Тореадори з Васюкiвки

— Тобi що? Меду?

— Та нi! Нi!

— А що?

— Та ви ж погано себе почуваєте…

— Нiчого. Що тобi?

— Та хотiв розказати дещо i попитать…

— Розказуй.

I я розказав дiдовi все i показав фотографiю. Дiд Салимон вислухав мене уважно, потiм глянув прямо у вiчi i сказав:

— Я знаю. Я теж усе бачив.

У мене на потилицi задерев'янiла шкiра.

— I ви… теж… бачили… привид?

— Бачив, — спокiйно сказав дiд Салимон i пiдвiвся. — Ходiмо!

«Значить, правда, — у вiдчаї подумав я. — Значить, привиди реально iснують. Значить, пiсля смертi людина, людський дух за фiзичним законом Ломоносова — Лавуазье точно перетворюється на привид. I не уникнути менi тенетiв попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем».

Дiд Салимон повiв мене в садок. Бiля вуликiв зупинився.

— Тс-с! — приклав вiн палець до губiв, потiм показав на каплицю: — Дивись.

У чорному отворi напiвпрочинених дверей каплицi у глибинi щось бiлiло Але не можна було розрiзнити що.

I раптом звiдти почувся сухий, якийсь дерев'яний стук.

«Кiстки! — похолов я. — Мрець пiдводиться».

Бiле з темряви почало наближатися до дверей — вимальовувалося все чiткiше, чiткiше, чiткiше… I враз у отворi з'явився… лелека.

— Ясно? — усмiхнувся дiд Салимон.

Лелека! Лелека!

Так он воно що! I стук — це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнiсiнький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, нiяких привидiв не iснує. I не треба менi ставати ченцем, I пiп Гога може тепер кукати. Можна йому показати носа. Ур-ра! Дiду! Дайте я вас поцi…

Але що це? Я приглядаюсь i бачу, що лелека… без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тiльки тулуб, крила i ноги.

«Мабуть, вiн сховав ii пiд крило, — вирiшив я i подумав: — А чи може людина сховати голову пiд крило… тобто пiд руку?» I чомусь вирiшив, що може, i подумав: «То, мабуть, привид без голови саме так i робиться».

Я пильно придивляюся до лелеки i раптом помiчаю, що — нi! — голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, — рiвне мiсце. Якби вiн сховав голову пiд крило, то хоч шию було б видно, а так…

— Дiду, — вражено питаю я. — Дiду, а де ж його голова?

— Що? Голова? — нiби не розумiючи, перепитує дiд Салимон i раптом iз стогоном хапається за свою голову: — Ой голова! Голова!

— Що з вами, дiду? — лякаюсь я.

— Ой! Так болить, так болить, що не можу! Нi! Краще вже зовсiм без голови! — каже дiд i раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї i жбурляє в кущi. I голова його котиться по землi, важко пiдскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дiд же Салимон — баштанник.

Я вiд жаху завмираю. А дiд стоїть поряд зi мною — без голови, у бiлiй сорочцi — i розмахує руками. Певне, вiн щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови.

I тут я розумiю, що дiд Салимон — привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночi.

I ще раптом я помiчаю, що вулики, бiля яких ми стоїмо, — не вулики, а… гроби… П'ять притрушених землею трухлявих гробiв.

I враз вiко одного з гробiв заскрипiло, пiднiмаючись, i звiдти вистромилась… голова попа Гоги.

— Здоров, рибалко! — I пiп Гога зареготав: — Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав… Ось-ось-о! — вiн показав менi рукою «носа». Потiм враз став серйозний, спохмурнiв i мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. I посунувся у гробу, даючи менi мiсце.

I раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить… Павлуша. Нерухомий, iз заплющеними очима.

I невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.

Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлушi i-не можу.

Щось на мене навалюється, бiльшає, бiльшає, бiльшає…

Я задихаюся, задихаюся, задихаюся… I прокидаюсь.

Роздiл XI

Я таки вiдвiдую дiда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!

Кiлька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарештi отямлююсь. Я згадую всi вчорашнi подiї, попа Гогу i своє тверде рiшення з самого ранку бiгти до дiда Салимона.

Батька й матерi, хоч i прийшли вони пiзно пiсля зборiв, уже нема — в полi. Що то значить — передовики, активiсти. Я їх майже не бачу.

Нашвидку поснiдавши, я побiг до дiда Салимона. Бiг i хвилювався а що, як вiн ще не приїхав, весiлля ж по кiлька днiв гуляють. I сам себе заспокоював, та нi, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусiдiв можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а бiльше нi. Та й Комишеваха недалеко, в сусiдньому районi, сорок п'ять хвилин автобусом. Приїдуть.

Менi здавалось, що коли я зараз, негайно, не побалакаю з дiдом Салимоном, то загину — пiп Гога обплутає мене, i я навiки втрачу i маму-депутата, i всiх рiдних, i школу, i Галину Сидорiвну, i все-все свiтле й хороше в моєму життi.

Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря лiтньої кухнi у дворi курився синiй димок.

Дiд Салимон, жiнка його баба Галя, племiнник-москвич у бiлоснiжнiй сорочцi, його дружина, фарбована блондинка, i двоє дрiбних дiточок сидiли у садку за столом i снiдали. Зараз пiдходити, звичайно, було незручно.

Я причаївся за тином, перечiкуючи, поки вони поснiдають.

Чекати довелося довгенько.

Вони не стiльки снiдали, скiльки балакали — про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабi Галi), бо весь час мовчав i майже нiчого не їв (мабуть, дуже гонористий i не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав i не давав нiкому слова сказать i якому його жiнка весь час казала: «Сядь, сядь i помовч. Ти тут не найголовнiший. Це не твоє весiлля»; про закуску, яка була нiби й непогана, але пирiг недопечений, вiнегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвiжi…

Я терпляче слухав цi балачки i думав, що я б погодився, мабуть, цiлий рiк їсти кислий вiнегрет, пересолену рибу, несвiжi яєчка i недопеченi пироги, аби виплутатися з цiєї поганої iсторiї, в яку я сам так по-дурному вскочив.

Нарештi вони поснiдали. Гостi пiшли в хату, баба Галя — мити посуд, а дiд Салимон лишився на подвiр'ї один. Тепер можна.

— Драстуйте, дiдусю! — чемненько привiтавсь я, заходячи у двiр. — Можна до вас?

— О! Здоров, шелегейдику! — звiв догори брови дiд Салимон. — Заходь! Що тобi? Меду?

У мене враз затремтiли ноги. Це ж були майже тi слова, I що увi снi. I я вiдчув, що зараз я скажу теж так, як увi снi, i злякався цього. I не мiг наважитися сказати. Тiльки ' заперечно похитав головою.