Тореадори з Васюкiвки

Роздiл XII

«Не зви мене бiльше — Ява, зви мене — Кукурузо!»

Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.

У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей — сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу — тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.

Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.

А дiд Салимон каже:

— А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?

— Та його ж не було в селi, — пiдкидає Гриць Чучеренко.

— А де ж? — «дивується» дiд Салимон.

— Таж у кукурудзi блукав… тиждень чи два.

— Гга-га-га! — реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:

— Ми недавно компаси одержали… Не треба?

— Га-га-га!

— Го-го-го!

— Ги-ги-ги!

— От хлопцi!

— От артисти!

— I кiна не треба!

— Ге-ге-ге!

— Гу-гу-гу!

Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:

— Привiт кукурузнику!

— Здоров, козаче!

— Наше вам вiд королеви полiв!

Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.

Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму «Тарас Шевченко» (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.

I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах — уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках… Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй — вулицею…

Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi!

Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку — вiн до мене якраз намiрявся.

— Здоров, Павлушо! — серйозно-серйозно сказав вiн. — Я до тебе.

— Здоров, а я до тебе!

— Попрощатися йшов, — одвiв убiк очi Ява.

— Що, посилають кудись? — здивувавсь я.

— Та-а! — махнув рукою Ява — Зовсiм з дому тiкаю.

— Куди?!

— На який-небудь безлюдний, необiтаємий острiв.

— Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не буває.

— Буває. То ти не знаєш.

— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першiй станцiї зловлять.

— А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?

— А що?

— У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiтаємих…

— Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?

Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не знає, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смiється: «Ги-ги… ги-ги». Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться — два днi нема. Потiм вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають — плавнi горять. Приходить: «Ху, — каже, — натопив. Тепер у селi тепло буде». Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села — так нiхто й не знає. Бiльше його не бачрiли.

— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — повторив я.

— Не припаду, — впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. — От жив же чоловiк на безлюдному островi — i нiчого Не пропав.

— Що за книжка? — питаю.

— «Пригоди Робiнзона Крузо». Читав?

— Не пам'ятаю… Може, й читав. Що це за Кукурузо?

— Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.

— Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.

— Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене знаєш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг.

Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її — свинство.

— I надовго ти збираєшся на той острiв?

— Робiнзон пробув на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, — зiтхнувши, сказав Ява.

— Ого-го! — аж рота роззявив я. — Це ж скiльки тобi буде? Сорок з гаком. Це ми вже всi школу покiнчаємо й iнститути. Карафолька академiком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти…

— Що ж поробиш, — знову зiтхнув Ява.

— Слухай, а хто ж буде за Книшем i Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справдi небезпечнi шпигуни й злочинцi? Га? Ти що — забув оту таємничу розмову? I акваланг? I торт, i все iнше? Забув?

Ява враз почервонiв, наче я його спiймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що вiн зараз вiдмовиться од своєї затiї. Але вiн сказав:

— Нi, нiчого я не забув. Та доведеться тобi самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець смiливий, сам впораєшся. I станеш знаменитим. I про тебе в газетах напишуть, i по радiо, i по телевiзору… А я не можу тут бiльше жити. Не можу. Переекзаменовка… та ще й ця кукурудза. Через кiлька днiв приїде мати i… хоч на край свiту.

Я зiтхнув.

— А може, все-таки не тiкатимеш? Якось перебiдуєш.

— Нi, раз я вирiшив — усе!

— А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острiв тiкати. Так це ми в дитинствi бiльше й не побачимось? — з вiдчаєм сказав я. — З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибi вам!

Ява, зморщивши лоба, дивився на мене — щось мiркував. I, помовчавши трохи,сказав:

— Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острiв. I приїжджатимеш iнколи… Робiнзон теж не зовсiм один був. Потiм вiн урятував дикуна П'ятницю i удвох з ним жив. Так що…

— Виходить, я буду в тебе дикуном, — уже веселiше сказав я — Вiн, значить, герой… А я, значиться, дикун. От Кукурузо!

— Та Крузо, а не Кукурузо! Робiнзон Крузо.

— То вiн був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз пiдходяще для тебе iм'я. Пiсля вчорашнього…

— А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене бiльше Ява, зви мене Робiнзон Кукурузо. Хай так i буде. Домовились?

Так Ява перестав бути Явою, а став Робiнзоном Кукурузо Видно, на роду вже йому було написано носити вигаданi iмена.

Так що запам'ятайте добренько, далi я зватиму його Кукурузо.