Темна вода

Зокрема, Мельник дуже здивувався, коли жоден із четвірки не спростував того факту, що в руці Череди був пістолет і він стріляв з нього в людину, фактично здійснюючи замах на життя. Нехай хоч сто свідків буде твердити це, поки не знайдуть зброю, не доведуть, що вона боєздатна, що це не залізяка зі збитим бойком і не муляж, а також не доведуть, що Коля справді тримав її в руках, це звинувачення не матиме юридичної сили. Навіть якщо сам Череда зізнається в цьому — існує таке поняття, як свідома самообмова. Причини в таких випадках бувають різні.

Тільки чомусь пацани не поспішають використовувати цей козир для власного захисту.

Словом, так чи інакше вони підуть на зону відразу по кількох статтях. Це при тому, що жодне вбивство ще не пред’явлено і не доведено.

Але ж Мельник сам чув, як під водою до нього щось торкнулося. Хай це було на якусь мить — тільки ж це було! І ця тема навіть не піднімалася в процесі тривалої розмови по душах. Виходить, сталося те, чого так боявся Віталій — його пастка спрацювала, маневр удався, тільки після цього справа ще більше заплуталася.

Правда, знав про це поки що лише він один. Значить, і розмотувати клубок далі доведеться самому.

Коли Мельник нарешті повернувся на базу, то, йдучи територією, помітив кілька відверто зацікавлених поглядів. Відпочиваючи не особливо приховували свою цікавість. А Ольга, яка знову чекала на нього біля його будиночка, демонстративно кинулася Віталію на шию і смачно поцілувала в губи. Відсторонившись, запитала:

— Ти геройствував сьогодні?

— З чого ти взяла?

— По тобі видно.

— Я знову схожий на ідіота, який шукає скарби?

— Ти схожий на воїна, який повертається з війни. Слухай, не роби вигляд, ніби нічого не сталося.

— А що сталося?

— Коли сюди жінки й дівчата з Козубів молоко та яблука з грушами приносять?

— Я знаю... Рано...

— Не аж так рано, Віталіку. Від дев’ятої до десятої ранку. Поки корів подоять, поки фруктів назбирають, поки кукурудзу зварять, поки рибу приготують. Коротше, до того часу по селу новина пройшла — на Тихому Затоні якихось бандитів зловили. Тих, що рибу чужу витрушують. До них місцеві мужики давно дістатися хотіли, тільки не знали, хто вони і де шукати. А тут на тобі — козубський хлопець замішаний. Дільничного з першими півнями на ноги підняли. Той нічого кращого не придумав, як розбудити сільського голову — не поставивши його до відома, міліцію з району викликати не ризикнув. У дільничного жінка, у голови жінка й невістка, а в невістки подруга — та сама продавщиця в сільмазі. Магазин о восьмій відчиняється, бо сьогодні саме хліб завозять, головний сільський дефіцит. Далі пояснювати?

— Не треба, ясно все. До чого тут я?

— А якось так виникло, що хтось комусь сказав — зловив ту банду охоронець із „Метеора”. Той самий, кого побили недавно і чию машину роздовбали до поганої мами.

Мельник, до волосяного коріння міський мешканець, не міг передбачити існування такої налагодженої та розгалуженої служби інформації. Він промовчав, лиш почухав потилицю і сказав Ользі, що хоче спати. Справді, він не спав майже добу. Білявка не заперечувала, але й не залишила його самого. Почекала, поки Віталій скине брудний одяг і ляже, накрила його ковдрою, підіткнула краї, сама примостилася поруч і заявила, що охоронятиме сон свого героя. Заперечувати не було ані сил, ані бажання.

Заснув Мельник відразу, щойно голова торкнулася подушки. А коли прокинувся, годинник показував початок третьої дня. Ольги сопіла поруч, та розплющила очі, тільки-но він заворочався.

Ще за годину Віталій дізнався останні новини — Лютий і компанія призналися в убивстві Антона Кулакова.

Новину принесла, як не дивно, Люда. Вона постукала у двері і, не дочекавшись дозволу, ввалилася всередину. Ольги саме не було — пішла до себе по якісь харчі, бо обом захотілося їсти. Обличчя Люди пашіло гнівом. Мельник навіть не здивувався б, аби вона зараз полізла до нього битися. Та до цього не дійшло — Люда нависла просто над ліжком, взяла руки в боки і вигукнула:

— Ви для чого Колю посадили?

— Якого Колю? — Віталій сів, та гостя не стрималася — штовхнула його в груди обома руками. Мельник завалився на спину, а Люда, стравивши перший емоційний пар, раптом змінила гнів на сльози.

— Колю, — схлипнула вона. — Не знаєте, якого Колю? Родича мого. Рибки, бач, захотіли... Череду Колю...

— Ага, он як. Значить, ви родичі?

— В нас половина села родичів. Моя мамка — теж Череда, тільки в дівоцтві. Я не знаю, який він мені брат. Наче двоюрідний.

— І що з того? Вони мене кілька разів мало не вбили!

— Так не вбили ж! — Люда змахнула сльозу і присіла на краєчок ліжка. — Не вбили... Коля хороший був. Це оті козли городські його з толку збили. Пішов учитися називається, ось нате вам — навчився...

— У нього вдома знайшли наркотики. Вже все село, мабуть, знає.

— Ага, то не його! То тих придурків! Приїхали в гості називається!

Мельник став на рівні ноги, тепер дивився на розстроєну Люду згори вниз.

— Послухайте, я його не чіпав. Коля ваш злигався з поганою компанією, згоден. Тільки ж сам він не дитина. З пістолета в мене стріляв...

— Де той пістолет, де! Ніхто про пістолет нічого не каже! Дядько з Чернігова дзвонив хвилин сорок тому. Він на своїй машині за міліцією поїхав. Каже, їх навіть у район не везли — прямо в область. Там він оце годин п’ять сидів, до якогось начальства добивався.

— Добився?

— На свою голову. Його відразу під руки — і ножа впізнавати.

— Я щось не дуже розумію...

— „Не розумі-ію”, — перекривила його Люда і Мельник помітив, що сльози в неї висохли так само раптово, як і потекли. — Заводять у якійсь кабінет, підводять до столу. Стіл газетою накритий, під газетою щось лежить. Туди-сюди, пойнятих знайшли. Газету зняли, під нею — кілька ножів розкладено. Кажуть, упізнавайте ваш. Дядько їм: „А чого тут пізнавати! Ось мій колюн лежить. Я його кілька днів знайти не можу”.

— Стоп! — через мозок Мельника наче блискавка пройшла. — Це ж дільничний казав — ваші родичі наче свиней тримають на продаж! Це батьки Колі Череди?

— А що, не можна свиней тримати?

— Можна, все можна. Я далі без вас усе знаю. Кілька днів тому на Тихому Затоні дивака одного ножем для коління свиней зарізали. Потім у воду кинули. Чи навпаки — спочатку притопили, потім ножиком проштрикнули.

— Господи! — Люда перехрестилася.

— Виходить, Людо, це той самий ніж, який у вашого батька в той самий час кудись зник. Тепер знайшовся. І Колю звинувачують у вбивстві.

— Яке звинувачують! Дядько каже — він уже признався! Ще каже, що це ви на нього заяву написали!

— Було діло. В міліції без заяви справу не відкриють. А ваш кузен...

— Хто-хто?

— Ну, брат двоюрідний. Значить, ваш брат двоюрідний зі своїми друзями...

— Не друзі вони йому!

— Та дайте ж сказати, йолки-палки! Братець ваш і троє інших мене два рази мало не вбили. Машину роз гатили. Мобільник через них у воді гавкнув. А Череда ще з пістолета стріляв.

— Нема в нього пістолета!

— Згоден, нема. Тільки в нього і без пістолета на кілька статей вже потягне.

— Дядькові це пояснили. Тому він відразу з міліції на пошту погнав — додому дзвонити. Тітка до мене прибігла. А я оце до вас, — очі Люди знову заблищали. — Заберіть свою заяву. Скажіть, що це не він. Пацанові ще вісімнадцяти нема, в армію тільки на наступний рік. Дядько не відмазував, каже — хай послужить хлопець. Може, розуму набереться...

— Правильно. Зона розуму не додає. Ніякої армії тепер не буде.

— Слухайте, дядьо просив переказати — вони за машину вам виплатять, телефон куплять, скільки треба — стільки й платитимуть кожен місяць. Він сам тільки завтра приїде, теж до вас на розмову хоче прийти. Свиней та поросят різати почнуть, грошей не пошкодують. Один у них Миколка...

— Так і я, Людо, в мами своєї один син. І вона в мене ще жива. А Миколка ваш на людей із ножем.