Дiти пiдземелля

Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав

їй, а другу відніс «професорові». Бідолашний вчений байду-

же прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи

своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почу-

ваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.

Ходімо... ходімо звідси! — смикнув я Валека.— Відве-

ди її...

Ходімо, Марусю, нагору,— покликав Валек сестру.

І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумні-

ший і мовчазніший, ніж звичайно.

Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? — спи-

тав я у нього.

Купити? — усміхнувся Валек.— Звідки ж у мене гроші?

Так як же? Ти випрохав?

Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я по-

тяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.

Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклав-

ши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.

Ти, значить, украв?

Еге ж!

Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали

мовчки.

Красти недобре,— вимовив я потім в сумній роздумли-

вості.

Наші всі пішли. Маруся плакала,- бо вона була го-

лодна.

Так, голодна! — з жалісною простодушністю повтори-

ла дівчинка.

Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дів-

чинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився насвоїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, ле-

жав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі.

Поглянувши на Марусю, яка обома руками тримала шматок

булки, у мене защеміло серце.

Чому ж, — спитав я з зусиллям, — чому ти не сказав про

це мені?

Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїх

грошей нема.

Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.

Як, потихеньку?

Т-так.

Значить, і ти б теж украв.

Я... у свого батька.

Це ще гірше! — з певністю сказав Валек.— Я ніколи

не краду у свого батька.

Ну так я б попрохав... Мені б дали.

Ну, може, й дали б раз,— де ж напастися на всіх жеб-

раків?

А ви хіба... жебраки? — спитав я у палим голосом.

Жебраки! — похмуро відрізав Валек.

Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.

Ти вже йдеш? — спитав Валек.

Так, іду.

Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзя-

ми безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось

затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послаб-

шала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, що

доходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко.

Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон

прогнав своїм повівом моє глибоке горе.

РОЗДІЛ VI

НА СЦЕНУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ

ПАН ТИБУРЦІЙ

Добридень! А я вже думав, що ти не прийдеш більше,—

так зустрів мене Валек, коли я другого дня знову з'явився

на гору.

Я зрозумів, чому він сказав це.

Ні, я... я завжди ходитиму до вас,— відповів я рішуче,

щоб раз назавжди покінчити з цим питанням.

Валек помітно повеселішав, і обидва ми почули себе віль-

ніше.

Ну що? А де ж ваші? — спитав я.— Все ще не повер-

нулись?

Ще ні. Чорти їх знають, де вони запропастилися.

Ми весело заходилися споруджувати хитромудру пастку

для горобців, для якої я приніс ниток. Нитку ми дали в

руки Марусі, і, коли необережний горобець, спокушений зер-

ном, безтурботно стрибав у пастку, Маруся смикала нитку,

покришка захляпувала пташку, яку ми потім випускали.

Тим часом опівдні небо насупилося, насунула темна хма-

ра, і під веселий гуркіт грому зашуміла злива. Спочатку мені

дуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши,

що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємне

почуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темно

й тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркіт

грози, ніби хтось їздив там на величезному возі бруківкою.

За кілька хвилин я призвичаївся до підземелля, і ми весе-

ло прислухалися, як земля приймала широкі потоки зливи;

гомін, сплески і часті розкоти настроювали наші нерви, ви-

кликали пожвавлення, що вимагало виходу.

Давайте грати в піжмурки,— запропонував я.

Мені зав'язали очі; Маруся дзвеніла слабкими перелива-

ми свого жалісного сміху і ляпала по кам'яній підлозі непро-

ворними ніжками, а я вдавав, що не можу спіймати її, як рап-

том наштовхнувся на чиюсь мокру постать і в ту ж хвилину

почув, що хтось схопив мене за ногу. Міцна рука підняла

мене з підлоги, і я повис у повітрі додолу головою. Пов'язка

з очей моїх впала.

Тибурцій, мокрий і лютий, ще страшніший від того, що я

дивився на нього знизу, тримав мене за ноги і дико повертав

очима.

Це ще що, га? — суворо питав він, дивлячись на Вале-

ка.— Ви тут, я бачу, весело проводите час... Завели приємну

компанію...

Пустіть мене! — сипів я, дивуючися, що і в такому не-

звичному становищі я все-таки можу розмовляти, але рука

Тибурція ще міцніше стисла мою ногу.

Відповідай! — звернувся він знову грізно до Валека,

який в цьому скрутному становищі стояв, засунувши в рота

два пальці, начебто на доказ того, що відповідати йому рішу-

че нема чого.

Я помітив лише, що він з великим співчуттям стежив за

моєю нещасною постаттю, що хилиталась, наче маятник, у

повітрі.

Пан Тибурцій підняв мене і глянув в обличчя.

Еге-ге! Пан суддя, якщо мене не обманюють очі... На-

віщо це ви зволили завітати сюди?

Пусти! — вимовив я уперто,— Зразу відпусти! — І при

цьому я зробив інстинктивний рух, ніби збираючися тупнути

ногою, але від цього тільки заборсався в повітрі.

Тибурцій зареготав.

Ого-го! Пан суддя зволять сердитися... Ну, та ти мене

ще не знаєш. Я — Тибурцій. Я ось повішу тебе над вогником

і засмажу, як порося.

Розпачливий вигляд Валека ніби підтверджував думку про

можливість такого сумного кінця. На щастя, на визволення

наспіла Маруся.

Не бійся, Васю, не бійся! — підбадьорила вона мене,

підійшовши до самих ніг Тибурція.— Він ніколи не смажить

хлопчиків на вогні... Це неправда!

Тибурцій швидким рухом повернув мене і поставив на но-

ги; при цьому я трохи не впав, бо в мене закрутилася голова,

але він підтримав мене рукою і потім, сівши на дерев'яний

оцупок, поставив мене між колін.

І як це ти сюди потрапив? — продовжував він допиту-

вати.— Чи давно?.. Кажи ти! — звернувся він до Валека, бо

я нічого не відповів.

Давно,—відповів той.

А як давно?

Днів з шість.

Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задово-

лення.

Ого, шість днів! — промовив він, повертаючи мене об-

личчям до себе.— Шість днів — багато часу. І ти й досі ніко-

му ще не розбазікав, куди ходиш?

Нікому.

Правда?

Нікому,— повторив я.

Похвально!.. Можна сподіватися, що не розбазікаєш і

надалі. А втім, я завжди вважав тебе за порядного хлопця,

стріваючи на вулиці. Справжній «вуличник», хоча й «суддя»...

А нас судитимеш? Скажи!

Він говорив досить добродушно, але я все-таки почував

себе дуже ображеним і тому відповів сердито:

Я зовсім не суддя. Я — Вася.

Одне одному не заважає, і Вася теж може бути суд-

дею — не тепер, так потім... Це вже, брат, так ведеться здавна.

От бачиш: я — Тибурцій, а він — Валек. Я — жебрак, і він —