Тореадори з Васюкiвки

— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалi… — кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмiв вiн довго сумувати й роздумувати. Вiн був людиною дiї.

— Ну, гаразд, про це потiм. А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночi затримувати.

— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Вiн же нас потопить, як кошенят.

— Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого дiла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — i будь здоров!

— Ти що, думаєш у нього стрiляти? — зi страхом спитав я.

— От тобi зразу стрпяти! Не стрiляти, але… якщо… Взаiалi, рушницi будь-хто злякається.

— Авжеж, — погодивсь я. — Тiльки як же ж… я… вночi… а дома? Тобi добре, ти на безлюдному островi, тобi питаться нi в кого А я…

— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.

— Що?

— Ну, що на рибалку iдеш абощо.

— Я й так на рибалцi зараз.

— Га що ти — маленький! Тут таке дiло, можна сказати, державне, а вiн…

— Ну добре, щось придумаю. Тiльки тодi менi треба зараз додому їхать.

— Їдь, а я що…

Я сiв у човен.

Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотiлось залишатися самому на островi. Вiн ходив по колiна в водi навколо човна i обмацував борти, бурмочучи «Отут треба було б зашпаклювати, а тут пiдсмолити, а цю дошку взагалi замiнити».

Йому хотiлося ще щось сказати, вiн почухав за вухом, шморгнув носом i нарештi сказав:

— Ти знаєш… Ти б привiз менi скиглика хоч одного. Захотiлося, як перед смертю. А то все риба та риба.

Скигликами називали у нас отi полив'янi пряники, що продавалися у сiльмазi. Всохлi й твердi, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цiлий день, Може, за це ми й любили їх.

— Добре, привезу, аякже, — сказав я i вiдштовхнувся од берега.

Роздiл XIX

У снi i наяву

— Де ти цiлий день бiгаєш, не ївши? Диви, аж очi позападали, — докiрливими словами зустрiла мене мати.

— Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох i смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — краще любого куховара, — так несподiвано прохопивсь я, що ледве встиг собi рота затулити, щоб зовсiм не проговоритися. Мати помiтила мiй жест i, пiдозрiло глянувши на мене, спитала:

— Про якого це ти Сашка?

— Га про… про… Юрчишина, — почав виплутуватись я, як в'юн iз сiтки. — Отой, знаете, що бiля млина живе, дядька Михаила син.

А сам аж млiю всерединi. А що, як мати його сьогоднi у селi бачила? Пропав тодi. Нi, пронесло! Мати нiчого не сказала Значить, не бачила.

— Так що — добре клювало? — лагiдно усмiхнувшись, спитала мати.

— Поганюче! Ледве на юшку наловили, — не червонiючи, брехав я — Ми сьогоднi на нiч збираємось. На плеса. Пустите?

— Подивимось, подивимось. Iди-но дров урубай, а то в мене вже всi вийшли.

I я, радий, що все так добре обiйшлося, побiг рубати дрова.

До обiду я все кубцем-кубцем коло матерi — то води принесу, по помиї виллю, то в хатi пiдмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на нiч пустили. Кукурузо ж чекатиме.

Пiсля обiду чогось менi очi злипатися почали — далися взнаки нiчнi пригоди. Прилiг я пiд грушею в холодочку i одразу ж упав в сон, як сокира в воду.

I наснилося менi щось чудернацьке. Не сон, а просто кiно.

Стою я значить, на березi острова Переекзаменовки.

Стою i бачу; випливає на плесо корабель, величезний бiлий океанський корабель (я такi тiльки в кiно бачив), трипалубний, а труба завбiльшки, як вся наша хата. Я стою i дивуюсь: як це вiн через вузенькi стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап i по трапу йде на берег… Гребенючка. Пiдходить до мене й каже:

— Здрастуйте вам. До вас на острiв приїхала нiмецька делегацiя пiонерiв. Ви будете за перекладача.

Я здивовано дивлюсь на неї, i менi хочеться сказати: «Чого це ти, дурепо, мене на „ви“ звеш?» — але я чомусь чемно вiдповiдаю:

— З великою радiстю. Але хочу нагадати вам, що в школi я вивчаю, як вам вiдомо, англiйську i по-нiмецькому говорю не дуже вiльно. По нiмецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль i дер Бляйiшiфт.

— Нiчого, — каже Гребенючка, — цiлком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.

Я дивлюсь i бачу, що по трапу спускаються Iгор, Сашко-«штурман» i Валька.

«Он воно що! Так вони, виходить, нiмецькi пiонери, а не нашi».

Ми йдемо по острову i пiдходимо до куреня. Бiля куреня стоїть Кукурузо i колупає в носi.

— Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робiнзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як менi здається, по-нiмецькому, а сам думаю: «Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що вiн, капiталiст, чи що? Вiн же наш радянський Робiнзон. Треба було, мабуть, сказать — голова сiльради. Але яка ж тут сiльрада, коли вiн на островi один!»

Мiж тим Кукурузо каже:

— Будь ласка!

I ми входимо в курiнь. Входимо в курiнь i опиняємось у великiй свiтлiй кiмнатi, де все бiле, як у лiкарнi. Посерединi на бiлому столi стоїть блискуча нiкельована каструля.

— Каструля, — пояснює Кукурузо. — На транзисторах. Сама варить. Без вогню.

«Ти диви. От чортiв Кукурузо! Таки понавидумував оте… на транзисторах».

— Дер Штуль? — питає раптом Валька.

— Дер Бляйштiфт, — вiдповiдаю я i сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: «Слухайте, а як з вашим секретним дiлом?» — а я вiдповiв: «Все в порядку. Не хвилюйтесь».

Яка гарна нiмецька мова! Одне слово скажеш, i все зрозумiло. Треба буде на той рiк попроситися у школi в нiмецьку групу. Обов'язково. Вiдмiнником у нiй стати — раз плюнути Тепер я розумiю, чому всi вони: i Валька, i Iгор, i Сашко — вiдмiнники.

I тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капiтанськiй формi… Книш. А бiля нього-голий, у масцi i в ластах, Бурмило.

«Вермахт… Подарунок вiд нiмцiв… Двадцять залiзних… Сьогоднi вночi…» — згадую я, i все в менi враз шшло-поїхало вниз.

А Книш пiдходить до мене й грiзно каже:

— Дамi завжди треба звiльняти мiсце! — i щосили штовхає мене в груди.

— Тiльки так! — чується голос Бурмила.

I я лету, лечу, лечу — кудись у безодню. Геп — i просипаюсь.

Отаке чортi-що наснилося менi.

I вмить я згадав, що менi треба їхати на нiч у плавнi. Що «сьогоднi вночi» — таки сьогоднi вночi. I так менi зробилося маркотно, що й передати не можу.