Дiти пiдземелля

Зате я через цю ляльку зазнав дуже багато тривожниххвилин. Насамперед, коли я ніс її за пазухою, прямуючи

з нею на гору, по дорозі мені трапився старий Януш, який

довго проводжав мене очима та хитав головою. Потім днів

за два старенька няня помітила пропажу і почала нишпорити

гіо кутках, скрізь розшукуючи ляльку. Соня намагалася вга-

мувати її, але своїми наївними запевненнями, іцо їй лялька

не потрібна, що лялька пішла гуляти, швидко повернеться,

тільки викликала сумніви у служниці і породжувала підозру,

що тут не проста пропажа.

Батько нічого ще не знав, але до нього приходив Януш

і щось говорив. Батько з ще дужчим гнівом прогнав його;

проте в той же день батько зупинив мене на дорозі до садо-

вої хвіртки і наказав залишитися дома. Другого дня повтори-

лося те ж саме, і лише через чотири дні я встав рано-вранці

і махнув через паркан, поки батько ще спав.

На горі справи були погані. Маруся знову лежала, і їй

стало ще гірше: обличчя її горіло дивним рум'янцем, біляве

волосся розкидалося по подушці; вона нікого не пізнавала.

Поряд з нею лежала бідолашна лялька з рожевими щоками

й дурними блискучими очима.

Я сказав Валекові про свої побоювання, і ми вирішили,

що ляльку треба віднести назад, тим більше, що Маруся цьо-

го й не помітить. Але ми помилилися: тільки-но я взяв ляль-

ку з рук дівчинки, яка лежала непритомна, вона відкрила

очі, подивилася тьмяним поглядом, ніби не бачачи мене перед

собою, не усвідомлюючи, що з нею робиться, раптом запла-

кала тихо-тихо, але разом з тим так жалісно, і на змарнілому

личку її майнув вираз такого глибокого горя, що я відразу

перелякано поклав ляльку назад. Дівчинка усміхнулася, при-

тиснула ляльку до себе й заспокоїлася. Я зрозумів, що хотів

відняти у мого маленького друга першу і останню радість

у її недовгому житті.

Валек несміливо подивився на мене.

Як же тепер буде? — спитав він сумно.

Тибурцій, сидячи на лаві з сумно похнюпленою гоовою.

також дивився на мене запитливо. Тому я постарався гю

можливості, надати собі безжурного вигляду і сказав

Нічого! Нянька, напевне, вже забула.

Та стара не забула. Коли я цього разу повертався додо-

му, коло хвіртки мені знову стрівся Януш. Соню я застав

з заплаканими очима, а нянька кинула на мене сердитий гні-

тючий погляд і щось шамкотіла беззубим ротом.

Батько спитав мене, куди я ходив, і, вислухавши уважно

звичайну відповідь, обмежився тим, що повторив мені на-

каз — ні в якому разі не виходити з дому без його дозволу.

Наказ був категоричний і дуже рішучий: не послухатися

його я не смів, але й не насмілювався також звернутися до

нього гю дозвіл.

Минуло чотири нудні дні. Я сумно блукав по саду і з ту-

гою поглядав у бік гори, чекаючи, крім того, грози, яка зби-

ралася над моєю головою. Що буде, я не знав, але на серці

в мене було важко. За все моє життя мене ніхто ще не карав:

батько мене не тільки пальцем не торкав, а й жодного різ-

кого слова я ніколи від нього не чув. Тепер меме гнітило

важке передчуття.

Нарешті мене покликали до батька, в його кабінет. Я вві-

йшов і несміливо спинився коло порога. У вікно заглядало

сумне осіннє сонце. Батько сидів у своєму кріслі перед

ііортретом матері і не повертався до мене. Я чув тривожний

стукіт власного серця.

Нарешті він повернувся. Я підвів очі і відразу ж спустив

їх додолу. Обличчя батька здалося мені страшним. Минуло

з півхвилини, і протягом цього часу я почував на собі важ-

кий і непорушний, гнітючий погляд.

Ти взяв у сестри ляльку?

Ці слова угіали раптом на мене так виразно й гостро, що

я здригнувся.

Так,— відповів я тихо.

А знаєш ти, що це — подарунок матері, який ти мусиш

шанувати як святиню?.. Ти украв її?..

Ні,— сказав я, підводячи голову.

Як ні? — скрикнув раптом батько, відштовхуючи

крісло.— Ти украв її і відніс... Кому ти відніс її? Кажи'

Він швидко підійшов до мене і поклав мені на гілече важ-

ку руку. Я з зусиллям підвів голову і глянув угору. Батькове

обличчя було бліде. Я ввесь зіщулився.

Ну, чого ж ти?.. Кажи! — і рука його ще дужче

стисла моє плече.

Н-не скажу! — відповів я тихо.

Ні, скажеш! — відрубав батько, і в голосі його пролу-

нала погроза.

Не скажу,— прошепотів я ще тихше.

Скажеш, скажеш!

Він повторював це слово придушеним голосом, наче воно

виривалося у нього з болем та зусиллям. Я відчував, як трем-

тить його рука, і все нижче схиляв голову; сльози одна по

одній капали з моїх очей на підлогу, та я все повторював

ледь чутно:

Ні, не скажу... ніколи, ніколи не скажу вам... Нізащо!

Цієї хвилини в мені виявився син мого батька. Він не до-

бився б від мене іншої відповіді найстрашнішими муками.

У моїх грудях назустріч його погрозам здіймалось усвідом-

лене зневажене почуття дитини, яку покинули, і якась жагу-

ча любов до тих, хто приголубив мене там, у старій каплиці.

Батько важко зітхнув. Я зіщулився ще дужче, гіркі сльози

пекли мої щоки. Я чекав.

Я знав, що він страшенно запальний, що цієї хвилини він

шаленіє. Що він зробить зі мною? Але мені тепер здається,

що я боявся не цього... Навіть цієї страшної хвилини я любив

батька і разом з тим почував, що він зараз своїм шаленим

насиллям розіб'є мою любов вщент. Тепер я зовсім перестав

боятися. Здається, я чекав і жадав, щоб катастрофа нарешті

вибухнула... Якщо так... нехай... тим краще — так, тим краще.

Батько знову важко зітхнув. Чи опанував він сам цією

несамовитістю, що охопила його, я й досі не знаю. Але в цю

критичну хвилину за відчиненим вікном пролунав раптом

різкий голос Тибурція:

Еге-ге!.. Мій бідний маленький друг...

«Тибурцій прийшов!» — майнуло в моїй голові, але на-

віть почувши, як затремтіла рука батька на моєму плечі, я не

уявляв собі, щоб поява Тибурція або ще якісь зовнішні

обставини могли повстати між мною і батьком, могли відхи-

лити те, що я вважав неминучим.

У той час Тибурцій швидко відчинив вхідні двері і, зупи-

нившись на порозі, в одну мить оглянув нас обох своїми го-

стрими, рисячими очима.

Ге-ге! Бачу молодого друга у дуже прикрому становищі.

Батько зустрів його суворим і здивованим поглядом, але

Тибурцій витримав той погляд спокійно. Тепер Тибурцій був

серйозний, не кривив обличчя, очі його дивилися якось осо-

бливо сумно.

Пане суддя! — заговорив він м'яко,— Ви людина спра-

ведлива... відпустіть дитину! Малий був у «поганому това-

ристві», але бачить бог, він не зробив нічого поганого, а якщо

його серце лежить до моїх обідраних бідолах, то, клянусь,

краще накажіть мене повісити, але я не дозволю, щоб хлоп-

чик потерпів через це. Ось твоя лялька, малий...

Він розв'язав вузлик і вийняв звідти ляльку.

Рука батька, що стискала моє плече, ослабла. На обличчі

з'явився гіодив.

Що це значить? — спитав він нарешті.

Відпустіть хлопчика,— повторив Тибурцій, і його ши-

рока рука любовно погладила мою похилену голову,— Ви

нічого не дізнаєтеся від нього погрозами, а проте, я охоче

розповім вам усе, що ви хочете знати... Вийдімо, пане суддя,

до іншої кімнати.

Батько, дивлячись на Тибурція здивованими очима, по-

слухався. Обидва вони вийшли, а я лишився пригнічений

почуттями, що переповнювали моє серце. Цієї хвилини я ні-

чого не міг усвідомити. Був лише маленький хлопчик, в серці

якого зворушили два різних почуття: гнів і любов, так силь-

но, що це серце скаламутилося. Цей хлопчик був я, і мені

самого себе було немовбито шкода. Та ще були два голоси,