі запитальної інтонації. У приміщенні було кілька столів, великий закутень із чимось подібним до танцювального майданчика та кілька канап, притулених до стіни. — Нічого не вийде. Щоб тут працювати, треба мати принаймні письмовий дозвіл на працю, ми не збираємося порушувати закон.

Марія показала йому свій дозвіл, і її співрозмовник відразу пом’якшився.

— Маєте досвід?

Вона не знала, що йому відповісти: якби сказала, що має, він би запитав, де вона працювала раніше. Якби сказала, що ні, він би, певно, відмовив їй.

— Я пишу книжку.

Ця думка прилетіла невідомо звідки, так ніби її підказав якийсь невидимий голос, що вирішив допомогти їй у цю критичну мить. Вона помітила, що співрозмовник зрозумів, що це брехня, проте вдав, ніби повірив.

— Перш ніж прийняти якесь рішення, побалакайте з дівчатами. Ми маємо тут принаймні шість бразилійок, і ви зможете довідатися про все, що вас тут чекає.

Марія хотіла була сказати, що не потребує нічиїх порад і ще нічого не вирішила, але бармен уже перейшов на протилежний кінець бару, залишивши її саму-одну й навіть не запропонувавши їй склянку води.