Ерагон

Її краса могла зачарувати будь-кого зі смертних, та Смеркові було байдуже. Перш за все він пересвідчився, що камінь справді зник, потім вивів свого коня зі схованки між деревами й прив’язав ельфійку до сідла. Урешті-решт, він сів на коня й подався геть.

Смерк гасив полум’я тільки на своєму шляху, залишаючи решту лісу в обіймах вогню.

Знахідка

Ставши навколішки в прим’ятому очереті, Ерагон пильно придивлявся до слідів. Відбитки ратиць підказували йому, що олені пройшли цими луками десь із півгодини тому. Незабаром вони мали зупинитися на ночівлю. Його ціль, маленька самка, яка помітно накульгувала на ліву передню ногу, ще й досі перебувала в стаді. Парубок навіть дивувався, як вона примудрилася не потрапити в пазурі вовка чи ведмедя.

Високе небо було погожим, у повітрі грався легенький вітерець. Срібляста хмаринка поволі пливла понад горами, які оточували цю місцину з усіх боків. Її краї віддзеркалювали червонясте світло повного місяця, що лежав між двома верхівками гір, наче в колисці, і нагадував про час осінніх жнив. Гірські струмки стрімко збігали з неприступних льодовиків і мерехтливих снігових вершин. Над полониною висів такий густий туман, що мисливець майже не бачив власних ніг.

Ерагону було п’ятнадцять, менш ніж за рік він мусив стати дорослим. Чорні брови відтіняли його темно-карі очі. Парубок увесь час безугавно працював, тож одяг йому геть обшарпався. У піхвах на поясі висів мисливський ніж, а тисовий лук було захищено від туману футляром з оленячої шкіри. За плечима на дерев’яній палиці він ніс торбинку.

Переслідуючи самицю оленя, Ерагон зайшов далеко в Хребет — дике гірське пасмо, що тяглося з півдня на північ Алагезії. Люди часто приносили з цих гір погані чутки, які не віщували нічого доброго. Та незважаючи на це, Ерагон не боявся Хребта — він був чи не єдиним мисливцем з усього Карвахола, котрий насмілився полювати так глибоко між його скелястих круч.

Його похід тривав ось уже третю добу, тож запаси їжі наполовину вичерпалися. Якщо він не дістане цього оленя, то доведеться повертатися додому з порожніми руками. Зовсім швидко розпочнеться зима, його родині потрібне буде м’ясо, а купувати м’ясо в Карвахолі Ерагону було не по кишені.

Рішуче налаштований, парубок якусь мить постояв у слабкому місячному сяйві, а потім хутко рушив лісом до найближчого межигір’я, де, на його думку, мали відпочивати олені. Дерева затуляли небо й відкидали на землю мереживні тіні. Вряди-годи мисливець поглядав на сліди: він знав дорогу.

Вийшовши на полонину, Ерагон неквапом взявся за лук, витяг три стріли й поклав одну з них на тятиву, тримаючи решту в лівій руці Місячне сяйво вихоплювало з темряви два десятки оленів, що застигли на траві. Самиця, за якою він стежив, спочивала скраєчку, незграбно випроставши передню ногу.

Ерагон нечутно підкрався ближче, тримаючи лук напоготові. Як довго він чекав цієї миті! Затамувавши подих, юнак прицілився і… раптовий вибух розірвав довколишню тишу.

Олені посхоплювалися на ноги. Ерагон хотів був кинутись навперейми, але пекельний вогонь обпік йому щоку. Він насилу пустив стрілу в оленя, що пробігав повз нього. Просвистівши зовсім поруч із ціллю, стріла щезла в темряві. Лаючись, мисливець розвернувся й навмання вистрілив удруге.

Позаду парубка, де щойно був олень, тепер лежала випалена полум’ям галявина. Утративши своє колюче вбрання, самотньо стояли голісінькі сосни, а траву було геть витолочено. Тоненький димок здіймався в повітря, розносячи запах горілого. Посеред згарища виднівся блискучий синій камінь. Туман, що звивався над галявиною, почав огортати його своїми тонкими пасмами.

Якийсь час Ерагон перечікував можливу не6езпеку, але, крім туману, більше нічого так і не помітив. Нарешті він трохи послабив тятиву й зробив кілька кроків уперед, увійшовши в бліду тінь місяця. Юнак наблизився до каменя, обережно торкнувся його стрілою й миттю відскочив назад. Нічого не сталося, тож він з острахом підняв незнайому річ.

Ще ніколи природа не створювала камінь, відточений так досконало. Його бездоганно гладеньку темно-синю поверхню вкривало павутиння тонких прожилок. На доторк він був холодний і нагадував застиглий шовк. Овальної форми, приблизно з фут завдовжки, камінь важив кілька фунтів, хоча на вигляд мав бути важчим.

Знахідка видалась Ерагонові чудовою й водночас страшною. «Звідкіля тут цей камінь? Для чого він?» — не міг збагнути юнак. До того ж, було геть незрозуміло, чи він з’явився тут випадково, чи навмисне? «Якщо згадати старі перекази, — подумав Ерагон, — то без магії тут не обійшлося, отже, слід бути обережним».

«Але що його робити з цим каменем? — подумки запитав себе юнак. — Нести його буде важко, та ще, чого доброго, й небезпечно. Краще залишу його тут». Трохи повагавшись, Ерагон уже намірився кинути камінь геть, але щось його зупинило. «Принаймні за нього можна купити хоч якісь харчі», — подумав він, знизав плечима й запхав камінь до торби.

Відкрита полонина була надто небезпечною для ночівлі, тож юнак, повернувшись до лісу, розстелив свою похідну постіль під вивернутим корінням старезного дерева. Повечерявши хлібом і сиром, він загорнувся в ковдру й, перш ніж поринув у сон, довго міркував про те, що сталося.

Паланкарська долина

Вранішнє сонце, зійшовши, залило небо жовто-рожевими барвами. Повітря було свіжим, солодким і дуже холодним. Береги гірських річок вкрилися кригою, а маленькі озерця повністю замерзли. Попоївши каші, Ерагон повернувся на полонину, аби оглянути випалену землю. Але навіть при ранковому світлі він не побачив нічого нового, тож рушив додому.

Старий оленячий слід подекуди ледь виднівся, а місцями взагалі зник. Цю гірську стежку проклали тварини, тому вона часто повертала назад, роблячи величезні зигзаги. Але, попри все, вона була найкоротшим шляхом у долину.

Хребет — одне з небагатьох місць, які король Галбаторікс не міг уважати своїми володіннями. Ще й дотепер ходили легенди про те, як добра половина його війська щезла, заблукавши в цих хащах. Над тутешніми горами ніби тяжіло лихо й відчуття недоброї долі. Навіть удень мало хто з місцевого люду наважувався заходити високо в гори Хребта. Ерагон належав до таких сміливців — він розумів, що в нього немає якогось особливого дару, тож просто пильнував і мав швидку реакцію. Юнак мандрував цими горами довгі роки, але ніколи не забував про обережність. Щоразу, коли він вважав себе знавцем усіх можливих таємниць, ставалося щось таке, що вщент розбивало його спокій і впевненість. Наприклад, ось ця теперішня поява каменя.

Юнак просувався вперед швидким кроком, долаючи льє за льє. Пізно ввечері він вийшов на край глибокого урвища. Далеко внизу стрімко збігала в Паланкарську долину річка Анора. Підживлена сотнями крихітних струмочків, вона, немов та сильна хижа тварина, билася об скелі та кам’яні уламки, що ставали їй на шляху. Повітря сповняв глухий гуркіт.

Зупинившись неподалік урвища в заростях чагарника, парубок дивився, як сходить місяць, а потім почав лаштуватися на ніч.

У наступні два дні стало куди холодніше. Ерагон рухався швидко, майже не звертаючи уваги на довколишні краєвиди. Обідньої пори другого дня він почув шум водоспаду Ігуальда, який покривав усе довкола, немов велетенська ковдра. Стежка вивела юнака до високого берега, де сланцеві скелі височіли над річкою, що злітала в повітря й знову падала на вкриту мохом землю.

Паланкарська долина лежала перед мандрівником наче розгорнута карта. Підніжжя гори, з якої води Ігуальди падали вниз, було найпівнічнішою точкою долини. Трохи далі від водоспаду баввонів Карвахол — купка коричневих будівель. Білий дим вився над дахами, немов кидаючи виклик дикій природі, що зусібіч оточила село. Із цих висот ферми здавалися маленькими цяточками завбільшки з ніготь. Земля довкола була червоно-коричнева або піщано-жовта — там, де пожовклою травою бавився вітер. Річка Анора, звиваючись у сяйві сонячного проміння, збігала від водоспаду до південного краю Паланкара. Десь далеко вона огинала село Терінсфорд і самотню гору Утгард, повертаючи на північ і несучи свої води до моря.