Тореадори з Васюкiвки

Є! Є фотографiя привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Келдишу, президентовi Академiї наук, покажу, як треба буде! Ур-ра!

Коли ми винесли ще мокре фото надвiр i показали хлопцям — говорити хлопцi вже не могли. Вони тiльки мовчки перезиралися круглими пiвнячими очима i здивовано витягали свої мармизи.

У боксi це називається нокаут. Це коли противник вiд нищiвного влучного удару гепається на землю i лежить догори ратицями, як неживий…

Такого трiумфу перед хлопцями я ще не знав нiколи. Навiть коли ми ото з Павлушею викамстролювали рiзнi штуки, то я все-таки дiлив славу з ним. I для мене то була не цiла слава, а пiвслави. Тiльки тепер я зрозумiв, що справжня слава неподiльна. Справжня слава — це коли ти сам, сам один п'єш її повними барилами, не даючи нiкому нi краплi. Ото насолода! Ото щастя!

Ех, який жаль, що нема зараз тут того iудського Павлушi! Ото б закрутився дзигою, ото б застрибав, як карась на сковородi. I де вiн ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою по паперi, мазило нещасне. Ну, нiчого, вiн сьогоднi все одно довiдається рано чи пiзно.

Все одно!

Я уявив собi, як це все буде, i менi стало щиро, вiд душi його шкода. Як вiн переживатиме!

Але — сам винен.

Роздiл VII

Антончик намагається висунутися на перший план. Iсторiя Карафольчиної гулi. Атака баби Мокрини. Атаку вiдбито.

Неприємно було тiльки те, що своїм подвигом я пiдтверджував фiлософську теорiю страхополоха i зрадника Антончика Мацiєвського.

Оно вiн уже крутиться i весь час радiсно вигукує:

— А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без слiду Вiн мусить у щось перетворитись. Абсолютно! За законами фiзики! Що я казав!

Висуває, бач, себе на перший план. Черв'як! Ну, мене так просто не вiдштовхнеш.

— Ти б, — кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога бiльше зневаги, — ти б краще розповiв людям, як ти мене вночi самого кинув, як ти здрейфив i не прийшов. Тепер то чи герой!

Вiн одразу скапустився.

— Та я… Та що… Я ж казав… Мене мати не пустили… Що я — винен?

Хлопцi презирливо запхекали. Антончик був менi уже не страшний. Вiн був уже знищений. Сонце моєї слави неподiльно засяяло на небокраї.

— Так — на мене! — закопилив губу Антончик. — Карафолька онде-о Гришi сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нiчого, а все на мене… Так…

— Чого ж нiчого! — усмiхнувся Бардадим. — Вiн своє голучив. Бiльше не клепатиме.

Карафолька налився, як помiдор, одвернувсь i, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербiла!).

Он воно що! Он звiдки тая гуля на Карафольчнному лобi!

Бардадим, виявляється, благородний хлопець — не любить донощикiв.

I злостi на Карафольку в менi не було зараз. Шкоди ж вiн своїм доносом не зробив менi жодної. А слава моя вiд цього засяяла ще яскравiше.

— Ану ходiм до каплицi, глянемо, що воно там i як, — сказав Бардадим. I ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.

I хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплицi. Пiсля того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це мiсце стало для мене по-справжньому страшним. Навiть удень.

Бiля Горбушиного склепу ми, звiсно, нiякого привида не вгледiли. Замiсть привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрiдна Деркачева бабуся, i рвала у мiшок траву для кролiв. Вася одразу пiдбiг до неї i випалив:

— Бабо! Бабо! А Ява сьогоднi вночi тут привида сфотографував.

— Святi Свят! Свят! — обкидала себе хрестами баба Мокрина. — Ти що таке патякаєш? Да воскреснет бог… Свята Варваро-великомученице, спаси i сохрани…

— Точно! При чому тут ваша Варвара? Оно гляньте! — i взявши в Бардадима знiмок, показав бабi. Баба спершу довго його розглядала, потiм розпитувала, а тодi торжествуюче сказала:

— Правильно! Вiн! Привидi Конєшно! Нарештi! — I вона радiсно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись — чого це вона.

— Нарештi! — повторила баба Мокрина. — Може, хоч тепер ви не будете, iроди, кепкувать i знущатися з господа бога нашого. Може, хоч тепер повiрите в iснування сили духовної, безтiлесної, божеської… Явив-таки видiння отроку Явi! Нарештi! Щасливий ти, синку! Дай боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, iстинний це стадо заблудше. Благослови тебе матiр божа!

Баба Мокрина тричi перехрестила мене, потiм раптом схилилася й поцiлувала.

Я вiдсахнувся i, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горiли. Отаке! Цього ще менi бракувало! Щоб мене до попiв на службу вербували. Щоб я навертав пiонерiв i комсомольцiв у лоно церкви! Дзуськи!

— Ви, бабо, не так зрозумiли. Нiякого стосунку до вашого бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фiзики.

— Атож, атож це ти, синку, не розумiєш, — лагiдно усмiхнулась баба Мокрина. — Привид — вiн привид i є. I якщо ви менi Миколая-чудотворця по науцi виведете — я обижаться не буду. Менi науковий Миколай-чудотворець теж милий буде…

Хтось iз хлопцiв хихикнув.

Один — нуль!

Вела баба Мокрина.

Я весь напружився.

— Та… — махнув я рукою. — Нам нiколи. Звернiться в iнститут кiбернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напiвпровiдникового Миколая-чудотворця на транзисторах…

Знову хтось iз хлопцiв хихикнув.

Один — один.

Треба було негайно кiнчати дискусiю, поки баба не набрала вирiшальне очко.

Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:

— Ходiмо, хлопцi, до дiда Салимона. Треба з ним побалакати… Будьте здоровi, бабусю, кланяйтесь Варварi-великомученицi!

— Привiт Миколi на транзисторах! — тоненько пiдгавк-нув Антончик Мацiєвський (ич, грiх свiй спокутує!).

Хлопцi зареготали (багато їм треба?). Лагiдна усмiшка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомiсть з'явився вираз гнiву.

— Ах ви ж гаспиди, iроди, анциболотники триклятi! Горiти вам у геєнi огненнiй, богохульцi сопливi! Щоб вас чиряки обсiли! Щоб вашi язики до зубiв поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка iз'iла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовiй могилi! Щоб вам нi дна, нi покришки! Щоб…

Пiд цi нескiнченнi бабинi прокльони ми попрямували до дiда Салимона.

А баба — га? Яка була хороша, тиха й лагiдна. А тепер, бач, як лається! Не гаразд, бабусю.