Ерагон

— Я не розумію, що його так розлютило.

Герроу знизав плечима:

— Десь за рік до того, як ти тут з’явився, дружина Слоуна Ізміра зникла по той бік водоспаду Ігуальда. Відтоді він не наближався до Хребта й не торкався жодної речі, принесеної звідти. Але це ще не привід відмовлятися від грошей. Гадаю, він просто хотів з тебе познущатися.

Ерагон стомлено похитнувся:

— Як добре знову бути вдома, — сказав він. Очі старого сповнилися теплом, і він мовчки кивнув. Тоді юнак поплентався до своєї кімнати, закинув камінь під ліжко й упав на матрац. Нарешті його двоюрідний брат удома! Уперше, відтоді як почалося полювання, Ерагон міг нічого не боятися, поринаючи в сон.

Казки про драконів

На світанку крізь шибку почали пробиватися сонячні промені, зігріваючи Ерагонове обличчя. Протерши очі, він звівся й присів на краєчку ліжка. Від соснової підлоги віяло холодом. Юнак витягнув затерплі ноги і, позіхаючи, почухав спину.

Поруч із ліжком були полиці, завалені речами, які він колись познаходив: покручені шматки дерева, скалки мушель, блискучі уламки гірської породи та зав’язані на вузол пучки сухої трави. Його улюбленою знахідкою був корінець, вигнутий так дивовижно, що юнакові ніколи не набридало ним милуватися. Окрім умивальника й комода, у кімнаті більше нічого не було.

Він узув чоботи й замислено втупився очима в підлогу. Це був особливий день. Приблизно в цей самий час, шістнадцять років тому, його мати, яку звали Селена, повернулася додому в Карвахол — сама-самісінька й вагітна. Селена зникла на шість років і, подейкують, мешкала в якихось великих містах. Коли ж вона повернулась назад, на ній було дороге вбрання, а її волосся прикрашала сітка з перлин. Жінка знайшла свого брата Герроу й попрохала дозволу залишитись у нього до того часу, поки з’явиться на світ малятко. П’ять місяців потому вона народила сина. Усі були вражені, коли Селена, плачучи, почала благати Герроу й Маріан, аби ті стали йому за батьків. Коли її питали про те, чому вона так робить, жінка лише плакала й відповідала:

— Я мушу.

Її благання були такими жалісними, що рідня врешті-решт згодилась. Мати нарекла сина Ерагоном, а наступного ранку пішла собі, аби більше ніколи не повернутися.

Ерагон ще й досі пригадував свої відчуття, коли Маріан розповіла йому перед смертю що історію. Та обставина, що Герроу й Маріан — не його справжні батьки, неабияк вразила хлопця. Він раптом почав сумніватися в тих речах, в які завжди вірив. Перегодом Ерагон навчився з цим жити, але ніколи не зміг позбутися невідступного почуття провини, ніби він був недостойний своєї матері. «Я знаю, вона вчинила так, бо в неї була на те вагома причина, — думав Ерагон. — Але яка ж саме?»

Юнака непокоїло й іще одне питання. Хто його батько? Селена нікому про це не сказала, а той чоловік своєю чергою ніколи не намагався знайти Ерагона. Тим часом парубок хотів знати, хто це, бодай ім'я. Одним словом, йому страх як кортіло розгадати таємницю свого походження.

Ерагон зітхнув, підійшов до умивальника й хлюпнув водою собі в обличчя, здригнувшись, коли та потекла по шиї. Освіжившись, юнак дістав з-під ліжка камінь і поклав його на полицю. Вранішнє світло лилося на знахідку, відкидаючи химерну тінь. Ерагон іще раз доторкнувся до каменя, а потім поспішив на кухню, бо йому не терпілося побачити власну родину. Герроу й Роран були вже там і снідали куркою. Побачивши його, широко всміхнений Роран підвівся з-за столу.

Він був на два роки старший за Ерагона — сильний, м’язистий, скупий на рухи. Юнаки не стали б ближчими, навіть якби були рідними братами.

Ось і тепер Роран посміхався:

— Я радий, що ти повернувся. Як твоє полювання?

— Так собі, — відповів Ерагон. — А хіба дядько не розказав тобі, що сталося?

Він узяв шматок курки й почав жадібно їсти.

— Та ні, — здивувався Роран.

Тоді Ерагон удруге розповів ту дивну історію, а потім збігав по камінь, бо братові кортіло його побачити. Оглянувши знахідку, Роран не міг надивуватися з її краси.

— А ти поговорив з Катріною? — раптом спитав він.

— Ні, через сварку зі Слоуном у мене не було такої нагоди. Але вона чекатиме на тебе, коли приїдуть торговці. Я передав твої слова Хорстові, а він перекаже їх Катріні.

— Ти все розбовкав Хорстові? — спохмурнів Роран. — Але ж це приватна справа. Якби я хотів, щоб усі про це знали, я б розпалив вогнище й спілкувався б димовими сигналами. А що коли про це дізнається Слоун? Він же тоді ніколи не дозволить мені бачитися з нею.

— Хорст буде обережний, — запевнив Ерагон. — А от Слоун більше нікому не завдаватиме клопоту, особливо тобі.

Здається, Роран не дуже в це повірив, але більше не заперечував. Вони продовжили снідати в компанії мовчазного Герроу. Упоравшись із їжею, усі втрьох рушили до праці.

Бліде й холодне сонце майже не гріло. Під його пильним оком було зібрано й складено в комору рештки ячменю. Потім вони познімали з колючих кручених стебел гарбузи, далі брукву, буряки, горох, ріпу, квасолю й поскладали все це в льох. Гарно попрацювавши, вони розім’яли затерплі м’язи, задоволені з того, що збирання врожаю нарешті скінчилося.

А в наступні дні вони маринували, солили, лущили, готуючи запаси на зиму.

На дев’ятий день після Ерагонового повернення з гір налетіла зла завірюха й укрила долину товстою сніговою ковдрою. Чоловіки виходили з будинку тільки тоді, коли треба було занести дрівець чи нагодувати худобу. Подвір’я миттю зробилося чужим, на ньому зі свистом порядкував собі лютий вітер, і вони боялися загубитись, тому майже весь час сиділи довкола пічки, слухаючи, як пориви вітру грюкають важкими віконницями. Лише за кілька днів хуртовина нарешті вщухла, залишивши по собі незвичний, закутаний у біле, світ.

— Боюся, що за такої погоди торговці цього року взагалі не приїдуть, — сказав Герроу. — А може, вони просто запізнюються. Так чи так, перш ніж їхати до Карвахола, ми ще трохи їх зачекаємо. Якщо ж вони ближчим часом таки не з’являться, тоді нам доведеться купувати харчі в селян.

З виразу обличчя старого було зрозуміло, що він уже змирився з цією думкою.

Минав день за днем, а про торговців не було й слуху. Чоловіки втратили інтерес до розмов, у їхній оселі надовго запанував смуток.

Уранці восьмого дня Роран вийшов на шлях, аби вкотре переконатися, що торговців не видно. Наступного дня всі готувалися до поїздки в Карвахол та шукали речі, які б там можна було спродати. Надвечір, остаточно зневірившись, Ерагон знову вийшов на шлях. Аж раптом у глибокому снігу він помітив сліди коліс, а між ними відбитки копит. Вигукуючи радісну звістку, юнак стрімголов помчав додому, де всі з новими силами почали збиратися в дорогу.

Ще вдосвіта поклажу з продуктів на продаж було завантажено у візок. Герроу сховав зароблені протягом року гроші в шкіряний мішечок і намертво пристебнув його до пояса. Ерагон прилаштував свій камінь поміж мішками із зерном, аби той не скотився, коли візок підкидатиме на вибоїнах.

Нашвидкуруч поснідавши, вони запрягли коней і зробили стежку до шляху. Вози торговців почасти його розчистили, тож пересуватися можна було доволі швидко. Опівдні на обрії з’явився Карвахол.

Удень це було гамірне маленьке сільце, сповнене вигуків та сміху. Торговці розбили табір просто неба на околиці. Безліч возів, намети, багаття — усе це вигравало строкатими барвами на білому снігу. Чотири намети трубадурів були яскраво прикрашені. Живим ланцюжком табір поєднував із селом безперервний потік людей. Юрби люду снували біля барвистих наметів, що заполонили головну вулицю села. Через постійний галас коні тихо іржали. Утоптаний до блиску сніг подекуди танув від тепла багать, а стійкий аромат смажених лісових горіхів змішувався з багатьма іншими пахощами, що линули звідусіль.

Герроу знайшов місце, де поставити свого візка, і прив’язав коней. Потім він дістав із мішечка кілька монет:

— Купіть собі якоїсь смакоти. Роране, роби, що хочеш, тільки не спізнися на вечерю до Хорста. А ти, Ерагоне, візьми камінь і ходи зі мною.