Темна вода

Про нечисту силу в Тихому Затоні вдова Коцюби нічого не чула. І не знає, хто міг би щось про це сказати. Так само не знає жінка, вірить вона в нечисту силу чи ні. Майже так само пройшла розмова зі вдовою ще одного загиблого — Василя Мироненка. Тут, правда, син родину годував — малий підприємець, тримав свою пилораму, дурницями голову не забивав. Через те родинний бюджет Мироненків не залежав напряму від риби, яку приносив з річки Василь.

Ще їм не подобалася історія з вириванням із свіжої могили Василевого трупа. Міліції якась дурня в голову стукнула — почали в могилах копатися. Це ані вдова, ані син, ані невістка загиблого обговорювати невідомо з ким не збиралися.

Про нечисту силу так само нічого не знають. Жінка ляпнула спересердя: вся нечисть у сільмазі сидить, і звати цю всю нечисть Галка Штанько. Ось у кого не язик — помело брудне!

Завідувачка козубським продуктовим магазином, вона ж на сумісництвом і через брак коштів на ще одну зарплату — продавщиця Галина виявилася куди більше говіркою. Правда, намолола вона Шульзі сім бочок арештантів. Йому довелося докласти чималих зусиль, аби спрямувати розмову в потрібне русло. Тільки всі її підозри стосовно чудовиська, яке живе в Тихому Затоні і нападає на людей, так само основані на різних чутках. А вони йдуть від дядька Івана. Взагалі-то, відразу виправилася Галина, він дід Іван. Бо йому десь років, дай Боже пам’яті, за шістдесят. Чи взагалі під сімдесят... Коротше, вчителював він тут, у козубській школі, скільки вона, Галка, себе знає. Він ще її вчив, тільки нічому не навчив. Чому треба — вона сама кого завгодно навчить, отако-о! Дядько Іван крім того, що читав у школі мову з літературою, різні місцеві казки та небилиці збирав. У нього навіть книжечка десь років із десять так вийшла. Її на пошті продавали — щось про легенди рідного краю, отаке.

Де живе? Вона, Галка, вже задовбалася всім дорогу показувати. До нього часто з різних газет приїздять, навіть обласне телебачення було. І всі — прямою дорогою в сільмаг, наче вона, Галина Петрівна Штанько, тут довідковим бюро працює, а не магазином завідує. А ті, що могилу Мироненка копали, так само дядька Івана шукали. Здається, на Тихий Затон із ним для чогось їздили.

Бурчала вона так, для порядку. Все одно пояснила молодому-інтересному, куди і як їхати треба. Тільки вдома дядька Івана Мельник не застав. Сусідка сказала — поїхав до сина в Чернігів, онука провідати. Повернеться хіба завтра після обіду.

Хай буде так. Більше Мельнику в Козубах шукати нема кого.

Кум спрацював оперативно.

Уже близько третьої дня Скрипник озвався на мобільник Віталія. Той саме прогулювався по пляжу, вдаючи, що стежить за порядком, через те мусив відійти подалі від людей, у затінок, аби говорити вільно. Правда, йому довелося більше слухати і запам’ятовувати.

Власне, оперативність, з якою Скрипник отримав інформацію на підозрюваного, пояснювалася дуже просто: той, кого називали Лютим, справді був давнім „клієнтом” як міського, так і обласного карного розшуку. Не дивлячись на те, що станом на сьогоднішній день йому виповнилося лише повних сімнадцять років. Шульга не стикався з Лютим лише через те, що працював в „убійному” відділі. А Лютого кілька разів притягували за крадіжки, пограбування і нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Прізвище його — Лютик, звати Юрій Миколайович. Народився і виріс у Чернігові, на легендарній в середовищі чернігівських малолітніх злочинців вулиці імені Рокосовського. Там же у десять років разом із гуртом старших хлопців уперше попав під кримінал — пацани залазили в якійсь офіс, а його, наймолодшого, поставили на шухері. Ясно, що тоді обмежилися профілактичною розмовою з батьками. Ті, хто втягнув малолітнього в злочин, так само тоді на зону не пішли, отримали умовні терміни. Та вже через чотири роки Юра Лютик, тоді вже — Лютий, сам попався на спробі обікрасти приватну квартиру. Засипався на дурниці — у кватирці застряв, із відеоплейєром у руках. Ніяк не міг приміритися, як зручніше вилізти, тут як раз господарі повернулися. Лютий уже тоді вважався повноцінним „важким підлітком”, та суд урахував його вік — присудив два роки умовно. Але протягом наступних семи місяців він обікрав ще три квартири. Тому, коли на четвертій знову попався, суд уже не ліберальничав. Лютий поїхав у Прилуки на знамениту тамтешню зону — „малолітку”, та свого не досидів, через два роки якимось чином його випустили по амністії.

Мельник дуже добре знав ці розклади. Насправді зони переповнені, і час від часу адміністрація просто чистить їх, випускаючи раніше тих, хто сидить за „легкими” статтями.

Уже через два місяці Лютий, а разом з ним — такі собі Сергій Корбут і Олег Мальцев залетіли за групове пограбування та побиття людини. Пізно вночі ця трійця перестріла на вулиці підпилого дядька. Лютий, погрожуючи ножем, почав вимагати з нього гроші. Як на зло, потерпілий того дня отримав зарплату, і обмивав з приятелями цю знакову подію. Дія відбувалася в Бахмачі, Лютик і Мальцев приїхали туди в гості до свого друга Корбута. Аби дядько не випив тоді, він би точно віддав гаманця. Та хміль надав сміливості, він почав опиратися, і тоді трійця накинулася на нього хором. Ударом в щелепу Лютий вибив йому два зуби, потім звалив на землю, і всі троє заходилися копати дядька, зламавши два ребра.

Знайшли нападників тоді дуже швидко. Правда, до суду справа не дійшла: терпило раптом забрав заяву. Ну, не зовсім раптом, пояснив Скрипник. Виявляється, батьки в Корбута постійно десь на заробітках, гроші водяться. До того ж Бахмач — містечко невелике, всі всіх знають. Тобто, в даному випадку батько Корбута знав замначальника міліції і навіть заочно знав потерпілого. Вони втрьох зачинилися в міліцейському кабінеті, результатом цих переговорів стала забрана заява. Скільки Корбут-старший заплатив і кому, не знають навіть у главку. Хоча, враховуючи той факт, що один із фігурантів справи про розбійний напад рецидивіст, матеріали вже пішли з міста в область. Тільки не такі справи закривали.

Протягом наступного року, за різними відомостями, Лютого і його гоп-компанію могли посадити мінімум тричі. В усіх випадках — вуличні пограбування, розбиті носи, вибиті зуби, поламані кістки. І так само в кожному разі терпили забирали заяви. Хоча Скрипник був певен, і Мельник із ним погоджувався: більше гопники не відкупалися. Швидше за все їхні жертви забирали заяви після тривалих погроз. У ділі Віталій нікого з них іще не бачив, але точно знав — раз вони погрожують, що буде гірше, якщо не забрати заяву, то люди їм вірили відразу. До того ж нема гарантії, що всі їхні жертви бігли в міліцію.

Ця компанія вже не раз пускала людям кров. Кожен уже знає її смак, п’яний від власної безкарності. Скрипник припустив, а Мельник із ним так само погодився: рано чи пізно вони почнуть залишати після себе трупи. Якщо вже не залишили і якщо деякі знайдені на смітниках та в лісополосах замордовані чи зґвалтовані трупи, котрі автоматично приносять „убійникам” ненависні „глухарі”, не на їхній совісті.

Про Мальцева на прізвисько Малий та Корбута на прізвисько Кора відомостей було менше. Власне, вся інформація зводилася до того, що обидва свого часу вчилися в Чернігівському ПТУ №17 і рахуються робітниками заводу „Октябрьский молот”, який фактично нічим не відрізняється від інших підприємств області, тобто — більшою частиною простоює. Живуть у гуртожитку, перебиваються випадковими заробітками, періодично потрапляють в міліцію, та само регулярно виходять звідти. Органам є чим зайнятися, окрім як виховувати дрібних гопників. Якщо вони за рік не підуть до війська, то за півтора підуть на зону, ось такий висновок.

Четвертий у їхній компанії не фігурував. А оскільки Мельник не знає ні прізвища, ні прізвиська, і не може надати відбитків пальців для ідентифікації, то відпрацьовувати його мусить сам. До речі, хто з них Малий, а хто — Кора, він так само повинен з’ясувати сам. Прикмети їхні ніде не описані.