Рiднi дiти

Вони люблять інколи навіть поборотися, звичайно, щоб ніхто не побачив з команди! Команда, правда, їх дуже любить, і коли б побачила — не виказала б.

Корабельна служба серйозна і складна. Ну, що ж, з Віті поки що не вийшов архітектор, він дуже полюбив море і корабельну службу, а про Женю і казати нема чого — він природжений «морський вовк».

— Я ж із Одеси! — каже він гордо.

І інколи вони до нестями сперечаються, яке місто краще, — Одеса чи Київ, бо Віті, як кожному киянину, здається, що красивішого за Київ міста нема. Він, правда, давно-давно там не був. В уявленні ще довоєнний Київ. Як хочеться побувати там! Звичайно, важко піти по тій вулиці, де колись жив у щасливі роки з батьком, матір'ю, сестричкою, знати, що вони тебе не зустрінуть, але ж там, у Києві, його зустріне Ліна...

От її фото, нарешті надіслане, висить над його тумбочкою.

Яка була радість, коли одержав це фото! Воно було надписане їм обом: «Віті і Жені — Ліна».

Підписуючи так, Ліна подумала:

«Коли-небудь, коли я виправдаю в житті своє ім'я, я надпишу на картці «Леніна». Вітя навіть не знає, що мене звуть насправді Леніною».

— Ясно, що це тобі. А вона гарна, подивись, і очі такі великі, і коси. Правда, може, це тільки на фото. Може, у неї просто фотогенічне обличчя, — додав він, щоб подратувати друга.

Але Вітя сяяв від радості і лише повчально сказав:

— Заздрість — це велика вада, мій дорогий.

Для нього Ліна була красунею і найрозумнішою дівчиною в світі. Дівчина, про яку можна було тільки мріяти! Адже ще до фото він уже стільки думав про неї і перечитував сотні разів її листи, а тепер, коли він ще побачив її серйозне, розумне обличчя (він запевняв себе, що це основне, а зовсім не те, що вона гарна), йому одразу захотілося сісти і написати: «Ліно, чекайте мене». Він, звичайно, цього не зробив, але листи його стали ще довшими, ще щирішими, ще одвертішими, він став багато читати у вільні від вахт години; коли вони зупинялися в чужих портах, йому хотілося якнайбільше побачити, щоб потім описати Ліні.

Женя трохи підсміювався, але співчував.

— Коли б швидше додому, — казав Вітя. 1 Женя брав мандоліну, награвав і наспівував:

— Додому, додому,

В дорогу знайому,

На зорі ясного Кремля!..

Вони любили обидва цю пісню. Женя — тому що любив дуже співати морські пісні, а Вітя ще й тому, що цю пісню надіслала Ліна.

Вона написала: «Мені здається, що це про вас написали, про вас і ваших товаришів, і тому я часто граю її і навчила співати дітей».

Справді, коли, діти співали:

— В далекому морі, в гулкім океані, Радянські пливуть кораблі, І в рубках матроси, як вечір настане, Сумують по рідній землі... —

вона завжди думала про Вітю і його друзів, і діти знали, що це любима пісня Ліни Павлівни.

Справді, які тільки моря, які гулкі океани довелося пропливти Віті з того часу, коли його й Женю перевели на великий торговельний корабель, і які землі довелося побачити!

Він побував на березі Африки і Азії, в портах островів Великого, або Тихого океану... Цейлон, Мадагаскар... Це колись звучало казкою на уроках географії в школі. Зараз казка була розвінчана. Крім екзотичної природи, вони ще бачили поневолене життя колоній і напівколоній — і справді, так, як співалося і в пісні, скільки нещасних, безправних людей виходило на берег хоч здалека подивитися на корабель з вільної, щасливої країни, на п'ятикутні радянські зорі, на червоні прапори!

І в грудях молодих моряків виростало почуття гордості за свою Батьківщину.

Зараз вони поверталися з далекого рейсу. Вони побували в найбільшому австралійському місті Мельбурн, і перша їхня зупинка мала бути в порту Фрімантл.

Вони вже з охотою кидали цю британську велику колонію, яку ще в минулому сторіччі британці почали заселяти засланими, і тепер надсилали туди тисячі переміщених людей з концтаборів Європи.

— Ні, ні, швидше додому! — казав Вітя.

— Додому, додому,

В дорогу знайому,

На зорі ясного Кремля! —

весь час наспівував Женя. Ще порт Фрімантл, і вони вийдуть у відкритий океан!

— Зійдемо в Фрімантлі, пройдемося — адже ми стоятимемо довго, — вирішив Вітя. — Згода?

— Згода! — кивнув головою Женя.

Корабель увійшов у гавань, коли темна ніч спустилась на землю, але на березі було багато людей, різні мови лунали звідти.

Зійшли в порт — Вітя, Женя, кілька матросів з їхнього корабля, вільні від вахти. Вони погуляли недалеко від порту і повертали на корабель, коли в порту вже було порожньо, тихо.

— Все-таки не віриться, що це вже наш останній рейс перед відпусткою, — сказав Вітя, — а там додому! Ми поїдемо в твою Одесу, а потім у мій Київ, а потім вдвох поїдемо до Москви. Як давно не був я в Москві! Москва, Москва!

Раптом у проході на трап з-за бочок вони почули тихий шепіт:

— Рус! Моску!

Моску! Як часто чули вони з юрби голодних, напівголодних, знесилених надмірною працею, безправних людей це слово, яке звучало, як пароль, як заклик, як віра і надія. Хто шепоче його зараз?

Вітя нагинається і бачить дві маленькі дитячі постаті, худі, виснажені, перелякані.

— Sie sind Russ? Sie sind Russ?[14]—питає дівчинка, трохи старша. Wir sind nicht Deutsch[15].

— Звідки ви? — питає по німецьки Вітя.

— Ми з Радянського Союзу, — шепоче швидко-швидко дівчинка. — Але нас не віддали, бо ми нічого не знаємо, хто ми, і прізвищ не знаємо. Я знаю тільки і пам'ятаю, що мене звуть Ліда, а його Ясик, і мені одна дівчина сказала, коли ми лежали хворі, що я з Радянського Союзу. Ви звідти? Ви казали — Москва! Ясик в дорозі захворів. А Петер помер, і його кинули в море, і Надя померла, а Юріс, напевне, вночі помре. Ми в трюмі сиділи зачинені, але почули, що тут стоїть радянський корабель — ми й втекли, коли мертву Надю виносили. Я і Ясик. Бачите, він хворий, не може стояти.

Юнаки зупинились, поглянули один на одного. Вони знали, що не мають права брати когось на пароплав. Та як могли вони лишити тут цих дітей, рідних дітей з Радянського Союзу! Кинути їх знову на муки, на смерть! Хіба це можливо? Вони зрозуміли один одного.

— На свою відповідальність. Що буде, то буде, — промовив, не вагаючись, Вітя.

— Чого тут довго теревені розводити? Бери хлопчика, а я — дівчинку, — скомандував Женя. — Вони їх украли у нас, а ми врятуємо їх. Це наші діти!

І вони схопили на руки хлопчика і дівчинку, які безбоязно, довірливо притулилися до них.

— Я побуду з ними, — сказав Женя, а ти піди до капітана. Ти краще поясниш йому все і умовиш його.

— Хіба нашого капітана доведеться умовляти! — навіть образився Віктор.

— Я не так висловився. Умовити його все полагодити як слід, щоб не було неприємностей. Адже ми можемо довести, що це наші діти.

Капітана, звичайно, умовляти не довелося, досить було кількох слів. Він знав, як і всі радянські люди, що розшуки дітей тривають весь час.

— Ну, хлопці, заварили ви кашу! — сказав він.

— А хіба ми могли зробити інакше? — спитав Віктор. — Ви самі побачите, які це нещасні діти. Хлопчик ледве на ногах тримається.

— Я зараз піду до радиста, — сказав капітан, спробуємо зв'язатися з найближчим нашим консульством і з Москвою. Давайте я запишу їхні імена і звідки вони. А ви поки що нагодуйте їх та влаштуйте, як дома.

— Єсть нагодувати і влаштувати, як дома, товаришу капітан, — вигукнув Віктор.

За годину діти вже сиділи в матроському кубрику, вимиті, нагодовані, і всі вільні від вахти матроси і літній вже капітан стояли і сиділи навколо них. Кожен хотів сказати їм ласкаве слово, підкласти смачний шматочок, зігріти.

— А там ще багато наших дітей? — спитав Вітя.

— Багато. Тільки їм брешуть, хто вони, — сказала серйозно Ліда і, як доросла, приклала руку до голови Ясика. — Ти тепер видужаєш, Ясику, ми вже додому насправді їдемо. Тебе мама чекає. А може, і моя мама жива і мене чекає.

— Звичайно, чекає, Лідочко! — впевнено сказали матроси.

Вони знали — на їхній Батьківщині нема сиріт. Вони знали — вся Батьківщина-мати чекає своїх рідних дітей.