Здібний учень

— Звичайно. Дай мені чотири хвилини.

Тод чув, що мати ще щось сказала, але батько поклав слухавку, і голос її урвався. Тод поклав слухавку.

Чотири хвилини.

Чотири хвилини, щоб зробити те, чого ще не зроблено. Чотири хвилини, щоб пригадати, чи не забув він ще чого. Невже він щось таки забув? Може, то просто нерви. Боже, чого б він не віддав, аби могти не телефонувати батькові. Але з його боку це цілком природно, чи не так? Авжеж. А може, він мав зробити ще щось таке саме природне, але не зробив? Щось...?

— О, голова моя капустяна! — застогнав він раптом і кинувся назад до кухні.

Голова Дюсандерова лежала на столі, очі були приплющені, нерухомі.

— Дюсандере! — заволав Тод. Він брутально смикнув Дюсандера, і старий застогнав. — Прокиньтеся! Прокиньтеся, старий смердючий вилупку!

— Що? Приїхала «швидка»?

— Лист! Мій батько їде сюди, ось-ось буде тут. Де той падлючий лист?

— Що... який лист?

— Ви сказали мені, щоб я сказав батькам, ніби ви отримали важливого листа. Я сказав... — Серце йому впало. — Я сказав, що ви отримали його з Європи... з Німеччини. Боже! — Тод схопився руками за голову.

— Лист,— Дюсандер спроквола, через силу підвів голову. Його зморшкуваті щоки мали нездоровий жовтаво-білий колір, а губи були сині. — Від Віллі, здається. Віллі Френкеля. Любий... любий Віллі.

Тод зиркнув на свого годинника і побачив, що вже минуло дві хвилини після того, як поклав слухавку. Батько, звичайно, не доїде, не зможе доїхати до Дюсандера за чотири хвилини, але у всякому разі на своєму «порше»» він примчить дуже швидко. Швидко, ось у чому вся штука! Все діялося аж надто швидко. І ще й досі йому щось муляло, щось було не так; він це відчував. Проте не мав часу зупинитися і згадати це «щось».

— Чудово. Я його вам читав, а ви розхвилювалися і вас ухопив грець. Чудово. А де він?

Дюсандер дивився на нього безтямними очима.

— Лист. Де він?

— Який лист? — спитав Дюсандер: було видно, що він нічого не розуміє. Тодові так і кортіло дати волю рукам і придушити старого п’яного монстра.

— Той, якого я вам читав! Від Віллі чи як так його в біса! Де він?!

Вони обидва прикипіли очима до столу, немовби очікуючи, що лист зараз там з’явиться.

— Нагорі, — нарешті витис із себе Дюсандер. — Подивись у моєму комоді. Третя шухляда. На споді шухляди є маленька дерев’яна скринька. Тобі треба буде виламати замка, щоб її відкрити. Я вже давно загубив від неї ключа. Там є кілька дуже давніх листів від одного мого приятеля. Без підпису. Без дати. Всі — німецькою. Однієї-двох сторінок буде досить, щоб замазати очі, як ви тут кажете. Якщо ти поквапишся...

— Чи ви здуріли? — визвірився на нього Тод. — Я ж не розумію німецької! Як я можу читати вам листа, написаного німецькою, ви, старий бовдуре?

— А чому б це Віллі писав до мене англійською? — стомлено огризнувся Дюсандер. — Якби ти читав мені того листа німецькою, то я розумів би його, навіть коли б ти сам не розумів ні слова. Звісно, твоя вимова була б спотвореною, але я міг би...

Дюсандер мав рацію — він, як завжди, мав рацію, і Тод уже не гаяв ні секунди. Навіть у такому тяжкому стані старий випереджав його на крок. Тод кинувся до сходів, лише на мить приставши біля дверей, щоб поглянути, чи не над’їжджає батько на своєму «порше». Його ще не було, але Тодів годинник показував, як мало в нього залишилося часу; вже минуло п’ять хвилин.

Перескакуючи через дві сходинки, він удерся до Дюсандерової спальні. Він тут ще не був, не мав навіть бажання сюди заходити, тож якусь мить лише в нестямі розглядався довкола, обстежуючи незнайомий терен. Потім побачив дешевого комода. Він упав навколішки і почав висувати третю шухляду. Вона вийшла наполовину, потім перекособочилась і застрягла.

— Чорт,— прошепотів він. Його обличчя було бліде, як у мерця, за винятком криваво-червоних плям на щоках та блакитних очей, схожих зараз на темні штормові хмари над Атлантикою... — Хай тобі чорт, висовуйся!

Він сіпнув її з такою силою, що весь комод похилився вперед і ледь на нього не впав. Шухляда вилетіла з пазів і опинилась на колінах у Тода. Дюсандерові шкарпетки, білизна та носовички повипадали на підлогу і валялися довкола хлопця. Він запустив руку в речі, які ще лишалися в шухляді, і витяг дерев’яну скриньку завдовжки десь сантиметрів з двадцять п’ять і заввишки сантиметрів з вісім. Він спробував відкрити віко. Марна річ! Вона була замкнена, як і казав Дюсандер. Сьогодні за все треба платити.

Він запхав розкидані речі до шухляди. Потім поставив її у прямокутні пази. Але вона знову застрягла. Тод намагався вивільнити її, соваючи туди-сюди; по його обличчю збігали струмки поту. Нарешті йому вдалося її засунути. Він підвівся, тримаючи в руках скриньку. Скільки часу він на це витратив?

Дюсандерове ліжко мало в ногах два стояни, і Тод щосили торохнув по одному тим боком скриньки, де був замок; від сильного болю, який озвався спершу в долоні, а потім у лікті, Тод скривився. Він глянув на замок. Замок трохи погнувся, проте залишався неушкодженим. Він знову хряпнув ним об стояна, цього разу ще дужче, не звертаючи уваги на біль. Від стояна відлетіла тріска, але замок не піддавався. Тоді Тод засміявся і поніс скриньку до другого стола. Він підніс скриньку над головою і вдарив нею з усієї сили. Цього разу замок розколовся.

Коли він піднімав віко, у вікна вдарило світло автомобільних фар.

Він почав мов навіжений порпатись у скриньці. Вітальні листівки. Медальйон. Зім’ята фотокартка жінки, яка нічого не мала на собі, окрім чорних панчіх зі шлярками. Старий гаман. Кілька різних посвідчень особи. Порожня шкіряна обкладинка для паспорта. На самім дні — листи.

Світло ставало дедалі яскравіше, і він уже чув характерний гуркіт мотора «порше». Гуркіт робився дедалі гучнішим... а потім завмер.

Тод схопив три аркуші, помережані з обох боків дрібними німецькими літерами, і знову вибіг із кімнати. Він уже був майже на сходах, коли збагнув, що залишив розтрощену скриньку на Дюсандеровому ліжку. Він побіг назад, схопив її і висунув третю шухляду комода.

Вона знову застрягла, цього разу він чув, як дерево зачепилося за дерево.

Надворі застогнали гальма «порше», потім чути було, як відчинились і зачинились дверцята.

Мов здаля, Тод почув свій стогін. Він поставив скриньку до перекособоченої шухляди, підвівся і вдарив по ній ногою. Шухляда відразу ж засунулася. Він якусь мить стояв і дивився на неї, потім помчав, майже полетів до коридору. На півдорозі почув шурхіт батькових черевиків, який швидко йшов стежкою до дверей. Тод перестрибнув через поруччя, легко приземлився і побіг до кухні; аркуші листа маяли в його руках.

Стукіт у двері.

— Тоде, це я!

Звідкись іздалеку до нього долинув ще звук сирени «швидкої». Дюсандер знову був у стані напівзомління.

— Йду, тату! — закричав Тод.

Він поклав аркуші листа на стіл, трохи розкидав їх, немовби аркуші жбурнули в поспіху, потім пішов коридором до дверей і впустив батька.

— Де він? — спитав Дік Боуден, проходячи повз Тода і чіпляючи його плечем.

— У кухні.

— Ти все зробив правильно, Тоде, — сказав батько й обійняв його, якось незграбно і немовби ніяково.

— Сподіваюсь, я нічого не забув,— скромно відповів Тод і подався за батьком до кухні.

У метушні, яка зчинилася, коли Дюсандера виносили з будинку, про листа майже ніхто не згадав. Батько Тодів узяв його, мигцем переглянув і поклав на стіл, коли зайшли санітари з ношами. Тод із батьком поїхали слідом за «швидкою», і його пояснення з приводу того, що сталося, цілком задовольнили лікаря, який оглядав Дюсандера. Зрештою «панові Денкеру» вже сімдесят дев’ять років, і в нього не найкращі звички. Лікар також похвалив Тода за його швидкі й розумні дії. Тод із силуваною усмішкою подякував, а потім спитав у батька, чи можуть вони вже їхати додому.

Коли вони поверталися, Дік знову сказав йому, як ним пишається. Але Тод майже його не чув. Він знову думав про свій вінчестер.