Здібний учень

Він раптом ухопив свого носа великим та вказівним пальцем правиці і водночас, простягнувши через стіл другу руку, стис носа хлопчикові лівицею.

— І ніс не дасть нам цього приховати,— зареготався він. — Не дасть!

Він аж заходився сміхом, його крісло-гойдалка колисалась уперед-назад. Тод зирнув на нього здивовано і трохи злякано, та невдовзі засміявся і собі.

Вони все сміялися й сміялися. Дюсандер біля відчиненого вікна, в яке залітав теплий каліфорнійський тиховій, і Тод, який гойдався позаду Дюсандера, прилаштувавшись на ніжках крісла, так, що спиною стукався об дверцята духовки, біла емаль якої була вся у темних смугах кіптяви, залишених сірниками Дюсандера, коли він їх запалював.

Калоша Ед Френч (його прозвали так, пояснив Дюсандерові Тод, через калоші, які він завжди одягав у дощ поверх тенісних черевиків) був худорлявий чоловік, який демонстративно ходив до школи у кедах. Він вважав, що такі вільнощі піднесуть його акції в очах ста шести дітей, для яких він був консультантом з навчального процесу. Він мав п’ять пар кедів різних кольорів, від блакитних бігових до жовтогарячих баскетбольних, і навіть гадки не мав, що поза очі його прозивали не лише Калошою Едом, а й Капцем Пітом та Людиною в кедах, як героя фільму «Комета в кедах». У коледжі його охрестили Боягузом. І для нього не було б більшого приниження, ніж дізнатися, що навіть цей ганебний факт якось виплив на поверхню і став усім відомим.

Він рідко коли носив краватку і віддавав перевагу светрам з високим коміром. Носив їх іще з початку шістдесятих, коли вони стали модними завдяки Девидові Маккалуму, після виходу фільму «Агент розвідки». У коледжі його товариші, помітивши його на подвір’ї, кепкували: «Он іде Боягуз у светрі а ля «розвідник». Він був фахівець із психології навчання і в глибині душі вважав себе за неперевершеного консультанта. Тільки він умів налагодити справжні стосунки з дітьми. Він знав, як до них підійти; умів потеревенити з ними і бути мовчазно співчутливим до них, коли вони галасували й викидали всілякі фортелі. Він розумів їхні клопоти, бо знав, що то є — бути тринадцятирічним, коли тебе намагаються пронумерувати, а ти не годен цього уникнути.

Так от, коли дідусь Тода Боудена зайшов до кабінету Калоші Еда причинивши за собою двері з рифленого скла, той шанобливо підвівся, але так і не вийшов із-за столу, щоб привітати старого. Він пам’ятав, що на ньому тенісні черевики. Іноді старі консерватори не розуміли, що тенісні черевики чисто психологічно допомагають йому в стосунках із дітьми, у яких були певні конфлікти з учителями, і вони не визнавали консультантом з питань навчального процесу людину в кедах.

А цей старий ферт непогано виглядає, подумав Калоша Ед. Сивий, старанно зачесаний назад чуб. Костюм-трійка без жодної пляминки. Сіра краватка зав’язана бездоганним вузлом. У лівій руці він тримав чорний згорнений парасоль (надворі ще із суботи сіявся дощик). У тому, як він його тримав, було щось від військового. Кілька років тому Калоша Ед і його дружина були у захваті від Дороті Сайєрс; вони читали всі твори цієї вельмишановної авторки, все, ЩО ПОТРАПЛЯЛО ЇМ ДО РУК. І тепер він подумав, що перед ним — живий витвір її уяви, сам Лорд Пітер Уїмслі. Уїмслі сімдесятип’ятирічний, яким він став через багато років по тому, як Бантер і Гаррієт Вейн відійшли у кращий світ. Ед подумав, що треба не забути розповісти про це вдома Сондрі.

— Пане Боудене,— сказав він і подав гостеві руку.

— Радий запізнатися,— відповів Боуден і потис її. Калоша Ед намагався не тиснути руку міцно і безкомпромісно, як він завжди її тис запрошеним на розмову батькам: з того, як обережно старий простяг йому руку, було видно, що в того артрит.

— Дуже радий, пане Френче,— повторив Боуден і сів, ретельно підтягнувши холоші на колінах. Він поставив парасоля між ніг і сперся на нього, стаючи схожим на старого міського стерв’ятника, що залетів до кабінету Калоші Еда Френча на ночівлю. У старого ледь помітний акцент, подумав Калоша Ед, але він не ковтає слів, як британські аристократи (це могло бути притаманне Уїмслі); його вимова відкритіша, більш європейська. У всякому разі схожість із Тодом була разюча. Надто схожі були ніс та очі.

— Радий, що завітали,— сказав йому Калоша Ед, сідаючи знов,— хоча в таких випадках мати або батько школяра...

Він, як у шахах, ішов на жертву, щоб потім здобути перевагу. Майже десятирічний досвід роботи консультантом переконав його, що коли до нього являється або тітка, або дядько, або дідусь, це майже завжди означає, що вдома негаразди — негаразди, які, як потім викривається, є першопричиною проблеми.

— Так, звичайно,— сказав Боуден, намагаючись мати сумний і воднораз сердитий вигляд. — Мій син та його дружина обоє попросили мене, щоб я пішов і поговорив з вами з приводу цієї неприємної справи, пане Френче. Тод — гарний хлопчик, повірте мені. Прикрощі з оцінками у Тода лише тимчасові.

— Так, адже ми всі сподіваємося на це, хіба ні, пане Боудене? Куріть, якщо маєте бажання. У школі це забороняється, але я ніколи про це не нагадую.

— Дякую.

Пан Боуден витяг із внутрішньої кишені пожмакану пачку «кемел», встромив у рота одну з двох зім’ятих сигарет, знайшов сірника, чиркнув ним по підбору чорного черевика і запалив. Після першої ж затяжки він зайшовся мокротним старечим кашлем, погасив сірника і поклав недогарок до попільнички, що подав йому Калоша Ед. Той зачаровано спостерігав за цим ритуалом, що здавався таким самим офіційно необхідним, як і чорні черевики.

— Що вас цікавить? — запитав Боуден, дивлячись зі стурбованим виразом на Калошу Еда крізь клуби сигаретного диму.

— Ну,— лагідно відказав Калоша Ед,— уже сам факт, що ви тут замість батьків, про дещо мені промовляє.

— Так, гадаю, промовляє. Дуже добре,— він згорнув руки. Сигарета стирчала між другим та третім пальцями правиці. Він розпростав спину і задер підборіддя. У тому, як він це зробив, було щось майже прусське, подумав Калоша Ед, щось таке, що змушувало пригадати всі ті фільми про війну, які він бачив ще в дитинстві.

— У мого сина та невістки хатні негаразди,— сказав Боуден, карбуючи слова. — І, гадаю, серйозні. — Його очі, старечі, проте на диво жваві, стежили за тим, як Калоша Ед розв’язав теку, що лежала перед ним на бюрку, вкритому товстим папером. У теці лежало кілька папірців.

— І ви вважаєте, що ті негаразди позначаються на Тодовому навчанні?

Боуден трохи подався наперед. Його блакитні очі прикипіли до карих очей Калоші Еда. Після довгої, промовистої мовчанки Боуден нарешті сказав: — Мати зазирає в чарку.

Він знову випростав спину і сів, рівний мов шомпол.

— О,— сказав Калоша Ед.

— Еге ж,— відповів Боуден, сумно киваючи головою. — Хлопчик розповідав мені, що він двічі приходив додому і знаходив її сонну на столі кухні. Він знає ставлення мого сина до її пияцтва, тож хлопчик сам собі розігрів обід і примусив її випити кілька філіжанок кави, щоб прийти до тями, перш ніж Річард верне додому.

— Кепські справи,— сказав Калоша Ед, хоча йому доводилося чути і про речі набагато гірші — про матерів, які вживали героїн, про батьків, охоплених нездоланним бажанням згвалтувати власних доньок... чи синів. — Пані Боуден не намірялася звернутися по допомогу до фахівців?

— Хлопчик намагався переконати її, що то було б найкраще розв’язання проблеми. Гадаю, їй дуже соромно. Якщо їй дати якийсь час... — він зробив жест рукою з сигаретою, від чого в повітрі залишилося кільце диму. — Ви розумієте?

— Так, звичайно,— кивнув Калоша Ед, милуючись про себе жестом, що зоставив по собі кільце диму. — Ваш син... Тодів батько...

— Він теж не без гріха,— різко урвав Боуден. — Він завжди на роботі, його марно чекають на обід чи на вечерю, частенько вечорами він раптом пакує валізи й кудись Іде... я вам скажу, пане Френче, він одружений не так із Монікою, як зі своєю роботою. З дитинства мене научали, що сім’я для чоловіка — над усе. Певен, що й вас виховували так само?