Тореадори з Васюкiвки

— Варвар! — дiд любив перекручувати слова. — Тiльки й знаєш золотi верби вирощувати… Вредитель! Колорадський жук! Не на велосипедi тобi, а на коровi їздити. Багамот! Отак колесо iскрутить! Та це ж треба умiти! Десять злодiїв будуть спецiально крутить i так не скрутять. Коли б тебе так поперекручувало, щоб знав, як їздити. Уголовник!

Я мовчки слухав i тiльки раз у раз зiтхав, показуючи своє каяття. Дiд любив, щоб я каявся. Коли я каявся, вiн робив для мене все на свiтi.

Провозився дiд аж до пiзнього вечора. Але колесо стало, як новеньке, нiби тiльки що з магазину.

У дiда мого були золотi руки. Якби менi такi руки. Мої тiльки шкоду робити вмiють. Ех!

Роздiл XIII

Недарма цей роздiл тринадцятий, бо трапляється в ньому рiч надзвичайна, незбагненна i загадкова. Таємниця трьох невiдомих

Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нiчого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об'їжджаючи кожну ямку, кожний камiнчик, кожну калюжку.

Дiд стояв бiля ворiт, нiби просто так собi, але я помiтив, що вiн скоса позирає на моє переднє колесо, йому було цiкаво, як воно крутиться. I вiн, видно, був задоволений своью роботою.

Я проїхав до кiнця нашої вулицi i повернув на центральну, Шевченкiвську, що вела через усе село в поле. Вже минав останнi хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колiї, щоб дати йому дорогу, i обернувся. Мене наздоганяв якийсь вiйськовий у шоломi i великих мотоциклетних окулярах-крагах, якi закривали пiв-обличчя.

Порiвнявшись зi мною, вiйськовий раптом загальмував.

— Рень? — коротко спитав вiн i, коли я кивнув у вiдповiдь, простягнув менi якийсь конверт. I одразу дав газ i рвонув уперед.

Я так розгубився, що упустив конверта на землю. I поки пiднiмав, вiд мотоциклiста тiльки курява на дорозi лишилася. Я встиг лише помiтити, що то був офiцер: чи то старший лейтенант, чи то капiтан (чи три, чи чотири зiрочки на погонах). А обличчя — щоб мене розстрiлювали — не впiзнав би. Тiльки й запам'яталося, як бiлозубо сяйнуло оте коротке «Рень?» на засмаглому, припорошеному обличчi… I окуляри на пiв-обличчя, i зелений шолом…

Я глянув на конверт:

«Явi Реню. (Цiлком, таємно)»

Занiмiлими пальцями розiрвав конверт i витяг листа:

«Сьогоднi, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий лiс. У розколинi над амбразурою знайдеш iнструкцiю, що ти мусиш робити.

Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива i секретна. Нiкому нi слова. Щоб тобi було легше зберiгати таємницю, ми поки що не називаємо себе

Отже, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль.

У мене враз змокрiли долонi. Я звiв голову й озирнувся навколо. На вулицi не було нi кого. Тiльки бiля крайньої хати у дворi баба годувала курей, примовляючи: «тютiньки, тю-тю-тю, тютiньки, тю-тю-тю». Але вона в мiй бiк навiть не дивилася. Здається, нiхто нiчого не бачив.

Я сiв на велосипед i погнав у поле. Листа я мiцно тримав у руцi, притискаючи до ручки керма.

У головi моїй було метушливе безладдя.

Що це? Жарт? Хтось iз хлопцiв? Або всi разом? Вирiшили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив iз тим привидом? Але ж вони бачили, що я сам пошився у дурнi. Чого ж мститися?

I чи став би офiцер на мотоциклi встрявати у рiзнi хлоп'ячi витiвки, передавати листа? Нi. Навряд. Та й почерк у листi не хлоп'ячий, не учнiвський. Учнiвський почерк, навiть найкалiграфiчнiший, одразу можна пiзнати. А це був зовсiм дорослий почерк — дуже чiткий, розбiрливий, з нахилом улiво i кожна буквочка окремо.

Нi! Це не хлопцi! А хто ж?..

I що означають цi букви — Г. П. Г.? Що це? Iнiцiали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардiї полковник Герасименко (чи там Гаврилов, чи Гогоберiдзе). Або — генеральний прокурор Гаврилов (чи знов-таки Герасименко, чи Гогоберiдзе).

Але в листi стоїть «ми». Виходить, Г, П. Г. — це не одна людина. Виходить, троє. — «Г», «П», «Г». I хто ж вони такi, цi троє невiдомих? Хорошi вони чи поганi?

Не зупиняючись, я ще i ще раз перечитував листа. I нiчого не змiг второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна. Навiть якщо це жарт — тим бiльше.

Я порвав листа на дрiбненькi-дрiбненькi клаптички i, їдучи, потроху викинув по дорозi.

Тепер того листа сам чорт не збере докупи нiколи в свiтi.

До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механiчно крутили педалi, а кермо само собою звертало у бiк Вовчого лiсу. I я незчувся, як був уже на узлiссi. I лише тодi раптом подумав: «Чого це я сюди iду? Адже у листi сказано — о дев'ятнадцятiй. I якщо я приїду ранiше, може, це пошкодити спразi — хто його зна».

Я крутонув кермо i звернув на дорогу, що вела попiд лiсом у Дiдiвщину — наче хтось невидимий стежив за мною, i я хотiв його переконати, що й не збирався iхати в лiс.

«Заїду в Дiдiвщину в крамницю, куплю льодяникiв фiгурних», — вирiшив я. У дiдiвщинськiй крамницi були фiгурнi льодяники на паличках — дев'ятнадцять копiйок сто грамiв. У нашу таких чогось не завозили. I ми iнодi спецiально їздили по них аж у Дiдiвщину.

Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозi «Москвича» з вiдкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось пiдвiв голову, i я впiзнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:

— О! Ану подерж менi отут трохи.

Я злiз з велосипеда i, тамуючи в серцi неспокiй, подержав йому в моторi якусь штуковину, що вiн її прикручував плоскогубцями.

— Спасибi! — сказав вiн, як скiнчив. Потiм, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадковi, незрозумiлi слова:

— Темна вода во облацех.

I усмiхнувся.

Я здивовано клiпнув очима, тодi швидко сiв на велосипед i поїхав. Менi стало якось не по собi вiд тих слiв.

Я навiть забув про фiгурнi льодяники на паличках, а звернув на iншу дорогу i подався назад у Васюкiвку.

«Може, це пiп Гога написав? — збентежено думав я дорогою. — Удвох з бабою Мокриною. „Г. П. Г.“ „П. Г.“ — це може бути „пiп Георгiй“ — абсолютно. А „Г.“ Гаврилiвна!.. Це по батьковi бабу Мокрину. Мокрина Гаврилiвна, її iнколи так звуть — „Гаврилiвна“. I це вони хочуть заманити мене до лiсу i… вбити. За те, що я їх з отим привидом пiдвiв. А що! Були ж такi випадки, коли релiгiйнi фанатики вбивали людей. Навiть у газетах писали… Ех, якби був поряд Павлуша, нiчого б не було менi страшно. I нащо то вiн зрадив? От уб'ють мене, тiльки тодi вiн пошкодує, тiльки тодi зрозумiє, що це вiн винен, бо лишив мене самого напризволяще. Та буде пiзно…»