Рiднi дiти

Настрій змінився.

Ольга Демидівна не вмовляла, не пояснювала, вона просто поспішала з усіма дітьми, щоб не спізнитися на парадний обід!

Дошкільнят, серед них було немало молодших сестричок і братиків старших дітей, посадили на підводу, і вони вирушили під доглядом Марії Трохимівни. Ольга Демидівна, висока, міцна, енергійна, швидко згуртувала дітей, і вони пішли більш-менш спокійно.

До трамвайної зупинки треба було пройти трохи ліском. Це було зовсім недалечко, і йти з піснями було весело. Але на трамвайній зупинці їм сказали, що трапилася аварія і трамвай не ходить. Треба було йти до Подолу. Ольга Демидівна бачила, що це неможливо, вона нерішуче зупинилася, у дітей раптом настрій спав, і вони посідали на тротуарі. Ольга Демидівна сіла поруч на чиємусь гайку, обмірковуючи, що робити.

Порятунок прийшов зовсім несподівано. Раптом коло них зупинився грузовик.

— Дядя червоноармієць! — повідомив усіх п'ятирічний Владик Гончарін.

Один з червоноармійців побіг у крамницю, другий стояв на грузовику. Ольга Демидівна рішуче підбігла до нього.

— Товаришу, благаю вас, допоможіть.

Вона швидко, пошепки, щоб не чули діти, розповіла, в чому справа.

— Єсть, товаришу командир! — козирнув їй червоноармієць і зіскочив з грузовика. — Ану, дітлахи, мерщій, це ж ми за вами виїхали, ми вже знали, що трамваї стоять. Дівчатка, до мене, я вас підсаджу!

Червоноармійці! До них було у дітей цілковите довір'я. Не один тільки Владик Гончарін не міг дивитися на них байдуже. Вмить грузовик був повний. А тут під'їхала підвода з малечею, малечу посадили просто на підлогу, підмостивши ті рядна, якими вкрита була підвода.

— От бачите, от бачите! — казала Ольга Демидівна, ще сама не вірячи, що вже все обійшлося. — Бачите, як весело! — І вона затягла з червоноармійцями пісню, щоб ще дужче підбадьорити дітей.

Швидко проминули місто. А коли під'їхали до будинку, на ганку їх стрічали! Марина Петрівна тримала велике блюдо, і на блюді була велика пухка булка. Обабіч Марини Петрівни стояли Леночка і Ліна Павлівна, тільки їх ледве пізнали діти. Вони обидві були в нових нарядних платтях, у Леночки в коси були вплетені широкі банти, і плаття було таке коротеньке, квітчасте, веселе.

Марина Петрівна з Ліною Павлівною кинулися знімати малечу. Дівчатка обступили Леночку, і вона казала:

— Усім дівчаткам такі плаття і банти на голову, і нікого не стригтимуть. І окреме ліжко! І кімнати! І рояль!

Тоня взяла за руку Ліну Павлівну і, дивлячися строго їй в очі, спитала:

— Це вже назовсім правда?

— Правда, Тонечко, назовсім правда, — відповіла серйозно Ліна Павлівна.

Русява, сміхотливої вдачі Світланка, яка не могла прожити миті без Тоні і робила все, що робить Тонн, схопила Ліну Павлівну за другу руку і застрибала, як коза.

— Діти! Ну, тепер ви вже зовсім дома, ходімте на все подивимося! — сказала Марина Петрівна і широко відчинила двері будинку.

— І дядя червоноармієць з нами? — спитав Владик Гончарін, тримаючи за руку зніяковілого молодого червоноармійця.

— Обов'язково, це ж наш дорогий гість, — усміхнулася Марина Петрівна.

І діти з своїми гостями зайшли до свого дому.

Листи

Дорога моя мамочко!

Я живий і здоровий і живу в дитбудинку. Нас годують дуже добре й одягають дуже добре. Я ще в школу не ходжу. А де сестричка Ліда, я не знаю. Вона була в Константинов і, а в Аушвіц мене без неї повезли, а сестричку Ліду, і бабусиного Ясика, і Федю малого забрала якась жінка, тільки я не бачив і не пам'ятаю, а кажуть старші дівчатка. Дорога мамочко, приїдь до мене швидше. Мені тут добре. А писати я ще не вмію, а пише Тоня.

Твій Владик Гончарін.

Тоня закінчила листа, подумала з хвилинку і приписала: «Привіт від усіх дітей мамі Владика». Потім сказала:

— Дай руку, — поклала його руку на зворотну сторону паперу, обвела чорнилом і приписала: «А це власна рука Владика Гончаріна».

— А я танк хочу намалювати, — сказав Владик.

Тоня мить поміркувала і милостиво дозволила:

— Намалюй отут у куточку.

Тепер, здавалося, все було в порядку, і вона несміливо понесла лист Марині Петрівні, яка сама від себе писала щасливій матері, що синок її живий і здоровий.

Тоня ходила тільки в перший клас, але писати навчилася швидше від усіх. Її любимим заняттям було писати. Весь час вона ходила за виховательками і скиглила:

— Ганно Іванівно, Софіє Миронівно, дайте зошит — у мене списався.

Ганна Іванівна звернула увагу, що шкільні зошити робилися у неї надзвичайно тоненькими, тоді вона наказала не виривати, аркушів, а краще попросити зошита.

— Перевірте помилки, — сказала Тоня серйозно, — я ще з помилками пишу. Я можу переписати, якщо багато помилок, тільки шкода переписувати — рука дуже добре вийшла. Правда?

— Ні, можеш не переписувати, — так само серйозно відповіла Марина Петрівна. — Його мамі буде приємно, що самі ви вдвох написали. А помилок не так уже й багато, давай я виправлю.

Тоня з переможною усмішкою повернулася до столика, де сиділи Владик і Світлана.

— Марина Петрівна сказала, що дуже добре. Тепер, Владику, твоя мама приїде по тебе.

Владик почував себе героєм дня, і всі діти хотіли сказати і зробити йому щось приємне. Але й усі почували себе в піднесеному настрої. На стіні висіла велика карта СРСР, і Льоня Лебединський вигадав вирізати і приколоти маленькі червоні прапорці в тих місцях, звідки прийшли листи, де є тепер їхні друзі.

Він, Ілько і німий Ваня зголосилися написати листа в Сибір, їх зацікавили хлопці, які вже ходять в тайгу на полювання.

— Хай вони нам докладно про це напишуть.

— А хто насіння з квітів їм пошле? — схопилася Зіна. — Я теж хочу їм писати і надіслати насіння з найкращих квітів, яких там не знають.

— І я, — підхопила Оля.

— Ну що ж, і добре, — заспокоюючи, мовила Марина: Петрівна. — Ви теж напишете, там же у школі багато дітей, їм буде дуже приємно.

Леночка відповідала таджицьким робітницям, Катя сіла писати ленінградським дівчаткам.

Ася — голова дитради — грунтовно і докладно описувала життя дитбудинку уралочкам.

— А кому віддати лист дунайських моряків? — спитала Марина Петрівна.

— Нам! — закричали хлопці. — Від моряків теж нам! Але встала худенька чорненька Тоня і впевнено сказала:

— Він же Ліні Павлівні написаний, хай вона і відповідає і пошле привіт від усіх нас, а не тільки від хлопців.

Бліді, наче прозорі щоки Ліни Павлівни враз спалахнули. Очі у неї були великі, світлі-світлі, теж наче дві великі прозорі краплини води з чистого блакитного озера, вони глянули в очі Марини Петрівни, завжди спокійні, материнські очі.

«Як розтопити ці крижинки? — подумала Марина Петрівна. — Вона ж не менше дитина, ніж Лена, але як важко заговорити мені з нею зовсім одверто».

— Я теж подумала, — сказала Марина Петрівна, — що цей лист написано Ліні Павлівні, хоч вони і не знають її особисто. Але, звичайно, діти, Ліна Павлівна передасть привіт від усіх нас, а хлопці, коли схочуть, напишуть ще й від себе.

Діти були захоплені листами. Про них знають, про них турбуються, з усіма можна подружитися, листуватися, похвалитися своїми успіхами. Аякже, друзі цікавитимуться всім: і як живуть, і які оцінки в школі. Це ж так цікаво, приємно і радісно! Писати, звичайно, було важко. Адже ж і розмовляли вони ще такою ламаною мовою.

Кожен переписував листа по кілька разів, радився з іншими дітьми, з Ліною Павлівною, Мариною Петрівною з приводу окремих слів і цілих виразів.

Тоня з Світланкою після листа, написаного за Владика, пошушукалися в куточку, чогось посварилися і, закопиливши губи, відвернулись одна від одної. Потім Світланка з винуватою і хитрою усмішкою заглянула Тоні в очі, враз обидві розсміялися і, взявшись за руки, побігли до Марини Петрівни попросити ще паперу — написати листа яким-небудь дівчаткам-ровесницям. Марина Петрівна порадила написати Ірочці Барановій у Ленінград.