Страница 23 из 136
Явина мати була-таки рiшуча жiнка. На вiдмiну вiд моїх батькiв, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, нiколи голосу не пiдвищував, тiльки на скрипцi грав), а мати — грiм i блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. I Явину тривогу я розумiв.
— Нiчого, — заспокоював я свого друга, — як-небудь обiйдеться. Не вб'є ж вона тебе.
— До смертi, може, й не вб'є. А iнвалiдом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!
— А ти потренуйся падать. Як тiльки що — зразу падай. Нiби тобi погано.
— Менi й так буде погано. Без «нiби». Не хвилюйся.
Що й казати, спiвчував я друговi всiм серцем, всiєю душею, але допомогти не мiг нiчим. Лишалося тiльки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде…
I от Явинi батьки приїхали. Радiсного галасу й метушнi — повен двiр. Хвiртка тiльки — рип-рип! Дверi не зачиняються Родичi, сусiди, знайомi… Ще б пак! Iз заграницi приїхали! Цiкаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почiм?..
У садку цiлий день стiл стояв з наїдками та напитками. однi вставали, другi сiдали.
I подарункiв Явинi батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебiльшого дрiбненькi, на манiр гудзика — сувенiри називаються. Але що ви хочете: якби стiльки великих подарункiв — у двi гарби не вбереш.
I менi подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пiстолету. Але по якому пiстолету! По чеському заграничному пiстолету, який стрiляє водою. I як стрiляє! Натискаєш на гачок, i тоненька-тоненька цiвочка чвиркаа метрiв на десять. Здорово! Оце пiстолет так пiстолет! Красота! Сила!
Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пiстолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.
Ну, ви ж розумiєте, було б смiшно, якби ми одразу не почали стрiляти. Хто б це таке мiг? Нащо тодi тi пiстолети? Нашо їх взагалi дарувати?
Отже ми одразу…
Бровка на мушку — чвирк!
Гав гав-гав! — Бровко хвосiа пiджав i в будку.
Кицька руда сидить на сопцi, умивається.
Чвирк!
Няввв! — I кицька вже на грушi.
Курка гребеться.
Чвирк!
Ко-ко-ко-ко-ко! — I нема курки — десь аж на городi.
А туг iде дiд Салимон.
Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.
Чвирк! — дiдовi Салимону прямо по лисинi.
— А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвпркаю! Я вам!.. Я вам!..
За кiлька хвилин ми терли свої червонi вуха уже на левадi.
Пiсюлсги нам були залишенi при однiй умовi — стрiляти тильки по неживих цiлях.
Але ж i настрiлялися ми на левадi, що називається донесхочу.
А що вже попозаздрили нам хлопцi — i не говорiть!
Тiльки й чулося:
— Дай подивиться!
— Дай хоч глянути!
— Дай подержати!
— Можна, я стрельну?
— Можна, я попробую?
— А я? А я?
— Оце так це!
— Ох ти!
— Ох же ж б'є!
— Сила!
— Краса!
— Вещ!
Скажемо одверто, ми неохоче давали не тiльки стрельнучи, а й подержати.
Можна вiддати новi штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пiстолет у перший день — не пiд силу. Як же його даси, коли сам ще не настрiлявся!
Але попорозстрiлювали ми хлопцiв — так попорозстрiлювали! Добряче! Вже ж i одiгрався я за всi свої страждання, якi менi довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбiйником», «бiляком» i взагалi «ворогом».
Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стрiляти «тiльки по неживих цiлях». Але потiм вирiшили, що й Стьопа Карафолька, i Антончик Мацiєвський, i Гришка Сало, i навiть Вася Деркач за характерами своїми абсолютнi трупи, i тому цiлком пiдпадають пiд рубрику «неживi цiлi».
Через якусь годину всi були мокрi як хлющi.
Спершу вони до цього ставилися байдуже i навiть пiд'юджували:
— Ану! Ану, поцiль на такiй вiдстанi! От i не поцiлиш, не поцiлиш! Ану!
А потiм, коли ми дуже вже влучно вцiляли, почали ремствувати:
— Та ну, перестаньте!
— Та годi вже.
— Досить! Ну!
А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцiлив йому в самiсiньку носяру, вирiшив раптом образитися i закричав:
— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рiк залишишся. Ось я скажу твоїй матерi!
Свиня вiн, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделiкатний чоловiк. Хiба можна людинi нагадувати такi речi, як переекзаменовка? Ховрашок!
Ява повернувся i пiшов з левади. Я плюнув у бiк Карафольки i пiшов за ним. Нi, не дали Явi забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.
Але доля вирiшила все-таки вiдтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранцi Явинi батьки поїхали на кiлька днiв до Києва звiтувати про свою закордонну командировку на Виставцi передового досвiду. I дiд Варава не всгиг розказати про переекзаменовку.
Та все одно настрiй у Яви був кепський, пригнiчений.
— Гад я, барахольщик, — картав вiн себе. — Мати мене цiлує: «Синочку, синочку!» — подарунки менi, а я… Знала б вона, який я. Краще б одразу… Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислiдити, поки матерi нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув i взагалi… От, якби вислiдити…
Я невиразно мнякав.
— Мда… звичайно… але…
Я не вiрив у реальнiсть цього дiла.
Але на другий день пiсля вiд'їзду Явиних батькiв до Києва вiн прибiг до мене блiдий, як сметана, ледве дихаючи.
— Швидше… швидше… швидше…
Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевiзору передають. Я саме вiдро тягнув з криницi. I вiдро назад шубовснуло з переляку, як вiн прибiг.
— Тю! Що таке?
— Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило. «Да-да, пора кiнчать, поїдемо сьогоднi, я ж не винуватий, що застудився. Захворiв…» А Книш: «Так я до тебе зайду через пiвгодини й поїдемо…» Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда,ну!
Вiн говорив так гаряче й переконливо, що моє вiдро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею.
Роздiл XI
Трагедiя в кукурудзi. I хто б, ви думали, нас врятував?..
Нам не довелося довго сидiти в кущах бiля Бурмилової хати Не минуло й кiлькох хвилин, як з хвiртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мiшком за плечима.
Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога.